Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

До 75-х роковин загибелі Івана Падалки

Автор:

|

Червень 28, 2012

|

Рубрика:

До 75-х роковин  загибелі Івана Падалки

Під час «великої дискусії» й українізації в середині 20-х рр. минулого століття в Україні постає Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ, 1925—1932), до якої вві­йшли об’єднання в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донбасі та деінде. До цієї організації належали художники різних напрямків, але провідне місце в ній займали прихильники школи Михайла Бойчука, а головно, його ідейні однодумці-монументалісти та колишні його студенти. У різні роки її семирічного існування до АРМУ входили різні мистці, навіть реалісти, які відійшли згодом і стали творити мистецтво за вказівками Комуністичної партії, тобто «соціалістичний реалізм». У списку членів АРМУ згадується близько двадцяти активних малярів, а серед них — ім’я та прізвище Івана Івановича Падалки, найталановитішого послідовника школи М. Бойчука й теоретика руху АРМУ.

Івана Падалку — через гоніння за «бойчукістами» — розстріляно 13 липня 1937-го, на 43-му році творчого життя. На довгі роки його ім’я було несправедливо викреслене, відкинуте з людської пам’яті, а якщо й згадувалося після реабілітації посмертно з 1 лютого 1958 року, тобто після ХХ З’їзду КПРС, то тільки з усіма неґативами. Про позитивні якості та вчинки Падалки почали відкритіше й відвертіше говорити та писати в Україні щойно після так званої перебудови. Чи не першим, хто згадав про світлі факти й високі моральні риси Падалки, був його земляк Іван Городинець, історик і відомий краєзнавець батьківщини художника. Багато років він призбирував матеріали з музеїв і архівів Києва, Харкова, Львова та Москви. Опрацювавши їх, він знайомив читачів різних газет і журналів із результатами своїх пошуків.

Заслугою Городинця є й те, що з-під його пера вийшла бібліографія творів художника, а також література про творчість Падалки. На підставі зібраних спогадів рідних і знайомих маляра опублікував матеріал про козацьке коріння й Падалчин родовід, як також про його мистецьку діяльність як видатного діяча української культури. З ініціативи дослідника в рідному селі Івана Падалки — Жартоклевах на Полтавщині — установлено пам’ятник.

Народився Іван Падалка 15 листопада 1894 року в сім’ї селянина Івана Григоровича, хлібороба середнього достатку, і Дарії Костянтинівни. Родина складалася з десяти осіб, тож ледве зводили кінці з кінцями. Крім Івана, було ще семеро дітей — старший брат Кіндрат і шестеро сестер: Варвара, Ганна, Марія, Настасія, Христина й Уляна.

Любов до навчання Іванові прищепив батько, який сам полюбляв читати історію. Початкову науку юнак здобув у церковно-парафіяльній школі, де займався мистецтвом. До художньо-промислової керамічної школи в Миргороді вступив завдяки отриманню стипендії, яку виклопотав для нього місцевий дворянин. На формування мистецької майстерності Івана зробив свій вплив його вчитель Опанас Сластіон (1855—1933) — живописець, графік, етнограф і мистецтво­знавець. Часто керівництво школи ставило його самого та його художні витвори за взірець усім учням. Вироби Івана експонувалися на щорічних виставках школи, у якій навчався з 1909-го по 1913 рік. Але зразковий студент став бунтівником і був виключений за свої погляди, а також за організацію учнівських виступів проти адміністрації й окремих викладачів. 1912 року учні школи, так звані гоголівці (від школи імені Миколи Гоголя), зорганізували демонстрацію, під час якої викрикували гасло: «Геть царя!».

Падалка поїхав у Полтаву, де йому пощастило пропрацювати півроку при Полтавському етнографічному музеї. Там виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні на Київщині, власником якої був Богдан Ханенко (1858—1917), український колекціонер картин, скульптур і творів українського ужиткового мистецтва, а також благодійник і меценат. Заробіток дав змогу Іванові восени 1913 року вступити до Київського художнього училища, у якому одержав дві нагороди від ради цієї школи — «Похвалу совєта» — за взірцеве навчання. За час науки репрезентувався на виставках цього закладу та серед групи молодих художників під назвою «Вінець». У той сам час мистець займався графікою й почав оформляти дитячі книжечки.

«Він був старший за мене на курс і дуже сприяв мені. Лагідний такий, чемний, довірливий, як дитина, і наївний. Іван був також гарний: довге золоте волосся мав, «під макітру» обстрижений», — згадувала художниця Оксана Павленко. Після закінчення науки в училищі 1917 року Падалка на початку наступного записався до Української академії мистецтв, де став студентом майстерні Михайла Бойчука. Учився там на «відмінно» й одночасно оформляв святкові колони до революційних свят, клуби, приміщення й аґітаційні пароплави та вагони. Захоплений і задоволений своїми успіхами, він виконав замовлення Державного видавництва України на збірку «Казки» й разом із Тимофієм Бойчуком ілюстрував дитячу збірку «Барвінок». Після цього він потрапив до найактивнішої бригади малярів, які розписували стіни Луцьких військових казарм у Києві. Михайло Бойчук був тим майстром, який навчив Падалку робити все, «як материні килими». Вдячний своєму вчителеві, молодий художник по закінченні Академії 1920 року став педагогом у Миргородському художньо-керамічному технікумі, а через два роки перейшов до Межигірського технікуму, де викладав той самий предмет.

