Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Бульбашкова ностальгія,або Пристрасті за газованою водою

Автор:

|

Липень 12, 2012

|

Рубрика:

Бульбашкова ностальгія,або Пристрасті за газованою водою

Медики, які постійно нагадують нам про користь чистої води, і батьки, що завзято скуповують і вкладають у шкільні наплічники своїх дітей маленькі упаковки соку, не здатні змінити того факту, що газована вода завжди була й залишається найулюбленішим напоєм для дітей. А в часи, коли українські діти носили зшиті на століття радянські сандалики, газована вода була не просто найдоступнішими ласощами, а ще й розвагою. Буря в склянці води

Спочатку потрібно було випросити у батьків копійчану або трикопійчану монетку, потім вистояти чергу до пошарпаного, пофарбованого у блакитний колір автомата, а коли черга підійде, дотягнутися до заповітної щілинки — із виглядом переможця опустити туди монетку й отримати-таки свою склянку газованої води. А потім із не меншим задоволенням поставити перевернутий стакан на спеціальне пристосування для миття, натиснути на нього й спостерігати, як струмені холодної води метушаться в скляному ув’язненні.

Дивно, але, користуючись одним на всіх гранованим стаканом, ніхто тоді не думав ні про яку антисанітарію. І, незважаючи на те, що мало хто з радянських дітей зараз може згадати, яка була на смак ця газована вода, у тому, що вона була набагато смачніша за нинішню, чомусь упевнені всі. Може, це — просто ностальгія за дитинством?

Чомуб не поживитися?

Іще років зо 20 тому майже біля кожного великого магазину в містах України можна було побачити автомат із продажу газованої води. Ті з кінця 1950-х почали з’являтися на міських вулицях, у кафе, в установах. Обов’язковою умовою для установки автомата була наявність поблизу водопроводу. Склянка звичайної чистої газованої води тоді коштувала всього одну копійку, а за три копійки можна було побалувати себе газованою водою з малиновим, грушевим або ще яким-небудь сиропом.

За свідченням тих, кому добре запам’ятався цей «бульбашковий» час, незважаючи на копійчану вартість газованої води, знаходилося безліч охочих освіжитися за рахунок держторгівлі. Так, наприклад, для того, щоби безкоштовно випити водички, люди кидали в автомат монетку, отримували заповітний напій, а потім, ударивши кулаком по автомату, забирали дріб’язок назад. Ну а про те, який попит мали гранчаки, і говорити нічого. Частина з них перекочовувала на кухні городян, частина орендувалася любителями провести вечір у компанії друзів за плящиною чогось міцнішого. Але найдивніше, що автомати й дня не стояли без стаканів, тара завжди була там, де й мала бути.

Сиропи Лагідзе

Ще раніше в парках газовану воду продавали з візків, у яких установлювали балон із газом, а нагорі був сироп у резервуарах і мийка. У гастрономах теж можна було випити надзвичайно смачної води. Великі скляні колби на прилавку заповнювала густа рідина всіляких кольорів. Це були сиропи — лимонний, вишневий, вершковий, грушевий, полуничний, шоколадний. Продавець у фартуху наливав воду покупцям із подвійним сиропом, або з потрійним, або з різними, розбавляючи водою зі сифона.

Мало хто знає, що ці фруктові та ягідні натуральні сиропи для газованої води винайшов у 1887-му Митрофан Лагідзе. В 1913—1914 рр. він отримував за них золоті медалі на виставках у Відні та Петербурзі. Кажуть, що рецепт виготовлення своїх сиропів Лагідзе тримав у таємниці та нікому не продавав, хоча американці й пропонували йому величезні гроші. Сталін кожен день пив води Лагідзе, які доставляли йому літаком з Грузії.

За спогадами — у Казахстан!

Автомати користувалися попитом. У Радянському Союзі виробництвом автоматів із продажу газованої води займалися два підприємства, й одним із них був київський завод «Томак». Загалом, автомати з продажу газованої води належали колишньому держхарчторгу. Були й майстри з обслуговування цих автоматів. Але із часом вони себе зжили, стали часто ламатися, зап­частини до них дістати ставало все складніше, і в підсумку на початку 1990-х років у більшості пострадянських країн їх демонтували.

Зараз такі автомати з газованою водою залишилися лише в спогадах тих, хто їх застав, і ще в деяких країнах пострадянського простору, як, наприклад, у Казахстані. У Білорусі ж чисту газовану воду можна знайти лише в пластикових сифонах, котрі продаються в кожному продовольчому магазині. Наливши воду із сифона в гранований стакан, приправивши її сиропом, купленим у тій же крамниці, можна вгамувати тугу за дитинством. Щоправда, смак у цієї ностальгії вже не той. Та й ціна теж.

Домашній варіант автомата

Зараз на дні народження чи інші забави ми купуємо газовану воду величезними пляшками, якщо не упаковками. На вулиці п’ємо її з маленьких металізованих банок. А двадцять років тому, пам’ятаєте? Ми мали сифони. «У нас удома були два трилітрових скляних сифони в часи мого дитинства, — розповідає киянин Олександр Лунько. — Один із простою водою з газом — вона називалася «чистою». А другий із солодкою водою — «із сиропом».

Пік моди на сифони припав на 1960-ті — люди дещо розжилися, а асортимент солодкої води був доволі скромним — «Дюшес» або «Ситро». У крамницях сифони годі було купити — страшенний дефіцит. Дістати можна було лише з-під поли.

«Виручали «народні умільці», — каже п. Лунько. — Вони на заводах потай робили «ліві» сифони. Балони зварювали з нержавіючої сталі — не окислиться й не розіб’ється. Скляні сифони обплітали шкіряними або металевими сітками, замовляли металеві кожухи. А сифон із нержавійки — штука вічна».

«Усе це шипіло й пшикало»

Пункти заправки сифонів газованою водою розташовувалися зазвичай у дворі гастроному, у підвалі. З огляду на техніку безпеки, адже сифони заряджали від балонів із вуглекислим газом під великим тиском.

«У підвалі стояв великий довгий стіл із металевим покриттям — як у лабораторії. На нього всі виставляли свої сифони, — згадує Олександр Лунько. — Люди стояли в черзі, а за цим столом ходив дядько в халаті. Брав ваш сифон, перевертав його, вставляв у пристрій і під тиском подавав у нього спочатку воду, потім — сироп, а наприкінці — вуглекислий газ. Усе це шипіло й пшикало. Трилітровий сифон простої «газировки» коштував 18 копійок, а зі сиропом — 54».

Люди в довжелезних чергах, особливо влітку, годинами чекали, доки підвезуть балони з газом. «До заправки сифонів ніколи «не заростала народна тропа», — зауважує киянин. — Найбільше туди валили пенсіонери й діти. Цією штукою ще ж можна було поливатися на вулиці! Із сиропом було шкода, а «простою» — жодних проблем!»

 Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...