Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 6, 2020

День Військово-морських сил України

Автор:

|

Липень 04, 2020

|

Рубрика:

День Військово-морських сил України

В указі від 18 листопада 2008-го «Про День флоту України» третій президент Віктор Ющенко не пояснив те, чому приурочив це свято до першої неділі липня.

Синьо-жовті з 1917 року
Вочевидь, п. Ющенко переніс «День флоту України» на першу неділю липня тому, що Леонід Кучма, його попередник на посаді президента, приурочив професійне свято військових моряків до 1 серпня, позаяк цього дня 1996-го під час його перебування на фрегаті «Гетьман Сагайдачний» над цим кораблем підняли на честь тодішнього Верховного головнокомандувача Збройних сил України президентський штандарт. Але ж 1 серпня не завжди було в неділю.
Та позаяк у першу неділю липня в історії Військово-морських сил України (ВМСУ) нічого не відбулося, їх свято доречніше було б приурочити до якоїсь знаменної події.
Приміром, жовто-синій стяг уперше підняли над міноносцем «Завидним» 12 липня 1917-го в Одесі. А як Державний прапор Української Народної Республіки він вперше замайорів 24 грудня того ж року в тому ж порту над лінкором «Воля».
Двома днями раніше в Києві створили Генеральний секретаріат морських справ, що займався як військовим, так і торговельним флотами. А 29 квітня того року жовто-блакитні прапори підняла частина кораблів російського Чорноморського флоту (ЧФ), більшість офіцерів і матросів якого в усі часи набирали в Україні.
Про ВМСУ сучасної української держави вперше мова зайшла 24 серпня 1991-го в постанові Верховної Ради (ВРУ) «Про військові формування в Україні». Присягу на вірність народові України першими прийняли 18 січня 1992 року військовослужбовці 3-ї школи водолазів ЧФ.
Але указ про створення ВМСУ щойно підписав 5 квітня 1992-го тодішній президент Леонід Кравчук. А 21 липня того року першим кораблем, який підняв Державний прапор України, увійшов до складу ВМСУ й одразу ж після цього пройшов бойове хрещення, позаяк його обстріляв тоді російський десантний корабель, став сторожовик (за міжнародною морською термінологією — фрегат) СКР-112 ще не поділеного між Україною й Російською Федерацією (РФ) ЧФ.

«Братній» вогонь
Стріляли по сторожовику з носових 30-міліметрових артилерійських установок малого десантного корабля на повітряній подушці МДК-184, який також входив до складу ЧФ. І якби влучили в СКР-112, на якому було 40 т вибухових речовин, то розірвали б його на друзки разом із усім 96-особовим екіпажем цього корабля — вісьмома офіцерами, шістьма мічманами, 27 старшинами та 55 матросами.
МДК-184 ще й ризикував викликати на себе у відповідь вогонь двох універсальних артилерійських установок АК-729 — спарених 76-міліметрових гармат із боєкомплектом у 1,4 тис. снарядів, розміщених у кінцевій частині корпусу СКР-112. Незважаючи на це, його атакували, крім МДК-184, ще й малий протичовновий корабель МПК-93 і ракетний катер на підводних крилах РК-260 із того ж таки ЧФ.
Обидва неодноразово перетинали курс сторожовика та скидали швартові кінці, аби, намотавши їх на гвинти СКР-112, зупинити навіть після того, як із нього передали радіоповідомлення: «Іду під Державним прапором України. Знаходжуся в територіальних водах України. Уся відповідальність за можливі наслідки лягає на вас».
Однак його атакував ще й сторожовик ЧФ «Разітєльний», на якому в повній готовності перебувала група захоплення — озброєні морські піхотинці. Перед абордажем він ще й намагався протаранити гвинти та рульовий пристрій СКР-112.
А в цей час над тим кружляли два гідролітаки Бе-12, чиї пілоти отримали наказ імітувати торпедну атаку по СКР-112. Та позаяк командування ЧФ проігнорувало прохання командира цієї авіаланки повторити той наказ при ввімкненому магнітофоні, бо пілот побоювався особистої відповідальності за провокацію проти сторожовика, озброєного артилерійськими установками, то атака на СКР-112 із повітря не відбулася.
До того ж, невдовзі гідролітаки відігнав від нього його «янгол-хоронитель» — винищувач СУ-27, пілот якого присягнув на вірність народу України. Відгукнувшись на виклик командування Одеського військового округу рятувати сторожовик від розстрілу чи абордажу, пілот СУ-27 стартував із летовища Бельбек у Криму навіть попри те, що командування ЧФ спрямувало на злітні смуги летовища ракетну установку «Град».
На допомогу СКР-112 вийшли й дислоковані в Балаклаві й Одесі прикордонні кораблі, чиї екіпажі також присягнули на вірність народу України. Ескортуючи СКР-112, вони перервали спробу гідрографічного катера ЧФ закрити сторожовику вхід в Одесу, де той, відірвавшись нарешті від переслідування завдяки вдалому маневруванню, щасливій випадковості, винищувачу СУ-27 та прикордонникам, щасливо відшвартувався.
Чому ж малий десантний корабель на повітряній подушці МДК-184 чотири рази обстрілював СКР-112, а малий протичовновий корабель МПК-93, ракетний катер на підводних крилах РК-260 та сторожовик «Разітєльний» намагалися вивести його з ладу? А тому, що екіпаж СКР-112 на чолі з капітан-лейтенантом Сергієм Настенком не бачили іншого виходу зі ситуації, про яку двома словами не розповісти. Тож усе за порядком.

