Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Feb. 21, 2018

Деякі актуальні думки до 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського

Автор:

|

Січень 05, 2012

|

Рубрика:

Деякі актуальні думки  до 145-річчя від дня народження  Михайла Грушевського

Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами.

М. Грушевський

Є сотні й тисячі достойних імен непересічних людей, які намагалися відкрити своїм нащадкам найцінніші та найоб’єктивніші знання й правду про їхній родовід. До таких велетів слід зарахувати й Михайла Грушевського. Народився він 17 (29) вересня 1866 року в Холмі (тепер — Польща), помер 25 листопада 1934-го в Кисловодську (Росія). Була це незвичайна людина, наділена сильним характером, талантом. Як учений, він здобув високу освіту, виконував обов’язки професора історії, був блискучим організатором української науки, провідним політичним діячем, головою Центральної Ради (1917—1918), академіком, талановитим публіцистом.

За своє життя Михайло Грушевський здійснив великі наукові дослідження, що ґрунтувалися на вітчизняних і зарубіжних архівах. Слід зазначити, що діапазон його діяльності був надзвичайно широким. Разом з історією він охоплював літературу, соціологію, етнографію, майже всі допоміжні історичні дисципліни. Історик опублікував понад 2 тис. наукових і науково-популярних праць, публіцистичних статей.

Порівняно з поперед­никами, Михайло Грушевський зробив вагомий внесок у вивчення багатьох проблем різних періодів історії України й історичних відносин із нашими сусідами. Його велична й унікальна робота — це багатотомна «Історія України-Руси» (1898—1956), праці «Історія українського народу» (1904), «Київська Русь» (1911), «Ілюстрована історія України» (1911), «Історія української козаччини» (1915—1914), «Середні віки Європи» (1919), «Початки громадянства» (1921), «З історії релігійної думки на Україні» (1925) й багато-багато інших.

Науково-педагогічна та публіцистична спадщина Михайла Грушевського не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій, які він читав з університетських кафедр. Турбуючись про поширення історичних знань, учений, окрім уже згаданого підручника для вищої школи «Ілюстрована історія України», написав ще й дві книжки для школярів. Перша з них — «Про старі часи на Україні. Коротка історія України» — відразу витримала кілька видань і дійшла до нас у вигляді бібліографічного раритету. Друга — «Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх» — побачила світ 1920-го.

…Народився Михайло в сім’ї гімназійного вчителя Сергія Грушевського, згодом зростав на Кавказі, однак його духов­ною батьківщиною стала Сестринівка. Звідти походила його мати Глафіра Захарівна, що 17-літньою вийшла заміж за 30-річного професора Київської духовної семінарії Грушевського (1833—1901), який був автором кількох робіт з етнографії. Дід по матері Михайла, Захарій Опоков, був місцевим священиком. Молоді літа майбутнього вченого минали в родинному затишку на Холмщині та в Центральній Україні. Навчався він у Тифліській гімназії і вже юнаком виявив велике зацікавлення до історії, літератури й етнографії, читав твори П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича, А. Скальковського й ін.

У ранні роки свого життя Михайло написав кілька оповідань, яким І. Нечуй-Левицький дав дуже позитивну оцінку. Це заохотило юнака до дальшої творчої праці. 1886-го Михайло вступає до Київського університету Св. Володимира, який успішно закінчує 1890-го, здобувши звання маґістра. В університеті Михайло Грушевський навчався під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі цей студент написав досконалу наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку 1890-го його було вдостоєно золотої медалі.

За рекомендацією проф. Антоновича Михайло переїздить до Львова, де очолює кафедру всесвітньої історії. Там учений відпрацював 19 років. Нелегкі були це часи. Михайло мав змогу переконатися, що поляки нічим не кращі за росіян. Вони, особливо в освіті, намагалися витиснути з університету українську студентську молодь або ж її полонізувати. Попри те, що Михайло Грушевський пропаґував ідею рівноправності між українцями та поляками, польська сторона намагалася створювати штучні конфлікти й непорозуміння між націями. Однак у тих умовах йому вдається протягом 1897—1898 рр. видати перший том своєї «Історії». Цю книгу зразу заборонили для поширення як у Росії, так і в Польщі, вона попросту замовчувалась. Але проф. Грушевський і далі вів розпочату справу й написав 1898 року другий том, а протягом 1900-го — третій. Він планував укласти «Історію України» з 5—6 томів, пізніше — зі 7—8, але коли тільки історія ХV—ХVІІ ст. умістилася у два томи, то переконався, що, аби довести історію до XIX ст., планових обсягів не вистачить. Останній, десятий, том «Історії України» вийшов у світ 1936-го, уже після смерті автора.

