Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

1 грудня іменинник — народ. Свято незалежності було би справедливіше відзначати цього дня, а не 24 серпня

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

1 грудня  іменинник — народ. Свято незалежності було би справедливіше відзначати цього дня, а не 24 серпня

В Україні 1 грудня вдвадцяте мине буденно, як звичайний робочий день. Хоч цей день має більше прав уважатися святковим, аніж 24 серпня.

Леґітимізація

День незалежності приурочено до прийняття 24 серпня 1991 року Верхов­ною Радою України (ВРУ) постанови, складовою частиною якої був Акт проголошення незалежності. Так розпорядився парламент уже 20 лютого 1992-го. Та позаяк у тій ухвалі 1991-го постановив «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності», то визнав тим, що не утверджував самостійності остаточно. А навпаки, запропонувавши леґітимізувати її всенародним волевиявленням, яке було аж ніяк не формальністю, засвідчив, що не вважав себе за одиницю, наділену ексклюзивним правом вирішувати долю країни.

Тим більше що 70,2 % тих українців, хто взяв участь у всесоюзному референдумі 17 березня того року, проголосували за «збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік». 9 жовтня 1991-го на цьому наголошував у московській газеті «Правда» Олександр Мороз, лідер тодішньої комуністичної більшості ВРУ (тепер — голова Соціалістичної партії України): «Дві об’єктивні обставини вимагають референдуму. По-перше, тільки воля народу може наблизити Україну до повного визнання як суб’єкта міжнародного права. А по-друге, як можна відмахнутися від результатів референдуму 17 березня? Якщо розмірковувати юридично, то все, що накручується навколо незалежності України, можна оцінювати як іґнорування волі народу, виявленої всього п’ять місяців тому… Думку, висловлену у березні, український народ може підтвердити тільки на референдумі. ВРУ таких повноважень не має».

«Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а воля українського народу, і тим самим стати вищою формою леґітимації Акту проголошення незалежності України», — констатував Володимир Василенко, науковий консультант Міністерства закордонних справ України з правових питань у 1972—1992 рр.

Чому ж ВРУ наполягла на святкуванні Дня незалежності 24 серпня? Таким чином її депутати — навмисно чи підсвідомо — наголосили, що 1991-го саме вони «здійснили національну революцію згори».

Країну визнали взимку

І все ж Україна вийшла зі складу СРСР не одразу по проголошенні ВРУ незалежності, а щойно через сім днів після референдуму 1 грудня 1991-го й тільки завдяки йому. Лише після цього 8 грудня президент України Леонід Кравчук поставив у Біловезькій Пущі спільно зі своїми колеґами — російським Борисом Єльциним і білоруським Станіславом Шушкевичем — підпис під скасуванням СРСР.

І щойно потому, як проголошення незалежності «завізували» на референдумі 28,804 млн осіб (90,32 % тих, хто мав право голосувати), Україну почали визнавати інші держави. 2 грудня, не дочікуючись оголошення офіційних результатів референдуму, це зробили Канада й Польща, 3-го — Угорщина, 4-го, коли Центральна виборча комісія підбила підсумки волевиявлення народу, — Латвія та Литва. І щойно 5-го разом із заокеанськими Арґентиною й Болівією та європейськими Болгарією та Хорватією — Російська Федерація (РФ).

Натомість, станом на 1 грудня 1991 року, світ визнав незалежність лише трьох утікачів із СРСР — Естонію, Латвію й Литву. І це — тому, що ніколи не погоджувався з їх включенням до складу СРСР. І тому, що там замість усесоюзного референдуму провели плебісцити про відновлення своїх незалежних держав, ліквідованих 1940-го.

А позаяк росіян не бракувало в усіх республіках Радянського Союзу, то країни за його межами остерігалися, щоби не розпочалася така ж міжнаціональна різанина, яку було вчинено на теренах колишньої Югославії. Тож 1 серпня 1991 року Джордж Буш-старший, президент США, із трибуни ВРУ переконував українців не виходити зі складу СРСР, а Маргарет Тетчер, прем’єр-міністр Великої Британії, заявила, що незалежність України для неї — те саме, що відокремлення канадського Квебеку від решти Країни кленового листка.

«І після проголошення незалежності України провідні західні держави надалі підтримували Михайла Горбачова у спробах реанімувати СРСР. Про це переконливо свідчать опубліковані записи його розмов із керівниками Іспанії, Німеччини, США, Франції, які солідаризувалися з ним у тому, що Союз має бути збережений, а Україна — залишитись у його складі. Примусити їх змінити позицію несприйняття України як незалежної держави міг лише демократично висловлений вибір українського народу на користь державної незалежності своєї країни під час референдуму», — згадує пан Василенко. А відтак констатує: «Загальнонаціональна підтримка переважною більшістю українських громадян Акта проголошення незалежності України зняла будь-які сумніви в його леґітимності й праві українського народу жити у власній незалежній державі. Народне волевиявлення на користь незалежності України забезпечило незворотність процесу українського державотворення та створило міцне підґрунтя для офіційного визнання її державної незалежності членами міжнародної спільноти».

2 грудня 1991 року голови міністерств закордонних справ європейських країн наголосили в «Заяві про Україну»: «Європейське співтовариство та його держави-члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, під час якого чітка більшість висловилася на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб, у який український народ заявив про своє бажання, аби його республіка досягла повного суверенітету».

Та й американський президент Буш іще 30 листопада 1991 року виправдовувався в телефонній розмові з президентом Горбачовим: «США будуть вимушені визнати Україну, позаяк є всі ознаки того, що завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності».

