Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

Як застрашені репресіями історики переписували історію

Автор:

|

Лютий 01, 2018

|

Рубрика:

Як застрашені репресіями історики переписували історію

Михайло Покровський — автор першої історії Росії, написаної з позиції марксизму

Прийшовши до влади 1917 року у Росії, більшовики одразу збагнули, що історична наука може служити утриманню влади. Тепер історію будуть писати і переписувати тільки вони. Перший крок радянської влади — заборона читати лекції у вищих навчальних закладах «буржуазним» професорам, котрі не поділяли думки, що рушієм історії є класова боротьба. Атмосфера для істориків-немарксистів була складною, але давала можливість займатися науковою діяльністю. Репресії зачепили лише тих істориків, котрі займались політикою та дозволяли собі критикувати Леніна. Набагато більше історична наука потерпала від радянського вандалізму, коли люмпен-пролетарі грабували музеї, а комісари знищували історичні некрополі та храми.
Головні напрямки історичної науки у цей період визначав історик-революціонер Михайло Покровський. Він був автором першої історії Росії, написаної з позицій марксизму. У травні 1918-го його призначили заступником народного комісара освіти РРФСР. Саме з іменем Покровського пов’язували закриття історичних факультетів, вилучення історичної літератури у школі та заміну історії суспільствознавством.
Спочатку Покровський із повагою ставився до «буржуазних» професорів і був противником репресивних методів у науці. Але з 1928 року взявся різко критикувати представників «старої» історичної школи і навіть виступив на боці слідства у «Справі академіків» 1930-го. Причиною такої зміни поведінки історика-марксиста стало бажання догодити Сталіну, котрий почав посилювати свої позиції. Бажання Сталіна концентрувати владу в одних руках одними з перших відчули на собі саме історики.
«Справа академіків» не лише поклала кінець науковій роботі «буржуазних» елементів, а й стала одним із перших сфабрикованих процесів, який супроводжувався масовими арештами. Через те, що більшість заарештованих були істориками, справу також називали «Справою істориків». Зусиллями слідчих представники наукової спільноти перетворилися на монархічну контрреволюційну організацію. Насправді ж комуністична партія вирішила перебрати на себе контроль над Академією наук (АН) СРСР. 1931 року функцію призначення керівництва АН СРСР перебрало на себе Політбюро ЦК ВКП (б). Звісно, ніхто з істориків, котрі ще були на волі, не заперечував.
1932-го Михайло Покровський, на своє щастя, помер від раку. Чому «на щастя»? Бо якби прожив ще кілька років, його б уже не поховали у Кремлівській стіні. Він — автор вислову, який став керівним для радянської історичної науки: «Історія — це політика, обернена у минуле». Але Покровський не зміг передбачити, що його наукова спадщина стане жертвою його ж слів. Його наукову школу розкритикували як антимарксистську й антиленінську, а книгу «Російська історія у стислому викладі», яка видавалася з 1921-го і десять років поспіль була головним підручником, вилучили з бібліотек. Боротьба зі школою Покровського стала приводом для нових репресій.
Наприкінці 1932-го радянська влада повернула зі заслання Євгена Тарле, одного з головних обвинувачених у «Справі істориків». Його врятувало те, що як дослідника наполеонівських війн його добре знали у французьких наукових колах, він був членом низки французьких наукових товариств. Арешт Тарле викликав протести французьких учених, і радянська влада вирішила використати реабілітацію історика, котрого звинуватила у контрреволюції, з користю для себе.
Саме на прикладі біографії Наполеона, яку написав Тарле й яка вважається однією з найкращих біографій Бонапарта у світовій історичній науці, можемо побачити, як радянська влада примушувала істориків переписувати історію. У виданні 1936 року академік ставив під сумнів масштаби народної війни 1812-го, вказуючи, що у французьких мемуарах відсутні згадки про партизанів у перші три місяці війни у Росії. Натомість справжніми російськими партизанами були загони під командуванням офіцерів регулярної армії. Також академік вважав правильним застосування терміну «народна війна» до війни в Іспанії, а не в Росії. 