Улітку 1906-го Михайло Грушевський брав участь у засіданні Державної думи в Петербурзі, у роботі української фракції українського клубу й редакції заснованого тоді «Украинского вестника». 1907 року в Києві проф. Грушевського було обрано головою Українського товариства. Тоді ж виходить популярна історія України під назвою «Про старі часи на Україні». У ті роки Грушевський підготував і випустив ілюстроване видання «Історії України», окремі частини були видані в перекладі російською мовою. Працюючи в непростих умовах професором університету, Михайло Грушевський досконало поєднував свою науково-педагогічну роботу з громадсько-освітньою діяльністю у Львові. Він став директором історико-філософської секції, невдовзі організував і став головою Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Завдяки співпраці Грушевського з Франком ця установа швидко досягла найвищих наукових показників. Історикові вдається в той час видати понад 100 томів «Записок наукового товариства». Михайло Грушевський також редагував «Літературно-науковий вісник», де було поміщено низку розвідок і наукових статей з історії України-Руси. Крім того, науковець редагував журнал «Україна» в Києві.

1899 року проф. Грушевський став одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії в Галичині і Товариства українських поступовців у Києві. Одночасно Михайло Грушевський створив наукову школу істориків України, яка мала чималу вагу, за описами С. Томашівського, О. Терлецького, М. Кордуба, І. Крип’якевича, І. Кревецького, В. Заруби й ін. Багатою та науково цінною була й видавнича робота школи Михайла Грушевського. За своїм обсягом і дослідницькою глибиною вона не має рівних в українській історії — була вона знаком справжнього ренесансу української історіографії. А створені ним науково-освітні організації стали першими паростками, з яких потім постала Академія наук.

На початку Першої світової війни проф. Грушевський відчуває історичну потребу й приїжджає до Києва. Тодішня російсько-царська влада, вороже налаштована до вченого, одразу по приїзді засилає його до Симбірська, а звідти перевозить до Москви як українського сепаратиста та «мазепинця». Перебуваючи там, Михайло Грушевський дописував до журналу «Украинская жизнь» і до тижневика «Промінь». Волю принесла йому Лютнева революція в Петрограді. Як відомо, 4 березня 1917-го в Києві створюється Українська Центральна Рада (ЦР), головою якої заочно було обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, він повертається до Києва та вливається в потік політичного життя. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців.

Щойно Третім Універсалом ЦР проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918-го Четвертим Універсалом було проголошено повну політичну незалежність України від Росії. Був це приголомшливий Акт, який мав і має велику віковічну історичну значимість. У той період Михайло Грушевський пише статті до газет і журналів, зокрема до «Нової ради», «Народної волі», випускає брошури «Хто такі українці й чого вони хочуть», «Звідки пішло українство», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Українська Центральна рада та її університет». Ці праці засвідчують прагнення соборності всіх українських земель. Для прикладу, торік було відзначено 145-річний ювілей від дня народження М. Грушевського та 94-річчя проголошення нової європейської держави — Української Народної Республіки, першим президентом якої був обраний Центральною Радою Михайло Грушевський. 2011 року для відзначення цієї події кияни «живим ланцюгом» об’єднали два береги Дніпра так, як це було в січні 1990 року, і на державному рівні з’єдналися Київ і Львів — і духовно з’єдналася вся Україна. Ще одна цікава особливість тогорічної акції — те, що учасники розтягли 30-метровий Державний Прапор України та прославляли проф. Грушевського, скандуючи його ім’я, яке немов поєднує в собі дві гігантські творчі постаті — найбільшого дослідника тисячолітньої історії відродження України й авторитетного велета, який зумів науково узасаднити та спростувати всі намагання ґенетично пов’язати Київську Русь з історією Московського царства. Він — автор монументальної «Історії України-Руси», у якій заклав міцні підвалини для національно-державного відродження України, відкриваючи правдивий образ історичного розвитку українського народу. Це — схема, котра доводить і обґрунтовує наш український історичний процес, без жодного зайвого союзу, який нам намагаються накинути.

