Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 17, 2017

Як виховували і чому навчали шляхтичів у Львові три століття тому

Автор:

|

Лютий 16, 2017

|

Рубрика:

Як виховували і чому навчали шляхтичів у Львові три століття тому

Ілюстрація з підручника

Виховання молодого покоління та спрямування його потенціалу у потрібне русло було справою першочергової ваги від найдавніших часів. Судові процеси через недбале ставлення до молоді відомі ще від античності, а подавати поганий приклад для наслідування було ознакою низької поведінки і вважалося аморальним у будь-який інший період. Відтак, не дивними є ті «війни» за підручники з історії й їхнє наповнення, які регулярно ведуться в Україні, адже підручник — це ключ до формування свідомості людини та базових категорій оцінки та сприйняття нею світу. У контексті останнього цікаво подивитися на зміст подібних явищ (навіть у просторі того самого Львова) кілька сотень років тому. Для цього беремо до рук один із підручників XVIII ст.
1766-го в Академічній друкарні «Товариства Ісуса» у Львові було видано риторичний трактат Zabawki dzieiopiskie, albo zebranie dzieiоw znakomitszych. Автором праці став дрогобицький староста та генерал-лейтенанта коронних військ Юзефа Жевуського.
Zabawki задумувалися як типовий підручник із історії. Дуло цієї інтелектуальної зброї було спрямоване передусім на шляхетське середовище, а якщо говорити вужче — то на учнів Collegium Nobilium, який було засновано при Львівському колегіумі єзуїтів 1749 року. Його заснували під тиском на єзуїтів тогочасних реалій та місцевої шляхти, яка вимагала від представників «Товариства Ісуса» йти в ногу з часом і готувати не інтерпретаторів сюжетів з Біблії, а диспутантів, політичних діячів та освічених світських ерудитів. Історію почали викладати окремим предметом (до того її вивчали в курсі риторики), більше уваги звертали на право, актуальні для того часу мови (зокрема французьку), географію, математику тощо. Тож як навчали історії шляхтичів у Львові у XVIII ст.

Європоцентризм
Хоч загалом твір «спеціалізується» на переданні суспільно-політичних реалій, багато уваги автор акцентує і на культурному, навіть цивілізаційному вимірі. Він конструює для своїх читачів таку картину світу, де представники різних спільнот європейського простору є авторами більшості винаходів цивілізаційного масштабу; це вони стоять біля витоків традиції використання передових на той час досягнень науки та техніки. Наприклад, 1298 року домініканець Александро Спіна з Пізи винайшов телескоп. Італієць Флавіо з Неаполітанського королівства подарував людству компас. Хімік і францисканець Шварц 1379-го винайшов спосіб виготовлення пороху. 1483 року народився видатний маляр Рафаель Санті, рівних якому не було ні до його народження, ні після. Славетний математик Миколай Коперник вигадує system Copernicanum, і цим винаходом зараз користується весь світ.
Помітно, що автор розповідає про це з великим завзяттям і задоволенням, смакує деталі, облизує кісточки і намагається принадити ними своїх читачів. Натомість про народження видатного китайського філософа Конфуція, або «фальшивого пророка» Магомета в тексті сказано дуже скупо. При цьому ще й підкреслено, що найвидатнішим Конфуцій є лише для китайців, але не всього світу.
Автор творив для своїх читачів своєрідний ефект міфопростору. Він формував у них відчуття причетності до єдиного територіального й ідейного простору з мешканцями інших територій, які ми зараз називаємо Європою. Читачі мали би пишатися собою і місцем своєї спільноти у цьому просторі, адже факт причетності до такого єдиного культурного світу не піддавався сумніву.
Регулярні поїздки та навчання за межами Речі Посполитої, присутність багатьох іноземців у Львові і в Короні Польській. Відтак, можна сказати, що в другій половині XVIII ст. жителі тогочасного Львова (принаймні аристократичного прошарку) не мали відчуття окремішності (нижчості чи меншовартості) стосовно мешканців італійських, французьких земель тощо. Вони існували разом і вважали себе творцями й учасниками єдиного культурного простору.

