Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 6, 2019

Як знищують кладовища в Польщі

Автор:

|

Жовтень 24, 2013

|

Рубрика:

Як знищують кладовища в Польщі

Село Бігалі (тепер Польща) лежить у Надсянні, за якихось 10-15 км від нинішнього українсько-польського кордону. Недалеко від села Краковця, де тепер розташовано прикордонний пункт пропуску між обома державами. Бігалі — типове українське село неподалік містечка Любачева. Звідти походить і пам’ятає себе до 16 років мій батько Іван. Там він пас корову, бавився з хлопчаками у «вулкана», пішов до початкової школи, від’їхав до міста Ярослава в гімназію й мав багато інших розваг і обов’язків, які були перед Другою світовою війною в хлопців тих українських країв.

Але 1945 року українська родина 45-літнього Федора Соколовського та 39-літньої Анастасії Соколовської (мої покійні дідусь і бабуся) із шістьма дітьми були тоді виселені зі свого села. То були перші українці, які тоді виїжджали зі східних теренів Польщі згідно з домовленостями Сталіна та керівництва Польщі.
Дідусь розповідав, що йому пропонували вибирати: їхати на Схід, до українців, або на Захід, на німецькі землі. Вибрав перше. Хоч і страшно було їхати в СРСР, але все ж до українців, до «своїх». Розраховував, що перебуде там два-три роки й повернеться додому. Не судилося, вони померли 1980-го й 1990 року, навіть не відвідавши рідного села Бігалі. Дідусь перед від’їздом із батьківщини навіть залишив гроші одному полякові, аби той доглядав тартаки в лісі, що їх він прикупив перед війною.
Їхали потягом через Раву-Руську до Радянської України. Документи оформили на переїзд у селище Борщовичі (Львівщина), але, як казав дідусь, «п’яна совєтська залізниця» все переплутала й завезла в містечко Борщів на Тернопільщині: мовляв, «похожиє названія!» Тоді ще на дві родини давали вагон, а худобу (коней, корів, кіз тощо) везли окремими вагонами — тобто, можна було трохи зі собою взяти речей, що селянин у кожній державі завжди цінував.
Цікаво, що ідею про виїзд подав дідусеві друг-поляк, який, за словами дідуся, пояснював так: «Федьку, їдь звідси. Бо твою родину знищить або наша Армія Крайова, або ваша УПА». А було шестеро дітей. Дідусь послухався. І тут виникає перше запитання до сьогоднішніх польських політиків і наших українофобів: «Хто вас, панове, уповноважив тепер сварити нащадків того поляка й мого діда? Чому ви сварите тепер поляка з українцем?» Бо комусь так вигідно. Ми навіть знаємо, кому.
Але повернімося до історії. Пам’ять мого батька зафіксувала, як ставили пам’ятник на могилі його діда 1938 року. Тоді мій десятирічний батько вибивав напис на кам’яному надмогильному пам’ятнику. І зробив помилку: вибив «Тут спочває» замість «Тут спочиває». Пропустив літеру «и». Саме завдяки цій помилці ми знайшли цю могилу на сільському цвинтарі, що розкинувся в ліску коло дороги неподалік сільської церкви. Це було 1988-го, коли я побував у Бігалях разом із батьком.
Загалом же, могил із родини Соколовських українською мовою було кілька. Були на цьому кладовищі пам’ятники з XIX і XX ст.ст. Українських могил — більшість, що свідчило про те, що село Бігалі було-таки українським. Причому віддавна — щонайменше, кілька століть. Тоді, 1988 року, ще за часів СРСР, Іван Соколовський із 34-річним сином (тобто, мною) і десятирічним онуком Олегом, моїм сином, поїхав до села Бігалів уперше після виселення 1945 року. Запам’яталися мені від тодішніх відвідин прадідова могила, піщаний ґрунт, ранок і білий камінь-пісковик, із якого був зроблений надмогильний пам’ятник — таких більшість була на тому цвинтарі.
Ми їхали тоді автомобілем «Запорожець». Цілу ніч стояли на кордоні в автомобільній черзі. Дорогою до Бігалів зупинилися, щоб у перехожого років 60 перепитати дорогу. Тоді було перше моє здивування: у відповідь на запитання мого батька польською мовою чоловік відповів місцевою українською говіркою. Українець!
Після відвідин цвинтаря заїхали до костелу, на який перетворили нашу греко-католицьку церкву. Неподалік церкви жила батькова однокласниця, яку ми провідали, і батько мав нагоду згадати шкільні роки.
Потім поїхали в село. Батько показав, де була їхня хата, яку спалили поляки ще 1945-го, відразу після виїзду родини Федора Соколовського.
Далі зустріли поляка Володимира Соколовського (може, і якась родина). Його діти передали для моєї дружини Ліди подарунки — відрізи тканини на плаття чи спідницю. Очевидно, що в нас, у Львові, тоді все було дефіцитом. А той, хто їздив за кордон, часто привозив такі відрізи.
Удруге на цвинтарі й коло церкви в Бігалях я побував через десять років, 1998-го, разом із дружиною. Тоді я працював у Києві, у Міністерстві закордонних справ України, начальником управління міжнародного економічного та наукового співробітництва.
На вихідні приїхав додому, до Львова. І ми з Лідою вирішили з’їздити на цвинтар до Бігалів. На кордоні недовго стояли — я користувався дипломатичним паспортом, який давав право перетинати кордон без черги.