Своєю діяльністю вчений спричинився до піднесення історичної науки та введення її в потік світового культурного процесу. З іншого боку, проф. Грушевський був символом національно-культурного єднання між народами. Незважаючи на його демократично-об’єктивні погляди, упродовж десятиліть комуністичної окупації саме його ім’я було очорнюване, а у Великій радянській енциклопедії зазначалося, що М. С. Грушевський — «непримиренний ворог радянської влади, а його праці — відкрита фальсифікація історичної дійсності». У деяких публікаціях стверджується, що треба розрізняти Грушевського-політика й Грушевського-історика.

Але провідні вчені світу твердять, що був лише один Михайло Грушевський, з одним життєвим шляхом, з однією творчою спадщиною, з усім позитивним і неґативним, що мало місце в його біографії та в його найрізноманітніших за проблематикою та формою творах. Була та є лише одна історія, яка є вчителькою життя народу, і є тільки одна історична правда, подвижником котрої був і залишається Михайло Грушевський. Ім’я проф. Грушевського прирівнюють до імен князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого й Тараса Шевченка. Із часів ЦР його називали «батьком Грушевським» українського національного відродження в новітній історії України.

Його багатотомна «Історія України-Руси» — це унікальна пам’ятка української та всеслов’янської культури, невід’ємна складова світової культури взагалі. Неоціненна заслуга Михайла Грушевського перед українським народом полягає в тому, що він на величезному документальному матеріалі з вітчизняних і зарубіжних архівів довів безперервний історичний потік українського народу. Коли йшлося про історичну істину, науковець завжди стояв на позиції правди, навіть якщо вона була болючою для нас і гіркою. Із його схемою й історичними поглядами повністю погоджувалися навіть видатні російські історики, такі як Пресняков, Любавський і інші. Протиставлялися ж його науковим поглядам проімперсько-московські політики та їхні псевдоісторики.

В одній статті неможливо перелічити всіх заслуг і відзначень, які прославляють ім’я вченого в найрізноманітніших формах. Приміром, для вшанування 50-х роковин смерті науковця Українське історичне товариство в Америці проголосило1984-й Роком Грушевського й видало збірку з його біобібліографією українською й англійською мовами. Також видано однотомник вибраних праць історика, відбулася ціла низка конференцій у США та Канаді для відзначення його діяльності. У світі не злічити вулиць, названих його ім’ям, і споруджених йому пам’ятників.

Однак найглибше зрозумів цю постать відомий підприємець, філантроп Петро Яцик, який за власні кошти організував Центр досліджень історії України при КІУС і виділив фонди на переклади та видання творів Михайла Грушевського. Це — винятково ґрандіозна робота, оскільки треба мати на увазі сучасного, зокрема англомовного, читача, який сприятиме популяризації досягнень цього наукового велета Грушевського. Для здійснення цієї мети пан Яцик виділив кілька мільйонів доларів. Відтак розпочалася праця, яка увінчалася чималим успіхом. Масштабний переклад здійснювали вчені з Канади, а їхня праця відчинила вікно Україні в широкий світ. Людство дізналося, що українці є великим європейським народом із глибинною прадавньою історією. Національно свідомий меценат Петро Яцик створив тільки в Торонтському університеті два наукових центри, а також спеціальні студії в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті (США). Є окремі проекти в Центрі історії його імені Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті. Є й інші центри, яким щедрий меценат надавав фінансову підтримку, що уможливило їхню успішну діяльність. Тепер майже повністю діє за кошти Петра Яцика Міжнародний конкурс юних знавців української мови, з яким так воює й хоче його знищити міністр освіти Дмитро Табачник, котрий свою освіту здобував на комсомольських курсах і в партійних школах. Цей конкурс — щорічний, а перемога в ньому зараз є дуже престижною. Адже в кожній номінації (від 2-го до 11-го класів) переможець одержує премію розміром кілька тисяч гривень. Цей конкурс, за словами пана Яцика, став надійною дитиною, яка має на меті відродити й очистити рідну мову від русифікації та повернути її престижне місце в нашій суверенній державі.

