Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

До 170-ліття від дня народження й 80-х роковин смерті Юліяна Романчука

Автор:

|

Березень 01, 2012

|

Рубрика:

До 170-ліття від дня народження й 80-х роковин смерті  Юліяна Романчука

Відомий англійський філософ, математик і фізик Ісаак Ньютон свого часу висловився так: «Ми — карлики, що стоїмо на плечах титанів». Можна сказати, що одним із свого роду духовних титанів серед діячів Галичини став Юліян Романчук. Був це справжній велет думки й праці, талановитий учений, дипломат, педагог із вродженим покликанням і палкий патріот України. Тогочасні українці мали в його особі захисника своїх прав, культурно-освітнього діяча, політика, письменника та журналіста.

2012 року відзначаємо дві пам’ятні дати Юліяна Романчука, тож варто згадати цю ориґінальну в нашій історії постать і загально описати епоху, у яку йому довелося жити. Юліян прийшов на світ 24 лютого 1842-го в славному селі Крилосі Галицького повіту в сім’ї педагога Семена Романчука. Рання історія села Крилоса, на якому розрослося гарне старовинне місто Галич,

губиться в глибині століть. Ця територія, як свід­чать історичні й архео­логічні матеріали, була заселена значно раніше, ніж виникло місто Галич на сучасній Івано-Франківщині. Галич є знаний у віках тим, що тут в середньовіччі була столиця Галицько-Волинської держави. Енерґійний і рішучий князь Володимирко (1124—1153) обрав місто своєю столицею і створив тут сильний культурно-освітній і торговельний осередок. Галич став центром політично-господарчого життя в реґіоні. По ріці Дністер галицькі кораблі пливли аж до Чорного моря та Греції. Своєю чергою, сюди приїжджали дипломати й купці з різних країв.

Враховуючи загальнонаціональну роль міста Галича, яке межує з Крилосом, президент України Леонід Кравчук 8 квітня 1994 року видав розпорядження, на підставі якого 1100-річчя заснування міста було відзначене на державному рівні. Із цієї нагоди було згадано славних предків, що поклали Галич на мапу Європи, і те, що ця земля та її люди зміцнювали могутність української державності в різні історичні періоди. На цих теренах не лише перебували й правили староукраїнські князі та діяли славні наші пращури. Ця земля також стала відома багатими й невмирущими скарбами України, які мають все­світню цінність.

Перша ж літописна згадка про Галич за1187 рік пов’язана зі смертю та похованням князя Яро­слава Володимировича (Осмомисла). Письмові свідчення фіксують існування в ХІІ ст. при Успенському соборі «крилосу» (т. зв. капітули). Це була головна столична церква в Галичі, яка слугувала не лише осередком молитви й поховань, але також місцем інтронізації галицьких князів. 1215 року тут навіть відбулася коронація угорського королевича Коломана на короля Галицької Русі. Наші археологи І. Шараневич, А. Чоловський, Й. Пеленський, Л. Чачковський, Я. Пастернак і інші залишили надзвичайно цінні дослідницькі праці, що дають інформацію про історію цього давньо­українського міста, з яким пов’язано дуже багато леґенд, цікавих оповідань і історичних переказів.

Наближаючись до витоків новітнього періоду, годиться згадати, що на цій землі народилося чимало визначних діячів. Михайло Фіголь (18.10.1927—1999) — художник-живописець, доктор мистецтвознавства, професор Прикарпатського університету. Закінчив Ленінградський художній інститут (1955—1961). З 1964 р. — викладач Івано-Франківського педагогічного інституту. Автор низки картин на історичну тематику: «Роксолана» (1970), «Галич. 1221 рік» (1977), «Полковник Семен Височан» (1978); пейзажів «Село на Гуцульщині» (1982), «Вечірні Карпати» (1985); триптиха «Вернигора» (1991); тематичного килима «Свято на Гуцульщині» (1969) тощо. Видав монографію «Яро­слав Васильович Пстрак» (1966).