Швидко ми знайшли ту могилу з татовою помилкою. Були й інші наші поховання. Але тоді ми помітили, що написи на пам’ятниках нашої родини були недавно пошкоджені — побиті. Уже тоді в мене промайнула думка, що йдеться, щонайменше, про неповагу до українців. Ідеться, мабуть, про нашу пам’ять, історію!
Це не вкладалося в дух добросусідства, яке розбудовували президент України Леонід Кучма та президент Польщі Олександр Кваснєвський. Що ж то виходить: президенти думають по-своєму, а народ — по-своєму?
Про це я навіть розказав послу Польщі в Україні, із яким підтримував добрі стосунки. Але він пояснив усе побутовими причинами. А я, зі свого боку, скоро про все те забув і далі займався рутиною.
Утретє мені довелося побувати в Бігалях 2 вересня 2013 року з генералом Віктором Гвоздем, колишнім начальником військової розвідки України. Його батько походив із сусіднього (від Бігалів) села Щуткова (моя бабця, здається, називала його Щитковом). Там знайшли двох старших дядьків, які пам’ятають і Гвоздевого діда-столяра, і тата. Вони показали, де була хата «Гвоздиків» — так вони називали родину Гвоздів.
Вони також розказали, що, коли закладали Гвоздикам фундамент, знайшли пляшку зі запискою, яка свідчила, що хата збудована на місці старої хати Соколовського. На Щутківському цвинтарі є (чи поки що є?) багато пам’ятників з українськими написами. Було щонайменше п’ять-сім могил Соколовських. Родичі? Не знаю.
Зі Щуткова ми заїхали у Бігалі, близько того місця, де стояла хата мого діда Федора Соколовського. Там розпитали сусідів і заїхали до Володимира Соколовського, який сам уже доживає віку, але мого діда пам’ятає добре. Вживає прізвиська «Столярчик» — так називали мого діда, бо він займався столяркою. Володимирова жінка померла, а його діти, які колись робили дарунки моїй Ліді, живуть у Любачеві.
Далі заїхали на сільський цвинтар. І ось тут я пережив емоції, які не покидають мене вже довго. По-перше, я не знайшов згаданої могили й, узагалі, українських могил (є пам’ятник Соколовським-полякам); по-друге, кілька давніх українських надмогильних хрестів поставлено коло огорожі, і не зрозуміло, із яких вони могил — написи збиті.
Загалом, цвинтар упорядкований, і на ньому дуже багато польських дорогих гранітних пам’ятників. Фактично всюди. Якщо подивитись тепер, то виникає враження, що на цьому кладовищі ніколи й не було українських поховань. Тільки польські. Але це ж не так: Бігалі — українське село! Принаймні, було українським до виселення звідти українців попри їхню волю в 40-х роках минулого століття. А отже, і ховали наших людей там століттями.
Тож виникають запитання до поляків. Зокрема: чи випадково 1998 року написи на надмогильних хрестах моєї української родини були збиті? Чи то була кимсь продумана підготовка до того, щоб викинути українські хрести з кладовища як пошкоджені? Чому в польському Сеймі тепер порушують питання УПА, але не згадують про Армію Крайову? Невже політики, що опікуються Бігалями, не розуміють, що нищити могили — не по-християнськи? Що нищенням могил вони лише сприяють тим, хто приніс на наші землі ворожнечу між українцями та поляками? Чи тепер українці мають нищити старі польські поховання на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Харківщині й інших українських землях? Бо виходить так, що таким чином у Польщі руйнується вікова українська пам’ять, а в нас – плекається польська?
Хочемо ми цього чи ні, свідки тих захоронень скоро повністю відійдуть у інший світ. І ніщо нікому не нагадуватиме про те, що села в Надсянні були здебільшого українськими, — немає могил, не було тут і українців! Ніщо більше не тягнутиме й мене в Бігалі.
Невже ви, поляки, щиро вірите, що, руйнуючи українські могили, утверджуєте себе європейцями? Наступними, треба думати, будуть німці, яких багато було в Східній Пруссії, котра зараз належить Польщі. Чи з німецькими могилами воювати страшно, а з українськими – можна? Я запитав би про все те в президента Польщі Лєха Качинського, який вручав мені орден. Але не можу вже цього зробити.
Водночас, маю багато запитань і до української сторони. Насамперед — до себе. Чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщини наших предків і створили підставу для ліквідації українських могил? Ми себе не поважаємо й хочемо, аби хтось за нас оберігав нашу історію? Що робить наша влада? Чи тепер там нема українців узагалі? Чому на Волині, або Львівщині, чи ще де-небудь в Україні та в Польщі, поряд з імперськими польськими «вони загинули від УПА» не встановлено українських пам’ятників на кшталт «вони загинули від АК»? Список таких «чому» можна продовжувати безконечно. Але все зводиться до одного: треба себе поважати та шанувати. Тоді й від сусідів можна вимагати того ж!

Богдан Соколовський, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply