Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 13, 2020

245 років тому «брати» вдруге підступно захопили та зруйнували Січ

Автор:

|

Червень 03, 2020

|

Рубрика:

245 років тому «брати» вдруге підступно захопили та зруйнували Січ
Так виглядала Запорізька січ

9 травня в Москві через пандемію коронавірусу не вдалося помпезно від святкувати 75-річчя перемоги антигітлерівської коаліції над Німеччиною. Зате 17 червня у ній мають привід відзначити 245-річчя її підступної «звитяги» над українцями.

Потреба відпала
17 (за юліанським календарем — 6-го) червня 1775 року 100-тисячна російська армія, якою командував серб — генерал-поручик Петро Текелій, повертаючись із війни з турками, оточила Січ — столицю десятисячного тоді «Війська Її Імператорської Величності Запорозького низового», з якими спільно воювали проти турків. Але, відсунувши державний кордон із останніми на безпечну, здавалося, відстань, «Її Імператорська Величність» цариця Катерина ІІ вирішила, що потреба у Війську Запорозькому низовому відпала.
Серед причин його ліквідації історики називають також небажання російського уряду більше терпіти «держави в державі»; можливість у майбутньому її унезалежнення; побоювання Катерини ІІ можливого союзу запорожців із Кримським ханством, спрямованого проти Російської імперії, прагнення російських вельмож захопити багаті землі та природні багатства козацької республіки; намагання російського уряду шляхом поширення регресивних кріпосницьких порядків на Запорожжя послабити ту кризу, в яку потрапила феодально-кріпосницька система Російської імперії; прагнення уряду убезпечити себе на майбутнє від можливих соціальних потрясінь, ліквідувавши Запорозьку Січ — осередок антикріпосницької та антифеодальної боротьби. Прийняття остаточного рішення про зруйнування Нової Січі прискорила відчайдушна протидія козацтва, зокрема, шляхом збройного опору, колонізаторській політиці російського уряду в останні роки існування Війська Запорозького.
Влітку 1774-го російський уряд взяв курс на повне скасування запорозького козацтва. Остаточне рішення про ліквідацію Запорозької Січі ухвалили на засіданні придворної ради імперії 7 травня (за юліанським календарем) 1775 року. Ініціатором скасування Запорозької Січі була особисто імператриця Катерина ІІ.

По сто на трьох
Військову операцію проти Війська Запорозького готувала ретельно й у цілковитій таємниці. Для її здійснення уряд зібрав значну кількість військ. Їхню основу склали добре навчені частини 1-ї російської армії, котрі поверталися з російсько-турецької війни — 31 полк і 37 ескадронів (45 тис. вояків). Зокрема, Лівобережні запорозькі паланки мав захопити з військами генерал-поручник Олександр Прозоровський. Загальна кількість військ, спрямованих на зруйнування Січі, становила близько 65 тис. вояків.
А позаяк напередодні більшість козаків розійшлися господарювати по більш ніж 4 тис. своїх зимівниках, на Запорозькій Січі було лише 3 тис. тих, хто визнавав лише ратну працю. Навряд чи їм вистачило б куль та ядер проти 20 гусарських, 17 пікінерських, 13 донських козачих, десяти піхотних і восьми кавалерійських полків Текелія.
Наприкінці травня російські війська під проводом Петра Текелія, поділені на п’ять загонів, вступили на Запорожжя. Перед походом російське керівництво з метою приховати свою акцію, приспати пильність козаків, поширило чутки про те, що буцімто війська переходять через запорозькі землі для здійснення прикордонної служби.
4 червня (за юліанським календарем) 1775 року генерал Текелій оточив Запорозьку Січ. 300 гусарів і піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували запорозькі гавань і флот.