Ярослав Хмілевський (1895—1965, м. Балтимор, США) — лікар, громадський діяч, публіцист, перекладач. В 1918—1919 рр. воював в УГА. Навчався в Українському таємному університеті (Львів) і на медичному факультеті Карлового університету (Прага). Працював у станіславівській лікарні. Часто бував у рідному селі, де разом із радником скарбової дирекції Л. Чачковським обстежував терени стародавнього Галича. Результати своїх досліджень вони опублікували в книзі «Княжий Галич» (Стані­славів, 1938). Перед Другою світовою війною

Я. Хмілевський еміґрує до Німеччини, а згодом — до США. Працював лікарем, а на громадських засадах писав публіцистичні статті, багато перекладав, проводив історичні розвідки, був активним у діяльності українських діаспорних організацій.

Володимир Бацвін (нар. 6.11.1942 р.) — художник, представник романтичної школи живопису. Автор картин: «Вечір під Косовом», «Зима в Крилосі», «Старий Галич», «Одеський зал», «Церква Св. Миколая у Львові», «Церква Св. Юра» й інших дослідницьких робіт.

Ще годиться назвати також хоча б деяких діячів визвольних змагань, серед яких були: Михайло Савчук (1913—1949) — референт пропаґанди райпроводу ОУН; Василь Бойчук (1911—1940) — надрайоновий провідник ОУН, замордований у станіславівській тюрмі; Данило Воробчак (1902—1941) — районовий провідник ОУН і військовий референт повітового проводу ОУН, проводив військові вишколи з керівниками райпроводів ОУН, заарештований органами НКВС 30 січня 1941-го, подальша його доля невідома; Йосип Воробчак (нар. 1923-го) — громадсько-політичний діяч, охоронець архіву СБ ОУН, відбув 22 роки концтаборів у Сибіру та спецпоселення в Казахстані, 1991 року разом із членами своєї родини згуртував українську громаду в Сімферополі, став діяльним членом «Просвіти», Товариства репресованих, КУН і головою Сімферопольського братства ОУН-УПА; Марія Духович (1923—1946) — член повітового проводу ОУН, лікар, підірвалася ґранатою у Вікторівському лісі; Прокіп Духович (1920—1950) — керівник СБ Калуського окружного проводу ОУН, закінчив станіславівську гімназію, член ОУН; Текля Духович (1925—?) — районова провідниця Юнацтва ОУН у Галицькому та Стані­славівському районах; Титор Капусняк (1913 ­—1941) — підрайоновий керівник ОУН у селах Четверках і Підгородді, районовий провідник, займався вербуванням членів організації, розповсюджував серед них націоналістичну літературу, проводив військові вишколи, заарештований органами НКВС 24 грудня 1940 року, а 31 травня 1941-го — засуджений до розстрілу. І ще чимало видатних людей брало участь у боротьбі за волю України.

Серед інших важливу роль у тому процесі відіграв і Юліян Романчук. Його батько був чудовим педагогом. Він досконало навчив сина твердих засад педагогіки та прищепив йому палку любов до своєї землі й народу. Уже з дитячих років Юліян допомагав батькові в усьому й водночас спостерігав за методами його педагогічної праці. Тому й не дивно, що в майбутньому в усіх ділянках духовної культури він залишив помітний слід.

Титанічна й гідна подиву виховна робота піднімає ім’я Юліяна Романчука на самі вершини серед тодішніх діячів. Він був виразником стремління українського народу до свободи й боровся проти будь-якого насильства, байдужості, зради, зневіри та забобонів. Юліян Романчук символізував тих, про кого М. Шлемкевич сказав: «Ми, галичани, — це не плем’я тільки геніїв і героїв, але плем’я, яке прагне до волі та свободи». І в цьому стосунку вплив Юліяна дуже помітний. Нам відомо, що в той період Галичина перебувала в дуже важкому економічному та культурному становищі. Не було належно розвинутого шкільництва, не було свідомого національного міщанства, поширювалося москвофільство, навіть не було достатньо свідомого духовенства.