«Ми вже не ті!»
24 серпня 1991 року ВРУ ухвалила не лише Акт проголошення незалежності нашої країни, а й постанову «Про військові формування в Україні». А 14 листопада того ж року Президія ВРУ схвалила текст військової присяги та тимчасове положення про порядок її складання.
Коли ж 1 грудня 1991-го Всеукраїнський референдум, у якому взяли участь 97 % військовослужбовців ЧФ, підтвердив той Акт, то «за» висловилися майже 75 % моряків-чорноморців. Причому, це були не лише українці.
Приміром, капітан 2-го рангу Железков із управління військової контррозвідки ЧФ, добровільно присягаючи 26 червня 1992 року на вірність народу України, пояснював свої мотиви так: «Дійшов висновку, що було б аморально працювати в Службі безпеки, не присягнувши народові України. Було б неприродно працювати в спецслужбі на території незалежної держави, не присягнувши їй».
Своєю чергою, командир батальйону морської піхоти майор Віталій Рожманов, котрий склав присягу народові України 22 лютого 1992-го, зробив свій вибір на користь нашої держави ще тоді, коли керівництво СРСР перекинуло його до Баку. Бо згодом розповідав капітанові 2-го рангу Миколі Савченку, начальнику прес-центру ВМСУ: «Ми зрозуміли, що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати поліційні функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі».
А в серпні 1991 року Рожманову та його підлеглим наказали знищити на аеродромі в Бельбеку в Криму… літак президента РФ Бориса Єльцина, котрий намірявся прибути туди для визволення Михайла Горбачова, президента СРСР, заблокованого на курорті Форос. Однак дали відбій, бо в Бельбек прилетів не Єльцин, а віце-президент РФ Руцькой.
Тож коли командуючий ЧФ адмірал Ігор Касатонов зажадав від Рожманова присягати не Україні, а Співдружності Незалежних Держав, то почув відповідь: «Морська піхота вже зробила свій вибір. Нас багато чому навчили Баку, Карабах, Тбiлiсi. Ми вже не ті!»
Утім, цілком можливо, що ті, хто обрав 1991-1992 рр. Україну, керувалися не лише мораллю. Інакше перший президент Леонід Кравчук не підписував би 18 грудня 1991-го Указ про підвищення в 1,9 рази грошового забезпечення військовослужбовців, а в першому півріччі 1992 року будівельне управління ЧФ не збудувало б для моряків-чорноморців за рахунок коштів Міністерства оборони України 393 квартири загальною площею 25 168 кв. м і гуртожиток на 110 місць у Феодосії.

«Хто годує флот?»
Газета ЧФ «Флаг Родіни» в публікації «Хто годує Чорноморський флот і Севастополь, чому чорноморці проголосували за незалежність України?» капітана 2-го рангу Пасякіна — спеціального кореспондента друкованого органа Міністерства оборони СРСР — газети «Красная звєзда», мотивувала волевиявлення військових моряків так: «Основні сили флоту перебувають на території України, й вона повинна вершити долю; у складі ЧФ є багато українців серед офіцерського та мічманського складу, який є кістяком флоту. Значна частина воїнів строкової служби — також українці. Особливо підвищився їхній відсоток після нової системи призову, коли рекрутів із України не зможуть послати служити без їхньої волі за межі республіки. Чи такий факт: 98 % поставок чорноморцям виробляє Україна. Числа переконують краще за всілякі заклики та гасла. Тим паче — ті, що стосуються продовольства. Адже голодний час надходить».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online