1937-го у «Правді» й «Известиях» одночасно вийшли дві статті з критикою «Наполеона» Тарле. Жах перед загрозою нового арешту не давав Тарле заснути. Він прийняв снодійне. Коли ж нарешті заснув, його розбудив телефон. Телефонував сам Сталін, котрий запевнив, що критика у газетах помилкова й її завтра ж спростують. Таким чином Сталін дав зрозуміти академіку, що йому треба уважніше прислухатися до побажань партії. У перевиданні 1941 року Тарле вже писав, що народна війна була також і в Росії, але в інших формах, ніж в Іспанії. В іншій книзі, «Нашестя Наполеона на Росію 1812 р.», Тарле наголошував на провідній ролі у перемозі над Наполеоном народного спротиву, а не морозу та безмежних просторів Росії. З книги Тарле також прибрав місця, в яких ішлося про те, як російські війська грабували власні села через нестачу провіанту. У такому ж патріотичному дусі написав книгу «Кримська війна». У цій праці Тарле вже посилався на Маркса й Енгельса, хоча насправді батьки комунізму негативно оцінювали роль Росії у Кримській війні. Так, один із кращих радянських істориків через страх бути репресованим вдався до переписування історії на догоду партії.
Історик Рафаїл Ганелін 2004-го видав книгу спогадів, у якій добре відгукувався про академіка Тарле, але згадав і про набуті навички академіка. Він згадував виступи Тарле, де той без пихи, а радше задля перестраховки, натякав слухачам на особливе ставлення до нього Сталіна, згадував про помітки, зроблені рукою Сталіна на коректурі «Історії дипломатії» Тарле.
Але історія революції в Росії була для Сталіна набагато важливішою, ніж історія дореволюційної Росії. Тому «Короткий курс історії ВКП (б)» писався за безпосередньої участі Сталіна. «Короткий курс» Сталіна вийшов 1938 року й одразу ж став потужною ідеологічною зброєю. Він став обов’язковим для вивчення у радянських вишах. У 1938-1953 рр. «Короткий курс» було видано 301 раз накладом понад 42 млн примірників 67-ма мовами. Український переклад був виданий лише після окупації радянськими військами Західної України та призначався винятково для західних українців. Таким чином радянська влада прагнула бути зрозумілою для нових громадян СРСР, а також робила вигляд, що всі мови рівні. Натомість в УРСР використовували російськомовні підручники, що сприяло зросійщенню українців.
Ще ретельніше переписувати історію радянські історики мусили після нападу Гітлера на Радянський Союз. До початку війни відомих російських полководців радянські історики найчастіше оцінювали як представників волі реакційних кіл. 1931-го Володимирський собор передали ОСОАВІАХІМУ, а склепи адміралів Нахімова, Корнілова, Істоміна — сплюндрували. Але під час війни запровадили ордени Суворова, Кутузова, Ушакова, Нахімова, Олександра Невського, а також Богдана Хмельницького для українських фронтів. Радянські історики взялися оспівувати цих полководців. Коли в армії відновили офіцерські ранги та погони, це було названо традицією, яка символічно підкреслювала спадкоємність слави російських воїнів. Хоча Червона армія була знекровлена саме через репресії проти «золотопогонників». Переодягнувся згідно з російською традицією і Сталін. Він змінив комісарський френч на кітель генералісимуса.
Однак війна не скасувала сталінських методів нагнітання атмосфери страху серед істориків. Лише згадка норманської теорії, яка стверджувала, що Русь виникла як держава завдяки норманам, могла бути розцінена як підігравання фашистам. Таким чином було припинено одну з найбільших дискусій із часів виникнення російської історичної науки. Перемога ж у війні лише посилила великоросійську державницьку традицію у радянській науці. Логічним результатом патріотичного угару стало переслідування космополітів. При цьому космополітами оголошували не лише інтернаціоналістів, а й тих, хто дав щонайменший привід сумніватись у своїй відданості партії.
Зараз українські історики борються з російськими історичними міфами, які виникли саме у період культу Сталіна: «Руська» Русь, «возз’єднання» України та «Росії» (Московського царства), «Велика Вітчизняна війна». Але, крім цих міфів, путінська пропаганда успадкувала і сталінський принцип перетворення науки в інструмент пропаґанди. Саме завдяки цьому принципу і виникають нові російські міфи: кримська «скрепа», сирійська «скрепа», «Новоросія». Та чергове спотворення історичної науки на державному рівні викликає єдину думку: «Не так важливо, що ми можемо протиставити їхнім міфам сьогодні. Важливо те, щоб не повірити їхнім черговим клятвам у дружбі, з якими вони прийдуть до нас завтра».

Олександр Вітолін, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...