Опис батальних сцен
Під 1657 роком автор говорить про смерть «найлютішого ворога» Польщі Богдана Хмельницького. Разом із тим, протистояння з таким важливим персонажем пантеону ворогів називає просто bunty kozackie na Ukrainie. Десь дивно, адже тотожним терміном він окреслює і повстання Тараса Трясила, яке відчутно програє кампанії Хмельницького як у масштабах, так і в організаційній складовій. Відтак, очевидно, що Жевуський свідомо применшує вплив та значення війни Хмельницького, хоч персону його самого і гіперболізує, правда зі знаком мінус.
На щастя, Жевуський є «послідовним» автором і вирішив «повернути» Хмельницькому в чисельності військ те, що забрав від статусу. Таким чином, маємо цікаву ситуацію, коли під Жовтими водами Потоцький має 3 тис. поляків і 2 тис. реєстрових козаків проти 20 тис. війська у Тимоша Хмельницького (названий у тексті Тимошком). Під Корсунем невеликій кількості поляків довелося воювати аж зі сотнею тисяч козаків. Під Збаражем 20 тис. війська короля Хмельницький протиставив вже понад 100 тис. власного війська. Битва під Берестечком — узагалі зоряні війни: майже 100 тис. на 400 тис. Війна іде, а чисельність військ по обидва боки конфлікту лише наростає. Батіг «розчарував», і Хмельницький зумів виставити лише «нещасних» 60 тисяч проти 8 тис. польської армії.
Навіщо ж автор так писав і яку мав мету, випускаючи у світ такий текст. А відповідь на це запитання у підзаголовку цієї статті: він виховував і формував свідомість шляхтичів. Як інакше, якщо не на прикладі героїзації армії, з якою він себе асоціює, романтичного оспівування її титанічних зусиль у нерівній боротьбі з ворогом, який переважає чисельністю? Задум простий: мінімізація чисельності військ зі свого боку та перебільшення їхньої кількості з боку супротивника. Автор дуже добре оволодів методом трьохсот спартанців і не соромився його використовувати для опису майже кожної з цих «героїчних» битв.
Абстрагуючись від сказаного, маємо розуміти, що, хоч Жевуський і пише про 1648 рік, йому насправді йдеться далеко не про це. Читаючи про 1648 рік, маємо тримати у голові 1766 рік, час і епоху, коли жив сам автор, в яку він творив і проблеми якої вирішував. Відповідь на запитання, чому він писав саме так, а не інакше, також варто шукати в тому, які цілі та завдання стояли перед ним. З цитованих фрагментів твору зрозуміло, що тут мова йде про інструменталізацію історії; автор не пише її, а систематизує, розставляє акценти та доносить до свого читача у вигляді спокусливої й апетитної страви, від якої тече слинка. Помилялися працівники друкарні, котрі на початку книги дякували автору за примноження здобутку наук. Він не науки збагачував, а формував освітньо-виховний та інтерпретаційний канони. Відкривши Zabawki, шляхтич не стільки дізнавався, що відбувалось у минулому, як учився «правильно» розуміти та інтерпретувати події минулого, а відтак і сьогодення.
Погодьтеся, що доба романтизму, стукіт якої у двері вже було чутно і одним із передвісників якої є цей текст, — жахлива річ. Ось що вона робила з освітньою системою єзуїтів, яка мала будуватися на засадах релігійного універсалізму та невідступності від освітнього статуту Ratio Studiorum. Цією «хворобою» заразився ще Петро Скарга, котрий бавився у своїх творах поєднанням релігійних і патріотичних факторів у виховному процесі. Цей вірус передався і ректору Шляхетського колегіуму Юзефу Ґльоверу, котрий писав про добру Галію, гарну Італію та найкращу Польщу. Юзеф Жевуський у своїх Zabawkach перевершив усіх: залишив у минулому релігійний універсалізм і відкрив своїм підручником шлях романтизму з його чіткою та конкретною героїзацією одних і негативізацією інших. І це — недарма. Витворені образи й окреслені протиставлення в майбутньому мали б лягти в основу виховних систем, інтерпретаційних канонів і формувати свідомість молодого покоління, закладати нове бачення історичного процесу.
Мусимо вкотре визнати, що все нове — це добре забуте старе. Підручники з історії, про які в нас так багато говорилося в недавньому минулому і ще буде говоритись у майбутньому, є гідними наступниками своїх попередників, лише вдосконаленими або ж пристосованими до нових реалій. З іншого боку, маємо тут і привід для втіхи — частина Львова, його жителів у минулі століття бачила і вважала себе невід’ємною та гармонійною частиною єдиного європейського простору. Вони не тільки жили у цьому просторі, а навіть модерували та творили його на свій лад, культивували ті самі цінності й жили тими самими ідеями.

Євген Гулюк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...