Треба підкреслити, що Михайло Грушевський недовго був президентом України, однак йому вдалося встановити дипломатичні зв’язки з державами обох воюючих таборів Європи. Учений був на той час леґендарним світочем науки й передовим і популярним гуманістом, тож такого формату лідер у справі відновлення державності не завжди здатний провадити війну з партнерами, які йдуть до своєї мети не надто чесними методами. Під час досліджень цього історичного періоду в автора цієї статті мимоволі зроджувалися самі по собі різні рефлексії щодо того, у яких украй важких умовах і складних обставинах провадилася визвольна війна нашого народу. Для загальної ілюстрації варто прокоментувати виступ проф. М. Гришевського, який він виголосив як голова на засіданні Центральної Ради в Києві. Ось думки з його виступу 15 березня 1918 р. під час ратифікації мирного договору. Тоді проф. Грушевський наголосив: «Почуваюся до обов’язку як історик висловити свою думку щодо західних окраїн Української Землі. А саме до Холмщини, де я народився, і до Бессарабії, яка межує з Румунією». При цьому історик дав глибокий історичний аналіз і характеристику тих земель, а далі він сказав: «До ХІХ віку ні одному полякові не прийшло б на гадку твердити, що Холмщина є польська, а не руська земля, говорю руська в значені українська. За часів Польщі Холмщина була одною зі земель «Руського воєводства», а саме — п’ятою землею воєводства поруч Львівської, Галицької, Перемишльської й Сяницької. Була вона інтеґральною частиною Волині-Галичини. Аж після того, як на віденському конґресі дипломати позшивали «Конґресувку» з різних шматків корони польської та з польсько-литовських, білоруських і українських земель, тільки від того моменту Холмщина в уяві поляків стала частиною Польщі в тіснішому значенні. Перед тим то була руська земля, яка входила в склад корони польської так, як входила Галичина та Київщина й інші. Холм побудував король Данило й із Холма зробив свою резиденцію».

Далі вчений підтверджував свою наукову тезу доказами із джерел. Додаймо, що 1938 року санаційний польський уряд каральними військовими загонами вщент зруйнував понад 130 українських церков на Холмщині та Підляшші й за допомогою римо-католицького кліру провадив насильницьку полонізацію. Частину тих, кому вдалося пережити ці негоди, після Другої світової війни було переселено на терени СРСР, а решта українців була в межах акції «Вісла» 1947-го депортована на понімецькі землі, які після війни були визнані за Польщею.

Лиха доля спіткала українців закерзонської землі, яку Сталін подарував повоєнній Польщі. Зарівно українці Холмщини, як і цілого Закерзоння зазнали ґеноциду, а їхня матеріальна й духовна культура була майже повністю знищена. Стосовно Бессарабії проф. Грушевський пояснив, що ця територія в ХІХ ст. була населена румунськими племенами й етнографічно належала Молдавії. Однак, зазначав учений, ці землі за часів Київської держави входили до її складу, а за численними джерелами-літописами, вони становлять українську етнічну територію.

Повертаючись до нашої головної теми, необхідно ствердити, що визвольні змагання українського народу в той період були вкрай складними. Навіть національна свідомість тодішньої української верхівки щодо державного суверенітету не була монолітною. У підсумку 29 квітня 1918-го в Києві відбувся державний переворот, і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Михайло Грушевський був змушений виїхати спочатку до Кам’янця-Подільського, де редагував газету «Голос Поділля», а пізніше — до Праги й звідти до Відня. Перебуваючи у Відні, він весь час працював науково та зав’язував дипломатичні контакти з іншими державними дипломатами, щоби допомагати рідному народові. Після поразки визвольних змагань більшовики підступно змінили курс національної політики й визнали «суверенність» радянської України. Вони запросили проф. Грушевського повернутися в Україну й обіцяли йому можливість наукової праці над історією України. Михайло Грушевський у безмежній любові до Батьківщини погодився повернутися та віддати свої сили й знання історичній науці. У березні 1924 року він із сім’єю приїхав до Києва.

Дружина вченого Марія (1860—1953) із роду Вояківських походила з Перемищини. Вона — відома політично-освітня й громадська діячка, знана як літературний перекладач, особливо з французької мови. Після ув’язнення чоловіка також зазнала репресій. Донька історика Катерина (1900—1953) працювала над дослідженням української порівняльної етнографії, виконувала обов’язки редактора журналу «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Була членом НТШ і Всеукраїнської академії наук (ВУАН), опрацювала й видала «Українські народні думи. Корпус», видала статті «З примітивної культури» та «З примітивного господарства», після ув’язнення батька витримала жорстокі слідства й була заслана на Соловки.

(Закінчення буде)

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...