Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 30, 2020

23 червня 1934 року столичне місто України перетворилася на обласний центр

Автор:

|

Червень 20, 2013

|

Рубрика:

23 червня 1934 року столичне місто  України перетворилася на обласний центр

Саме цього дня під акомпанемент тисячоголосого «ура» харківських пролетарів, яким було наказано радіти й розчулюватися, що вони й робили зі слухняним захопленням, урядовий поїзд покинув харківський вокзал, везучи в Київ, нову столицю радянської України, тов. Коссіора, Постишева, Петровського та Любченка, а разом із ними – ще кілька ешелонів урядових і партійних лідерів…

15 років – у статусі центру
Після революцій 1917 року більшовики ще довго не могли закріпитися в Києві. Тож 1919-го вони вирішили зробити столицею країни Харків, а Київ так і залишався ще деякий час центром Української Народної Республіки.
За 15 столичних років місто змінилося до невпізнання. Безмежне фінансування архітектурних проектів, освіти наукових інститутів, навчальних і адміністративних центрів дозволили Харкову рости, кількість його мешканців перевалила за півмільйона. Найголовніше: у місті стали будувати будівлю для уряду – найбільший пам’ятник конструктивізму – Держпром на найбільшій площі в Європі. Планувалися та інші проекти.
У 1930 році влада оголосила міжнародний конкурс на проект театру масового та музичного дії, який повинен був стати візитною карткою Харкова й Радянської України. Під дахом одного великого будинку на трьох гектарах мали вміститися всі творчі колективи міста.
Змінився й дух Харкова, адже до 1934 року тут був центр, на гастролі приїжджали іноземні колективи, уся наука була зосереджена тут. Навіть перший будинок для письменників, знаменитий особняк «Слово», побудували в Харкові. У місті розташовувалися консульства й посольства, на вулицях постійно лунала іноземна мова.

Столичний експрес
І все це зникло в одну мить. У 1930-х роках у середовищі найвищого керівництва СРСР знову почалися розмови про перенесення столиці до Києва.
18 січня 1934-го на пленумі ЦК КП(б)У перший секретар Харківського обкому Компартії Павло Постишев повідомив, що ЦК ВКП (б) і особисто товариш Сталін пропонують перенести столицю з Харкова. Переїзд він пояснював необхідністю «наближення уряду України, центрального партійного й радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районах, які були розташовані на Правобережжі».
9 червня Павло Постишев був звільнений від виконання своїх обов’язків із тим, щоби через два дні, 11 червня, прийняти посаду першого секретаря Київського обкому.
24 червня 1934 всі найвищі державні та партійні установи Української РСР – ЦК КП (б) У, РНК УРСР і ВУЦВК – вирушили до Києва. Постишев розставався з Харковом. Особливо «зворушливим» було його прощання з піонерами, які, наче не вірячи в довгу розлуку, дружно вигукували: «До побачення, Павле Петрович!» А Павло Петрович оптимістично відповідав: «До побачення, діти!»
Його наказ дорослому населенню першої столиці, яку вже починаючи з 23 червня газети перейменували на «другу», був більш розлогим. «Не випускайте з рук прапору першості, товариші, – велів Постишев, – нехай усе місто та його околиці стануть іще гарнішими». І поїхав, везучи зі собою в Київ перших осіб республіки. І зрозуміло, столичне фінансування.
У Києві в сам день переїзду врочистості розпочалися вже на вокзалі, потім відбувся парад частин Київського військового гарнізону та колон фізкультурників перед урядовими трибунами під час зустрічі ЦК КП (б) й уряду України. А потім почався розподіл приміщень для нових органів влади, й іноді корінних київських жителів виселяли навіть силоміць.