Національна свідомість стала активніше пробуджуватися, лише коли почав діяти о. Маркіян Шашкевич (1811—1843). За ним — Яків Головацький, Микола Устиянович, Антін Могильницький і інші. Завдяки їм і численним ентузіастам, котрі кинулися рятувати гордість народу, почалося національно-культурне відродження в Західній Україні. Серед тих ентузіастів був і Юліян Романчук, який народився 1842 року, напередодні «Весни народів», коли 1848-го пройшла демократична революція в Австрійській імперії. Невід’ємною частиною цієї революції стали визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів, у тому числі й українців. Вони мандрували Західною Україною серед своїх земляків, влаштовували доповіді, писали цікаві історичні репортажі й тим поширювали освіту серед народу.

2 травня 1848 року у Львові заснували першу українську леґальну політичну організацію — Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини й складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський і юрист Іван Борисикевич, а секретарями були проповідник при церкві Св. Юра Михайло Малиновський і службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. Рада з шаною відзначила Маркіяна Шашкевича, даючи тим доказ, що вона визнає його та «Руської трійці» ідеї у своєму просвітницькому русі. Друкованим органом Головної Руської Ради стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 року. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нероздільна нація. Відозва закликала українське населення до використання завойованих революцією демократичних свобод, утворення рад на місцях, мирних взаємин із польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.

В атмосфері цього пробудження не лише здобував освіту, але й став активно діяти молодий Юліян Романчук. Він учився в Галичі, у гімназіях Cтаніславова (зараз — м. Івано-Франківськ) і Львова. В 1860—1863 рр.

студіював у Львівському університеті, де брав участь у студентському русі й дописував до часопису «Українське слово», яке видавалося в 1815—1918 рр. Українським комітетом, а його редакторами були Ф. Федорців і С. Чарнецький. Здобувши вищу освіту, Юліян в 1863—1900 рр. викладав у львівських гімназіях (зокрема з 1868-го — в Академічній гімназії) класичну філологію. Входив до складу крайової шкільної комісії та був членом численних українських громадсько-політичних і культурних організацій у Галичині. Зокрема, він був членом-засновником товариства «Просвіта» (в 1896—1906 рр. — головою), яке поширювало освіту серед народу. З 1873 року став членом Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), яке друкувало книжки українською мовою. Він стисло співпрацював у НТШ з Іваном Верхратським, який і видавав «Записки НТШ». Одночасно Юліян був одним із засновників 1885 року політичного товариства «Народна рада», яке очолював до 1899-го, і належав до Управи страхового товариства «Дністер», «Народної торгівлі», «Учительської громади» (її другий голова), міщансько-ремісничого товариства «Зоря», а крім того, очолював Українську національно-демократичну партію. Активно працював як парламентський діяч: в 1883—1895 рр. був депутатом Галицького сейму (в 1889—1895 рр.

очолював у ньому «Руський клуб») і завжди головував в Українській парламентській репрезентації. Понад те, поглиблював національну свідомість українців через діяльність товариства «Сільський господар», через молодіжні організації «Соколи», «Січ» і «Пласт», який постав 1911-го. Того ж року включився в діяльність новоствореного Леґіону українських січових стрільців, які відіграли в майбутньому важливу роль у визвольних змаганнях рідного народу. Був фундатором газети для селян «Батьківщина». А перш за все, завдяки його наполегливій праці після трирічних дебатів у Соймі врешті вдалося схвалити постанову про відкриття української гімназії в Перемишлі 1887 року.