Без бою
Російський посланець висунув вимогу, щоб кошовий отаман з’явився у табір до генерала. Запорозьким козакам дали на роздуми «аж» дві години. Старшинська козацька рада, в якій взяло участь запорозьке духовенство, була бурхливою. Більшість рядового козацтва і дехто з старшин були за те, щоб боронитися.
Відкинувши вмовляння запорозького кошового отамана Петра Калнишевського здатися без бою, вони витягнули свої гармати на січові мури для відсічі непроханим гостям, про яких у Росії кажуть, що ті гірші за татарина. Проти збройного опору виступали кошовий і більшість старшин, котрі розуміли, що в ситуації, коли царські війська значно переважали, опір марний.
Частина старшини та заможного запорозького козацтва, котрі мали значні матеріальні багатства: зимівники, худобу тощо — боялася їх втратити. Остаточно ж від нерівного бою запорожців стримали запевнення архімандрита Межигірського монастиря Володимира (Сокальського) в страшній карі Божій за пролиття християнської крові.
До того ж, гусарські та пікінерські полки комплектували тоді з колишніх козаків Гетьманщини та Слобожанщини. Тож січовики вирішили не воювати, а знову, як і після зруйнування Січі за наказом Петром І 1709 року, втекти на Дунай.
Відтак 5 червня (за юліанським календарем), після оголошення указу Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі, тритисячна січова залога склала зброю та прийняла присягу на вірність Катерині ІІ. На користь Росії конфіскували запорозький скарб, де було приблизно 160 тис. карбованців, вивезли військові клейноди, артилерію, зброю, боєприпаси, інші цінності й архів.

«Позривали хрести»
При цьому християни-росіяни, котрих відрадив убивати архімандрит, ще й по-бусурманськи повелися. У Покровській церкві на Запорозькій Січі донські козаки, за даними дослідника Андріана Кащенка, «позривали з образів… золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того стало — одірвали срібну царську браму, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях».
А січову скарбницю з регаліями й коштовностями повезли цариці Катерині ІІ «злодії в законі» — її генерали. 85-річному Калнишевському за відраджування козаків від оборони Запорозької Січі віддячили ув’язненням у Соловецькому монастирі аж до 1801 року, де кошовий, котрого цариця нагородила колись за ратні подвиги золотою медаллю з діамантами, осліп.
Натомість військового суддю Павла Головатого заслали до Тобольського монастиря, а військового писаря Івана Глобу — до Туруханського. Звідти вони вже не повернулися.
«Текелій, залишивши на Січі полк драгунів, пішов із військом геть, а Січ передав князеві Прозоровському, — писав Кащенко. — Той же доручив остаточне руйнування Січі полковникові Норову, й той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки шанці. А всю Січ Норов перекопав, шукаючи грошей, тому його запорожці прозвали Норою. Князь В’яземський, котрому дістались обидві Січі, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки та хрести й забрав їх на підмурівки до будинків».

Відродилася 1914-го
Офіційний вирок запорожцям Катерина ІІ оголосила в своєму маніфесті щойно за два місяці після зруйнування Січі — 3 серпня 1775 року. Звинуватила їх у тому, що вони «довольно уже преуспели» у господарюванні, яке нічим не нагадувало кріпосницьке, і в прагненні «составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым (тобто республіканським. — Авт.) управлением». Відтак залюднила Запорожжя болгарами, молдаванами, німцями та росіянами. Натомість козаки, замість уніфіковуватися за імперським взірцем, відроджували Січ на чужині.
1778 року турецький очаківський паша запевняв, що в його володіння перебралися 12 тис. запорожців. 1785-го 8 тис. із них заклали Січ на ріці Тиса в тій частині Сербії, якою володіла Австрія. Невдовзі перенесли її в гирло Дунаю, що належало Туреччині, та позаяк царі втрачали ореол «визволителів християн з-під мусульман», багатьох козаків заманили згодом на терени Російської імперії обіцянками відновити їхнє військо, яке подрібнили на три — Азовське, Бузьке та Чорноморське, переведене потім на Кубань.
І все ж царям не вдалося викорінити в свідомості українців добру пам’ять про Січ. Тим паче, що про неї пристрасно нагадав Тарас Шевченко — онук запорожця, котрий, за документами, знайденими істориком Дмитром Яворницьким, був також правнуком кошового писаря Андрія Безродного. Тож не випадково ті українці, котрі відновили 1914 року збройну боротьбу за визволення своєї Вітчизни, назвалися січовими стрільцями.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online