Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 20, 2019

Історичний детектив. Як лише один її генерал цілу армію розБАЗАРив

Автор:

|

Листопад 17, 2011

|

Рубрика:

Історичний детектив. Як лише один її генерал цілу армію розБАЗАРив

Щороку 21 листопада поминаємо розстріляних цього дня 1921 року під Базаром на Житомирщині 360 українських вояків.

На запрошення… чекістів

Перед розстрілом українські вояки розповідали на допиті чекістам, що генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки (УНР) Юрко Тютюнник запевняв їх: «Ідемо в Україну наводити лад. Там уже ніякої влади немає». За його даними, українські селяни, аби не померти від голоду внаслідок вигрібання в них більшовиками продовольства, масово повстали тоді проти грабежів. І цю інформацію підтверджують документи з радянських архівів, за якими тільки на Київщині в першій половині 1921-го воювало до сотні повстанських загонів!

А загалом тоді в Україні взялися за зброю 40 тис. селян. Але на початок другого Зимового походу інформація про це вже застаріла, бо впродовж 1921 року майже мільйон чекістів і червоноармійців, дислокованих в Україні, таки зламав опір більшості повстанців. І про це неодноразово доповідав Тютюннику полковник Кузьмінський — начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу (ППШ), розташованого у Львові (на Підзамче, у будинку колишнього водолікувального санаторію «Кісельки»). Але генерал-хорунжий чи то справді вірив тільки власним інформаторам, які переконували його в протилежному, чи то лише робив вигляд, що вірить.

Причому дезінформацію про фантастичну кількість повстанців постачали Тютюнникові, у тому числі, його підлеглі: полковник Добротворський, начальник оперативного відділу ППШ підполковник Снігірьов, сотники Жидківський, Захаревич, Заярний і Лівицький. Але всі вони вже виконували тоді завдання чекістів. Зокрема, переповідали більшовикам правдиві дані про підпільників, одержані Кузьмінським.

Свої ж фальшивки чекісти привозили до Львова безпосередньо. Приміром, Сергій Карін-Даниленко, який назвався зв’язковим повстанців. А організував цю операцію Юхим Євдокимов, керівник чекістів на Правобережній Україні. У листі-поданні на нагородження його орденом Бойового Червоного Прапора стверджується, що цього більшовика відзначили за те, що тільки «завдяки вмілій і правильній постановці аґентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі тов. Євдокимова та його прямій особистій участі ліквідовано тютюнниківську авантюру восени1921 року».

Генерал Тютюнник також неодноразово посилав Заярного на Правобережну Україну координувати діяльність підпільних повстанських комітетів, після чого майже всіх їх розгромили чекісти. Коли ж повстанець Петро Філоненко поділився з Юрком Тютюнником своїми пі­дозрами щодо Заярного, то генерал-хорунжий… мовчки вийшов із кабінету. Чому? Може, тому, що безмежно довіряв Заярному, або тому, що свідомо вів своїх вояків у пастку, аби випросити у більшовиків прощення для себе?

Порятунок був поряд…

Щоправда, підлеглі Тютюнника свідчили, що в другий Зимовий похід він рвався ще до того, як повстанців було розгромлено. Але польський уряд затримав його, позаяк більшовики, дізнавшись про плани генерала Тютюнника, погрожували Речі Посполитій черговою війною, якщо та не завадить другому Зимовому походові. Та навіть це «алібі» генерал-хорунжого Тютюнника викликає пі­дозру. Бо коли він перетинав польсько-радянський кордон, то дозволив своїм воякам роззброїти застави Речі Посполитої. Але чому ж наважився на це аж у листопаді, а не влітку 1921-го, коли 40 тис. українських повстанців ще не були розбиті?

Коли ж напередодні походу варшавський уряд велів відібрати в українців навіть ту зброю, котру перед тим скупо їм надав, то двоє офіцерів Війська Польського, яке конфронтувало тоді з міністрами Речі Посполитої, провели українських вояків до радянського кордону повз підрозділи з Варшави, що надто повільно їхали роззброювати армію УНР.

Утім, чи не тому найвідчайдушніших українських вояків випроваджували з Речі Посполитої, аби ті не підтримали повстання, яке вже розпочалося на Волині й Галичині проти поляків? Адже, притримавши вояків УНР до листопада, але не поділившись із ними проти спільного ворога не те що достатньою кількістю рушниць, а й чобітьми та шинелями, поляки відправляли неспокійних українців на неминучу смерть.

Напівбосі, напівроздягнуті, напівозброєні, 1,5 тис. вояків УНР усе-таки дійшли з боями аж до Коростеня, де Червона армія змусила їх, однак, відступити. А коли вони, використавши майже всі свої набої, обморожені й перевтомлені, відірвалися від переслідувачів неподалік села Малих Миньок під містечком Базаром на Житомирщині, то Юрко Тютюнник наказав їм розміститися там на спочинок, попри те, що до місця порятунку — заболоченої місцевості, непрохідної для червоної кінноти, було вже недалечко, на що йому вказували його офіцери. Коли ж червоноармійці наздогнали уенерівців, то генерал Тютюнник очолив їхню колону, а обоз із пораненими залишив у її кінці. Тому лише генерал-хорунжому й 120 його воякам удалося прорватися до Польщі. А решта або загинула в Малих Миньках, або була розстріляна під Базаром, оскільки відмовилася перейти до Червоної армії. А Юрко Тютюнник, присягнувшись їм, що ніколи не покине їх на полі болю, не дотримав свого слова.