У нього, так, як і в інших людей, були роки ко­лосальних громадських досягнень і були періоди певного спаду. Автор статті дивиться на цю постать передусім як на діяча, що мав позитивний вплив на загальний процес відродження нашої нації, і, без сумніву, цей процес був помітний. Серед матеріалів про Юліяна Романчука зустрічаємо таку інформацію, яка засвідчує, що 1888 року він переживав своєрідну короткотривалу кризу через смерть дружини, але невдовзі повернувся до подальшої активної праці. Під час Першої світової війни він керував Українським допомоговим комітетом і Українською культурною радою у Відні. Крім того, підтримував тісні зв’язки з політичними діячами Центральної України. 1918-го був обраний до складу Української Національної Ради (УНР); 10 листопада 1918 року прийняв присягу в членів Державного секретаріату Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Тоді УНР була політичною репрезентацією українців Галичини, де жило 5,5 млн громадян, у тому числі 72,5 % українців, 14 % поляків, 12 % євреїв і 1 % німців. Треба підкреслити, що участь в УНР брали митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин. Надзвичайно активним діячем Ради був Євген Петрушевич, який після Листопадового зриву став головою ЗУНР. У тих визвольних змаганнях був задіяний і Юліян Романчук. Під час польської окупації Галичини 1919 року він був ув’язнений у польському таборі для інтернованих у м. Демб’ю, але невдовзі його звільнили. В 1920-х рр. був головою консультативного органу «Рада сеньйорів». 24 жовт­ня 1923-го організував мітинґ перед храмом Св. Юра у Львові, на якому приймав і сам склав урочисто присягу на вірність українському народові. На тому мітинґу п. Романчук різко виступив проти рішення держав Антанти (підтверджуючи свій виступ науковими доводами), які незаконно допустили злочин і включили Західну Україну в межі окупаційної Польщі. Цей виступ високоавторитетного політика та вченого не лише став історичним документом на всі часи щодо самозахисту, але й підняв духом маси українського народу й посилив їхній дивовижний патріотизм у боротьбі проти політичного свавілля та несправедливості. Був це спротив авторитетного вченого проти віддання Польщі під окупацію землі, до якої та не мала й не може мати жодного правового стосунку. В тих і інших виступах Юліян проявив себе як один із передових українських громадсько-політичних діячів.

Варто ще хоча би коротко згадати його доволі широку літературно-журналістську діяльність. Юліян редагував журнал «Правда» (1873—1878), був засновником газет «Батьківщина» (1879—1887), дописував до «Діла» (1887), до журналу Ruthenische Revue («Руський огляд», 1903). З 1904-го видавав книжкову серію «Руська письменність» (в 1920-х рр. — «Українське письменство», вийшло 23 томи), де опублікував численні твори провідних україн­ських письменників. Був редактором кількох видань віршів Т. Шевченка у Галичині — «Поезії» (1902), «Твори» (1907), «Кобзар» (1914). Упорядкував низку шкільних підручників (зокрема «Читанку руську для нижчих кляс середніх шкіл», 1871), видав друком чимало розвідок про творчість українських письменників (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, А. Метлинського, М. Шашкевича, М. Вовчка, П. Куліша, C. Воробкевича, Л. Глібова, О. Cтороженка, C. Руданського, Ю. Федьковича й ін.), уклав видання їхніх творів, здійснені товариством «Просвіта». Ю. Романчук зглибив українське національне тогочасне культурно-освітнє життя геть аж до найдальших надр, і воно стало об’єктом його щоденної праці.

В 1920-х рр. він очолював скликувану для політичних консультацій «Раду сеньйорів», в управі якої активно діяв сам. Як сеньйор галицьких політичних і громадських діячів, п. Романчук здобув пошану серед української спільноти й мав великий вплив на розвиток політичного, громадського та культурно-освітнього життя. Він був безмежно відданий і залюблений в Україну протягом цілого свого життя й боровся за її кращу долю з пов­ною посвятою. Помер 22 квітня 1932 року, його поховано на Личаківському цвинтарі, на полі № 69.

Оскільки нікому було доглядати його могилу (єдиний син Тит (1865—1911), художник-імпресіоніст, помер замолоду), за совєтських часів її було знищено. Це дозволяло тодішнє законодавство. Щойно близько 1990 року члени Товариства Лева зуміли встановити місце поховання та позначили його символічним хрестом. А до п’ятої річниці Незалежності України та 740-річчя Львова завдяки зусиллям і за проектом Григорія Лупія було споруджено прекрасні пам’ятники Юліянові та поруч синові Титові, освячені 21 вересня 1996 року. Нехай же світла пам’ять про Юліяна Романчука — визначного педагога і діяча — залишиться назавжди в серцях українців.

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...