Кістка в горлянці

Підсумки референдуму стали кісткою в горлі президента РФ Бориса Єльцина, від чийого імені його прес-секретар Павел Вощанов поширив 26 серпня 1991 року офіційну заяву про намір, з огляду на проголошення незалежності України, переглянути… кордони з нею. Хоча 19 листопада 1990 року пан Єльцин поставив підпис під «Договором про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та РФ», 2-га стаття якого визначала: «Високі Договірні Сторони, згідно з положеннями Статуту Організації Об’єднаних Націй (ООН) і зобов’язань щодо Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної й підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

А 3-тя стаття декларувала: «Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги до суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів». Та позаяк 6-та стаття стверджувала, що «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки й Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах», у Москві тлумачили її на свою користь. Тобто запевняли, що Україна й РФ нібито зобов’язалися «визнавати й поважати територіальну цілісність одна одної» винятково в… межах Союзу РСР. Отож 26 серпня 1991 року прес-секретар президента РФ заявив від його імені, що «існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива й припустима тільки за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин».

«У разі припинення» союзницьких відносин між Україною й РФ, продовжував прес-секретар Бориса Єльцина, остання з них «залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів». У заяві уточнювалося: «Сказане стосується усіх суміжних (із РФ) республік, за винятком трьох прибалтійських, державну незалежність яких уже визнано РФ, чим підтверджена вирішеність територіальної проблеми в двосторонніх стосунках». А також пояснювалося, що вона «стосується, голов­ним чином, Криму, Донбасу й Північного Казахстану, які мають значну кількість росіян». Відтак керівництво РФ наголошувало: «Якщо ці республіки (які проголосили незалежність від СРСР) увійдуть до складу союзу з РФ, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що живе там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. РФ навряд чи погодиться віддати їх так легко».

А 29 серпня 1991 року офіційна делеґація на чолі з Олександром Руцьким, віце-президентом РФ, підписала спільно з українською стороною «Загальне міжпарламентське комюніке», котре, як запевняв д-р Василенко, було за своєю формою й змістом, швидше, міжнародною угодою, аніж повідомленням про підсумки перемо­вин. Зокрема, у ньому було передбачено «спільні зусилля для запобігання неконтрольованого розпаду Союзу».

Крапка в реінкарнації СРСР

Та цим РФ не обмежилася: у заяві, опублікованій 1 листопада 1991 року, Президія ВРУ констатувала: росіяни «сіють розбрат на міжнаціональному ґрунті серед населення республіки, залякують політичним і економічним хаосом в умовах самостійного існування України, посилюють чутки про «можливий обмін ядерними ударами між незалежною Україною й РРФСР».

Припинити все це Москву змусили лише невтішні для неї результати референдуму в областях, на які вона зазіхала. Адже за вихід із СРСР проголосувала більшість виборців у всіх без винятку реґіонах України. Навіть у єдиному з них, де більшість населення складали не українці, а росіяни, — у Криму. Там за незалежність України висловилися 54,19 % тих, хто взяв участь у референдумі, а в Севастополі — 57,07 %. Коли 2 вересня 1991 року Надзвичайний з’їзд народних депутатів СРСР закликав якнайшвидше укласти договір про Союз суверенних держав, Л. Крав­чук парирував: «Україна, проголосивши Акт про незалежність, може висловити свою позицію лише після референдуму із цього питання». Тобто переклав відповідальність на «плечі» народного волевиявлення, яке, «завізувавши» Акт про незалежність, поставило крапку в спробах реанімації СРСР.

Тодішні президенти України та РФ й голова білоруського парламенту зафіксували факт «смерті» СРСР не після Акта проголошення незалежності, а 8 грудня 1991 року. Тобто після всеукраїнського референдуму й завдяки йому. Та й Михайло Горбачов підписав указ про складення повноважень президента СРСР теж у грудні — 25-го. Після чого о 19.38 того дня над Кремлем спустили червоний прапор колишньої вже держави.

Фактично 1 грудня 1991 року українці висловилися за скасування СРСР від імені всіх його громадян. Адже після всеукраїнського референдуму його аналогів у інших радянських республіках не проводили, визнавши, що без України в «нью-СРСР» немає сенсу.

Висновок — переприурочити

Переприурочити День незалежності до всенародного референдуму 1 грудня 1991 року мали б іще після того, як 1996-го Конституція України проголосила джерелом влади в країні народ. До того ж, більшість депутатів ВРУ проголосувала 1991-го за Акт проголошення незалежності України аж ніяк не безкорисно. Вони, як влучно висловився Юзеф Пілсудський, керівник Польщі в 1919—1935 рр., «пересіли з потягу «соціалізм» у потяг «націоналізм», щоби, водночас, рятуватися від розплати за участь у ГКЧП, перетворити Україну на компартійну резервацію, не ділитися прибутками зі всесоюзним «дахом» і уникнути неминучого необ­рання до ВРУ на чергових виборах, а інакше кажучи, — застосували політтехнологію: «якщо немає можливості зупинити процес унезалежнення — треба його очолити». Але, помінявши червоні депутатські значки на синьо-жовті, вони неабияк скомпрометували їх.

Тож перенесення Дня незалежності на 1 грудня було би не лише відновленням справедливості, а й нагадуванням, що незалежність країни — справа рук 28,804 млн її громадян. Адже, як писав Олесь Доній, один із лідерів «Революції на граніті 1990 року», «була знайдена формула залучення мільйонів українців до проголошення держави». Може, саме визнанням їхньої вирішальної ролі у своєму унезалежненні й удасться домогтися відповідальності українських громадян за долю країни?

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...