Не просто адміністративна акція
Так, насправді не все було настільки оптимістично, як подавалося владою та пресою. Про це свідчать, зокрема, документи іноземних диппредставництв, які пильно відстежували ситуацію. Приміром, у політичному звіті за 1934 рік Генерального консульства Німеччини в Харкові німецькому посольству в Москві про становище в Україні № 252, Харків, листопад 1934 р. (розділ “Внутрішня політика”) зазначалося: “Найважливіша нинішня подія для України – перенесення столиці з Харкова до Києва внаслідок боротьби проти українських націоналістів – є не просто адміністративною акцією, але також має велику вагу для внутрішньої політики.
Українізацію, яка становить законний процес більшого сприяння розвитку української мови та культури, порівняно з російською, і голод 1932-1933 рр., який не тільки винищив населення, а й поставив під загрозу процес колективізації селян (що, на думку керівників, ще більш важливо), було використано як підставу подати очікувані сепаратистські дії деяких незначних кіл як вагому загрозу державній безпеці та раз і назавжди покласти край легальним і нелегальним самостійницьким зусиллям у цій другій за величиною республіці. Перенесення столиці – це удар партійного Центру по Україні, якою править диктаторськими методами Постишев, довірена особа Центру.
Водночас перенесення столиці в більш орієнтовану на виробництво сільськогосподарської продукції західну частину України дало центральній московській владі можливість керувати промисловістю Донбасу безпосередньо, без участі в цьому українських інстанцій. Наприкінці січня, коли стало відомо про перенесення столиці, поширилися чутки, що Донбас разом із Харковом буде відділений від України з метою створення незалежної адміністративної одиниці (краю) як економічного центру.»

Причини – суто політичні
Нині, через понад три чверті століття, причини перенесення в 1934-му столиці з Харкова до Києва розглядається вітчизняними істориками як суто політичні.
Політика українізації, що склалася в 20-ті роки минулого століття, призвела до того, що в Україні сформувалася партійна, політична, економічна, культурна номенклатура. І вона була зосереджена в Харкові. Сталін цього побоювався. Коли ж українські комуністи почали опиратися планам зернозаготівлі по селу (деякі з них прямо виступили на Політбюро проти так званого закону про п’ять колосків), «вождь» зважився на превентивний удар.
Перенесення столиці – один із таких ударів. Зрозуміло, що в інше місто частково мала переїхати й еліта, і зв’язок між її представниками послаблялася. Другий удар – політичні репресії, що почалися вже з 1932 року. Кампанія ознаменувалася арештом Шумського, Скрипника, Хвильового. За кілька років з півмільйона членів української компартії залишилося вдвічі менше. Сталіну вдалося послабити Україну, яка реально претендувала на більш вагомий статус у СРСР. Однак спроба відібрати в України частину її «етнографічних» земель, приєднавши Лівобережну Україну до Росії, виявилася невдалою.

Сумно…
Тим часом Київ після перенесення до нього з Харкова столиці УРСР, а особливо після оголошення незалежності України, став стрімко розвиватися. І якщо ще тоді, у радянські часи обидва міста за потенціалом і впливом були майже рівними, то зараз неозброєним оком видно: Харків суттєво втратив свої позиції. Наприклад, бюджетне забезпечення харків’янина – у вісім разів нижче, ніж киянина. У нинішній столиці більше бізнесу, робочих місць.
І якщо до війни більшість шкіл Харкова була україномовною, то сьогодні ситуація – інша. Тобто, число таких шкіл нібито зросло, але в побуті майже 95% харків’ян спілкується російською. Це тим більш сумно, що безліч теорій націоналізму – родом саме з Харкова. І Донцов, і Міхновський творили в Харкові. Український правопис 1928-го теж іменують харківським. У цьому місті була більшість відділень Академії наук України. У Харкові – найстаріший в Україні університет (заснований 1805 року), там був створений перший атомний реактор, працював знаменитий фізик Ландау. У Харкові працював режисер Лесь Курбас і найвідоміші письменники – справжнє українське Відродження, згодом назване розстріляним.

Треба буде перенести?!
Нині Харків, що вважався великим науковим і освітнім центром, – місто провінційне. Але це не означає, що в Харкова все в минулому, деякі традиції підтримуються. А Володимир Литвин, коли ще був спікером парламенту, навіть запропонував перенести Конституційний суд із Києва до Харкова. Мовляв, тоді не виникало би проблем з призначенням суддів КС, оскільки не всі вони захочуть покинути столицю.
На жаль, сьогодні Харків не претендує навіть на звання східної столиці України. Цей неофіційний статус закріпився за Донецьком. У головному місті Донбасу – величезна концентрація бізнесу, хоча це слабко відбивається на реальному житті його городян.
Утім, колишніх столиць, як і колишніх президентів, не буває. Не виключено, що якщо в Києві триватиме той безлад, який панує нині, то одвічну (адже мова не йде тільки про радянський і пострадянський період) столицю треба буде перенести. Може, і до Харкова…

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply