Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 20, 2019

Замовчана історія знищення угорцями 40 тис. українців у роки Другої світової

Автор:

|

Липень 10, 2019

|

Рубрика:

Замовчана історія знищення угорцями 40 тис. українців у роки Другої світової
Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 р.

У роки Другої світової війни угорці, союзники Третього рейху, під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соціалістичному табору і вирішили всю цю історію забути. «Сьогодні йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх за тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді виникне неприємна ситуація». Не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею.
Завдання вченим випало цікаве, але дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейху.
У Києві Феттіх почувався, як удома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи. Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизанів і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.
Повідомлення про ці операції доходили до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами.

Союзники другого сорту
Регент Угорщини адмірал Міклош Горті на межі 1930-1940-х рр. поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці.
1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах були задіяні понад 200 тис. солдатів Горті.
Будапешт і Берлін обмінювалися люб’язностями: до прикладу, Гітлер подарував Горті 1943-го на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.
Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, відомі на той час в Європі угорські історики. Ігнорувати відрядження вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана. У Києві з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенкам, оселився оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга.
Феттіх побіжно згадує, що якось йому довелося обідати зі заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей. Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

У полон не брати
Німці швидко просувалися углиб СРСР і залишили у себе в запіллі неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони вермахту.
Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх на охорону доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушувати партизанські вилазки.
Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 23-24 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизанів узяли в полон, 1,2 тис. вбили. Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди.
До кінця 1942-го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках із партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині. «Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявили 30 ям-могил, в яких поховані 3028 людей. У молодому сосняку за парком відкрили 20 ям-могил із останками 2250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом із їхніми матерями».
Справжня трагедія розігралася 1-2 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліційну дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей Феодосія Ступака, одного зі своїх командирів. Сім’ю визволити вдалося, але сам Ступак загинув. Також убили 78 угорських вояків. Генерал Золтан Алдя-Пап, командир угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій із партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6,7 тис. місцевих жителів і спалили їхні тіла разом із усім містечком. За час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська закатрупили 40 тис. мирних українців.
Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці. Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943-го 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу — панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери стали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач телефоном зажадав: «Влаштувати більшу різанину!»
До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі не впускали в населені пункти». Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами, як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували зі саней, знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Посипання попелом
Наприкінці вересня 1944 року радянські війська вже вийшли на угорський кордон. Горті відправив у Москву делегацію, яка просила Сталіна про перемир’я. Адмірал наївно вважав, що ця його витівка залишиться для Берліна таємницею. «Прошу вас помилувати нашу нещасну країну, яка має свої історичні заслуги, і народ, який має так багато спільного з російським народом», — писав Горті господареві Кремля. Але ще до повернення перемовників із Москви вермахт окупував Угорщину. Німці заарештували Горті й оселили в баварському замку Хіршберґ. Країну очолив відвертий фашист Ференц Салаші, але його правління було коротким: на початку лютого 1945-го Червона армія розгромила всі угорські війська і вивела країну з війни.
У радянському полоні опинилися приблизно 600 тис. угорських громадян. Із них 200 тис. мирного населення вивезли вглиб СРСР. Лише 1947 року офіційний Будапешт поросив повернути своїх полонених. Аби дошкулити прем’єру Ференцу Надю, який особисто займався цим питанням, а також на догоду угорським сталіністам у листопаді 1947-го радянські правники провели в Чернігові процес над керівниками масових вбивств під час війни. Генералів, які віддавали накази карателям, знайшли в радянських таборах. Процес тривав усього тиждень. Більше сотні свідків просто не змогли вчасно приїхати на слухання. Всі підсудні отримали по 25 літ таборів.
В останні роки свого життя Сталін розпорядився відпустити на батьківщину полонених угорців — тоді їхня країна стала комуністичною. А 1956-го, напередодні антирадянського повстання у Будапешті, на волю вийшли і чернігівські карателі.

Олег Шама, «Новое время»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...