Риба гниє з голови

Ба більше, ще 1919 року більшовики, за даними укладачів «Короткого довідника з історії України», нагородили Тютюнника орденом Бойового Червоного Прапора за те, що, головним чином, він прогнав із країни війська Антанти, після чого армія Української Народної Республіки так і не дочекалася від неї зброї, боєприпасів, медикаментів…

Та й 1924 року Тютюнник повернеться до Червоної армії, аби навчати її майбутніх командирів. І хоч дослідники не виявили в радянських архівах даних про навмисну здачу українських вояків їхнім катам, його перебіжки від одного ворожого табору до іншого засвідчують принаймні те, що сам він не мав наміру помирати за визволення Вітчизни.

Чому ж ризикував

1921-го, у тому числі, власним життям? Чи не тому, що мав уже неодноразово перевірений досвід виходити сухим із води, полишаючи своїх соратників напризволяще…

Натомість біографи Тютюнника запевняють, що він безмежно вірив у свій військовий геній навіть незважаючи на те, що його освіта вичерпувалася трьома… школами — сільською, агрономічною й прапорщиків російської армії. А у воєначальники йому вдалося пробратися політичними сходинками, вступивши до наймасовішої в УНР партії — есерів (соціалістів-революціонерів).

Відтак 1917 року Тютюнник був делегований від полку, у якому служив, на Всеукраїнський військовий з’їзд, обраний до Центральної Ради та введений нею до політради Генерального військового секретаріату (тобто міністерства) УНР. Щоправда, штанів там не протирав. Навпаки — організовував загони «вільних козаків», які розгромили на початку 1918-го вісім тисяч більшовицьких прихильників. Але прагнув очолювати маси й після того, як ті під впливом скрутних обставин і велемовних агітаторів різко міняли свою політичну орієнтацію.

Тож наприкінці того року Тютюнник уже керував Революційним штабом Києва, куди входили як есери, так і… більшовики. Коли ж контррозвідники гетьмана Павла Скоропадського схопили Тютюнника й повели на розстріл, то, роззброївши разом з іншими в’язнями конвоїрів, він спільно з вояками УНР подався визволяти Київ від гетьманців.

Засуджений за зраду

Але після того, як уряд УНР на вимогу країн Антанти вивів зі свого складу есерів, ті вирішили компенсувати втрачені посади… радянськими. І, утворивши спільно з більшовиками ревком, саме Юрка Тютюнника призначили командувати Правобережною Червоною армією. І хоч він знову потрапив у полон, цього разу — до вояків УНР, і був засуджений за зраду до розстрілу, йому вдалося переконати їх також перейти на бік більшовиків. Коли ж есери послали його керувати штабом групи військ УНР, очолюваної їхнім соратником по партії Григор’євим, то й вона проголосила себе однією з бригад Червоної армії.

А оголивши фронт — змусила армію УНР і війська Антанти відступати. Та коли генерал Тютюнник невдовзі знову перейшов до УНР, то, мабуть, прокляв ту перемогу, бо розгнівані нею антантівці зреклися домовленості з ними про постачання українцям зброї та боєприпасів, яких так фатально забракло воякам під Базаром.

Згодом Тютюнник писав, що це він переконав Григор’єва повстати проти більшовиків. Та якби вони обидва не порвали тоді з Червоною армією, то їх розстріляли би власні ж вояки. Бо в їхніх родичів відбирали зерно продзагони з Москви й Петрограда, убиваючи всіх, хто опирався. Окрім того, більшовики почали знищували за так звану партизанщину тих есерів, які були командирами в Червоній армії.

А бійців Григор’єва, аби вони не повстали проти продзагонів, послали рятувати… Угорську Радянську Республіку, проти якої також розпочала інтервенцію Антанта. Однак Юрко Тютюнник повів їх до армії УНР, за що й одержав звання її генерал-хорунжого та ранґ командира дивізії. А згодом — ще й групи військ УНР. Коли ж її відтіснили до Збруча, то генерал Тютюнник наполіг на першому Зимовому поході у ворожі тили, яким керував у ранзі першого заступника командувача армії УНР, одержавши за цей рейд, як і його дружина Віра, медсестра армії УНР, орден Залізного Хреста.

Водночас, їхні сучасники свідчили, що він ледь не усунув тоді Петлюру від влади. А коли це не вдалося, то повів 1,5 тис. вояків, половина яких були босими, без шинелей і неозброєними, у другий, але, на жаль, трагічний Зимовий похід. Але після того, як 1923 року чекісти заманили його в Україну очолити фіктивний повстанський центр, він невдовзі вже розповідав у школі червоних командирів про те, як воювати з повстанцями, котрі ще не склали зброї проти більшовиків. А також каявся перед ними в книзі спогадів «З поляками проти Вкраїни» й зігравши роль… самого себе в кінофільмі «Пілсудський купив Петлюру». Але життя своє врятував ненадовго — 20 жовтня 1930 року в Москві чекісти таки розстріляли його…

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...