Як відомого фахівця, його було скеровано до Харківського художньо-промислового інституту, де працював майже десять років (1925—1934). Два наступних роки Падалка був професором живопису в Київському художньому інституті.

Чудовий педагог, вихователь для своїх студентів і знаменитий художник, цей мистець створив велику кількість різних творів: живописних — «Атака червоної кінноти», «Фотограф на селі», «Молочниці», «Збирання баклажанів», «Збирання яблук», «Змагання шахтарів», «Двоє», «Українка», «Натюрморт», «Портрет Валер’яна Поліщука», «Портрет дружини Марії Пасько», «Автопортрет»; графічних — «Несуть товариша», «З поля», «Пастушок», «Селяни», «Повстанці», «Портрет Григорія Сковороди», «Червона кіннота», «Вантажники»; ілюстрацій до книжок «Слово о полку Ігоревім», «Леґенди Татр», «Черниця», «Небіж Рамо», «Кобзар» і «Енеїда». Він був автором обкладинок до видань творів І. Франка, В. Вражливого, П. Барто, П. Вороніна, Ю. Смолича, М. Йогансена, С. Таранушенка, П. Усенка, Л. Квітко, І. Нечуя-Левицького, В. Короленка, І. Котляревського, О. Досвітнього, О. Соколовського й інших радянських поетів і письменників, а також автором декоративних тарілок «В. І. Ленін», «Я пролетарій Мамай. Стережись мене, буржую!», «Ми всіх катів зітрем на порох!»; плакатів «Жінки, йдіть у Ради, комнезами, кооперацію!» та серії гравюр на дереві «Дніпрельстан».

Географія виставок, на яких експонувалися картини Падалки, — дуже широка. На всіх них майстер отримував високі оцінки, які свідчили про світове визнання його таланту як мистця та графіка. А виставлялися вони на республіканських, усесоюзних і міжнародних виставках.

«1930 року відбулася велика виставка радянського мистецтва в Стокгольмі, і майже всі експонати продано, у тім числі графічні твори Касіяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук і інших», — зазначено в газеті «Комуніст» за 19 травня 1930-го. Про виставку різних радянських художників, що відбулася в Парижі 1931 року, також схвально відгукнувся французький письменник Е. Дабі в журналі Europe. Він, між іншим, написав: «Із цікавістю й деякими побоюваннями йдеш на цю виставку — чекаєш зустріти щось на взірець креслень, абстрактних конструкцій, народжених кубізмом. Нічого подібного. Перед нами — правдиве й просте мистецтво, у якому, зрозуміло, відбилися теми того світу праці, яким є СРСР: порти, будови, заводи. Це мистецтво не прагне ні засліпити, ні обманути, ні навіть переконати. Воно щире у своїх пошуках; це могутнє мистецтво, що чарує молодістю та здоров’ям. Радянські художники прагнуть показати живі картини того нового світу, яким є Росія».

На слова Дабі немає сенсу відгукуватися зараз якимсь коментарем, але його текст вимагає зауваження, що відображує він погляд людини з Франції на тодішню дійсність соціалістично-комуністичного будівництва — як промисловості, так і щоденного людського життя — не те що в Україні, а й у цілому Радянському Союзі. До речі, нема чого йому дивуватися, бо спритні організатори виставки спромоглися показати там такі твори, щоби наївних французів вони насправді переконали в щасливому сьогоденні трудящих у «радянському раю». Варто додати, що в росіян бачимо розвинений інстинкт великодержавності, що виливалося, зокрема, у викреслювання зі сторінок історії культур інших народів СРСР, тож Дабі сприйняв відібрані Москвою твори на згаданій виставці за роботи російських авторів.

Найбільшою небезпекою для червоної Москви з давніх-давен були прояви української самобутності. Самобутніми були Шевченко, Курбас і Хвильовий, який закликав «Геть від Москви!», і безліч інших визначних діячів у нашій історії. До шереги тих не залежних від будь-яких директив із боку провідної в СРСР Компартії належали Бойчук, Падалка, Седляр і величезне число інших мистців початку першої третини минулого століття. Усі вони мали сильні таланти, були ориґінальними, неповторними, і, зрештою, декотрі з них були приречені на забуття.

Кіндрат Падалка вважав за краще не говорити про трагічну загибель брата Івана, як рівно ж і дружина художника Марія Пасько, хоча ширилися чутки, що «посадили» його за те, що малював бідних колгоспників. Інші казали, що він любив читати поезію Тараса Шевченка, а по селу ходив в українській вишиванці. НКВС було вигідно сфабрикувати звинувачення за нібито приналежність Падалки до терористичної організації, начебто в нього проявлялися тенденції до відновлення капіталізму та відторгнення України від СРСР. А може, НКВС не подобалися статті Івана Падалки в журналах «Нове мистецтво», «Мистецтво» та деінде. А можливо, і за те, що творчі пошуки «бойчукістів», у тому числі самого Івана Падалки, не вміщалися в рамки «соціалістичного реалізму». Слід зазначити, що «інородців», які не підкорялися йому, вважали ворогами центру, із «вищістю його культури» та з кліше «старшого брата». Насправді в цього «москвина» жевріло прагнення знищувати «молодшого брата» як морально, так і фізично. А воно, на превеликий жаль, дуже часто проявляється ще й зараз через відчуття в українців слабкості перед силою кремлівських вождів.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...