Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 6, 2020

День Військово-морських сил Збройних сил України-2

Автор:

|

Липень 08, 2020

|

Рубрика:

День Військово-морських сил Збройних сил України-2

Рішення керівників України, Білорусі та Російської Федерації (РФ) від 8 грудня 1991-го про припинення існування СРСР сприйняли на Чорноморському флоті (ЧФ) спокійно. Ба більше — там тоді зовсім не сперечалися з приводу заяви віце-адмірала Бориса Кожина, першого командувача Військово-морських сил (ВМСУ) нашої країни: «Україна як спадкоємиця СРСР має право на 1/15 частину радянського флоту. Кораблі радянського ЧФ — 350 вимпелів — якраз відповідали б її частці в загальносоюзному спадку».
До того ж, якщо навіть 62 % кораблів Тихоокеанського флоту будували в Миколаєві, Херсоні, Керчі та Феодосії, то Україні мали належати принаймні 90 % ЧФ, приписаних до її портів. Відтак капітан 1-го рангу Анатолій Данилов згадував:
«Чорноморський флот з кінця грудня 1991-го й у першу декаду січня 1992 року повністю підпорядковувався Києву і виконував його розпорядження. Жодного факту непокори на ЧФ у цей період не спостерігалося. На кораблях, у військових частинах і в штабах з’єднань жваво обговорювали перспективи подальшої служби в Україні, місцеві друкарні штампували бланки з текстом української присяги. Був період, коли навіть система зв’язку «В’юга» (для управління ядерною зброєю. — Ред.) була заведена на Київ.
Тим більше, що 30 грудня 1991 року у Мінську, столиці Білорусі, держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав (СНД), підтвердили своє законне право на створення власних Збройних сил згідно з їхнім національним законодавством. На підставі цього об’єкти союзного підпорядкування, які перебували на території України, що стосувалося і ЧФ, ставали її державною власністю.
Тут треба нагадати і про те, що згідно з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні» всі військові підрозділи, дислоковані на її території, були підпорядковані українському парламенту.
До того ж, усі без винятку учасники СНД у Мінську юридично визнали, що Україна реалізує своє право на державну власність без будь-яких умов із 3 січня 1992-го. З цього приводу Леонід Кравчук оголосив, що Україна починає реалізацію свого права на створення власної армії з 3 січня 1992 року».

Помста адмірала
Однак тодішнє керівництво України не врахувало те, що зіграло чи не найфатальнішу роль у цій історії. Капітан 2-го рангу Микола Савченко, начальник пресцентру ВМСУ згадував: «Очевидці перших днів становлення наших Збройних сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні поспіль ходив адмірал Ігор Касатонов, командувач ЧФ. Поза всіляким сумнівом, він був готовий передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів прийняти».
Після розмов із ним Андрій Лазебников, начальник прес-центру ЧФ, запевняв: «Не для того він на Південь переводився, щоб їхати звідси. Та й дружина його з Києва». Але адмірал, на думку п. Савченка, погоджувався підпорядкувати ЧФ Україні лише взамін за його призначення міністром оборони, бо мав на тоді найвище у ній військове звання.
Однак у Києві чи то не знали про це, чи то кандидатура Касатонова не викликала там довіри. Так чи інакше, але після того, як 4 січня 1992-го головнокомандувач Військово-морського флоту (ВМФ) СРСР, який на кілька місяців пережив Радянський Союз, пригрозив Касатонову перевести його у разі «розбазарювання» флоту на Північ, той раптом почав… списувати на берег офіцерів і мічманів, котрі присягли Україні. А тих із них, хто служили у Севастопольській комендатурі, прогнали з неї морські піхотинці.
За «український націоналізм» у запас звільнили навіть командира морського тральщика «Сигнальний», капітана ІІІ рангу Теймура Сулейманова, та помічника командира базового тральщика БТ-126, старшого лейтенанта Теймураза Лордкіпанідзе.
А в січні 1992-го збори делегатів від частин ЧФ, відібраних Касатоновим, голосували за звернення до держав СНД, в якому запевняли: «ВМФ — неподільний, Чорноморський флот — його невід’ємна частина і є стратегічним, отже, має залишатися в СНД».
Бо хоч керівники країн-членів і СНД домовилися, що під спільне командування стратегічними силами Співдружності увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі, представники військового відомства колишнього СРСР висунули вимогу, щоб під їхнє командування передали й ті розташовані в Україні частини, які зовсім не належали до стратегічних ядерних сил. А позаяк у Москві намагалися зберегти Збройні сили колишнього СРСР як наддержавну структуру, яка перешкоджала б пострадянським країнам усамостійнитися в повному сенсі слова, то Кремль до стратегічних сил СНД однобічно зарахував і ЧФ.
І це при тому, що його стратегічне значення щезло одразу після того, як Туреччина, яка контролює протоки Босфор і Дарданелли, увійшла до НАТО. Саме тому на початку 1992 року частка ЧФ становила приблизно 10 % від усього ВМФ колишнього СРСР.
Тим не менш 26 січня 1992 року Касатонов спробував перегнати в російські порти гранди ЧФ «Керч» і «Бєзукорізнєний», чиї екіпажі вже присягнули на вірність народові Україні. А коли вони наблизилися російських берегів, то наказав їм підняти військово-морський і державний прапори РФ.
Однак матроси-українці, погрожуючи зірвати й кинути у воду символіку РФ, змусили відмовитися від плану перегнати кораблі ЧФ із бунтівними екіпажами до Росії, за що невдовзі їх перевели на інші кораблі. А офіцерів і мічманів, котрі присягали на вірність народові Україні, Касатонов продовжував звільняти з військової служби навіть після того, як 23 червня 1992 року президенти нашої країни та РФ погодились, що хто б де не служив, кожен складає присягу на вірність народу тієї держави, громадянином якої він є.
Відтак один із відправлених у відставку за присягу на вірність народові Україні офіцерів — капітан 2-го рангу Микола Жибарєв — очолив згадане повстання на СКР-112. Адже до відставки він був начальником штабу 17-ї бригади кораблів Кримського окремого військового району, дислокованого на Кримській військово-морській базі (ВМБ) на озері Донузлав, до складу якого входив той сторожовик.

Із перших уст
Ось що розповів сам капітан Жибарєв: «13 липня я вийшов з відпустки і доповів про це капітану 2-го рангу Калашникову. Він одразу ж заявив, що мене усунули з посади начальника штабу з’єднання і що можу займатися, чим хочу, не виходячи на службу. Незабаром до мене звернулися мої підлеглі офіцери В. Устименко, В. Горобець, В. Заремба, С. Настенко і в один голос питали:
— Що тепер будемо робити? Тебе «схарчили», а нам куди?
Вирішили, що треба здійснити незвичайний вчинок, який би прикував увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ, бо бачили пасивність керівництва Міністерства оборони України. У цьому становищі, на думку багатьох офіцерів, якщо не вжити рішучих заходів, то нас переб’ють, як перепілок.
Вранці 21 липня я прибув на корабель СКР-112, який стояв на 2-му майданчику. Зі мною були флагманський мінер бригади, капітан 3-го рангу О. Шитиков і помічник командира дивізіону, капітан-лейтенант Василь Горобець.
Зустрілися з офіцерами та мічманами корабля, обговорили можливість підіймання на кораблі українського прапора і переходу до одного з портів України. Врахували те, що весь особовий склад ще у січні 1992-го присягнув народу України.
Я отримав одностайну підтримку і від кожного командира бойової частини, і від особового складу корабля. Разом із командиром корабля, капітан-лейтенантом Сергієм Настенком, і екіпажем прийняли рішення перегнати корабель в український порт Одеса до вирішення питання про поділ ЧФ.
Від нього командування ЧФ вже вимагало подати рапорт на звільнення в запас і його вилучили зі списків на отримання житла. Частині офіцерів, котрі присягнули Україні, безпідставно не присвоювали наступні військові звання. Викреслювали неблагонадійних зі списків на отримання житла».
Однак повстанці вирішували тоді не лише свої особисті проблеми, позаяк тільки після їхнього відчайдушного кроку, який загрожував прискорили зустріч президентів РФ і України — Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука відповідно, яка відбулася в Ялті 3 серпня 1992 року, де підписали угоду «Про принципи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР». Адже, як визнала газета «Спецназ России», навіть «холодна війна» не ставила Росію так близько до межі справжньої повномасштабної війни.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online