Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 2, 2020

Як Тарас Шевченко цензорів дурив

Автор:

|

Січень 22, 2020

|

Рубрика:

Як Тарас Шевченко цензорів дурив
Тарас Шевченко

27 січня 1860 року вийшло повне видання найголовнішої книги в Україні після Біблії.

Автор України
Хоч цензори й «процідили» повне видання «Кобзаря», навіть його обкраяні примірники, зі слів культуролога Оксани Забужко, «вчинили коперниковський переворот в історії української самосвідомості». Іван Франко запевняв: «Шевченко зробив для свого народу більше, ніж десять переможних армій».
До слова, командувач Українською повстанською армією Володимир Кук заявив, що «Кобзар» був головним підручником його вояків. А політолог Андрій Окара — що «Шевченко є автором України, бо не було б його, можна казати напевне, — не існувало б і такої країни».
Бо саме він не лише першим, а й найбільш промовисто виклав такі істини, як «Чия сини? Яких батьків? І за що закуті?», «Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, Не собаки!», а також «Борітеся — поборете!». Тож Дітмар Штюдеманн, посол Німеччини у Києві, закликав «відкрити Шевченка наново, бо для теперішньої України його ім’я — найавторитетніша величина в пошуках національної самобутності, а поезія — вершина не лише літературної мови, а й проголошення національної ідеї, заклик для свободи та самовизначення».
Тому з ним досі воює Російська православна церква, перевидавши брошуру Івана Чернавіна «Тарас Шевченко і його релігійно-політичні погляди». У ній ще 1941 року висловлювався подив, чому скрізь, де збиралися хоч би три-чотири українці, в Росії, Америці й Парижі, дні народження й смерті «батька мазепинського руху оточені якимось магічним вшануванням». За даними Чернавіна, відзначення століття від дня народження поета навіть у Сибіру супроводжувалося страйками й маніфестаціями з гаслами «Хай живе вільна Україна!»
У листі директору Смоленського цвинтаря в Петербурзі українці просили «відновити поховання нашого прапрадіда Тараса Шевченка». Культуролог Юрій Макаров резюмував із цього приводу: «Це не брехня. Шевченко — прапрадід кожної людини, яка належить до цієї культури».
Але мало хто знає, що, домагаючись видання доповненого «Кобзаря», Шевченко «ходив по лезу» — шеф жандармів Долгоруков кваліфікував його твори як «обурливі», тому міг знову ув’язнити автора. Тим паче, що поезії Шевченка, зі слів цензора Палаузова, «повторяют рыцарские подвиги украинцев и запорожцев и вообще дикую удаль казачества; все они проникнуты грустью и сожалением о прошедшей славе сынов Украины».
А в чорному орлі в поезії «Думи мої» Палаузов розгледів «олицетворенную власть, стерегущую Украину». Цензор Тройницький заявив, що ця поезія «ворожа злиттю Малоросії з Великоросією», бо у ній «надто сильно, до сліз, висловлюється туга про щезлі колишні часи гайдамаччини, тому її не можна дозволити без значних виключень». Назбиралося їх, зі слів Шевченка, кількадесят сторінок.
Та він не був би Шевченком, коли б укотре не ризикнув свободою. За згодою Данила Каменецького, управителя друкарні Панька Куліша, паралельно з «Кобзарем» у ній нелегально друкували на окремих листках 30 рядків, викреслені цензорами.
Їх вклеїли до багатьох примірників «Кобзаря», подарованих знайомим Шевченка для поширення серед українців. Тому слова «Коштом Платона Симиренка» на обкладинці «Кобзаря» обурили цього цукрозаводчика не через скромну оцінку ним його ролі в друці тієї книги, а тому, що боявся переслідувань.

Спотворений геній
Шевченко помер, упавши зі сходів, якими спускався в майстерні. А для того, аби вбити поета морально, в СРСР його «опускали» ідеологічно. «Пролетаризували», понаставивши йому пам’ятники, в яких академіка мистецтв підкреслено демонстрували в селянській свиті та смушевій шапці (а духовні нащадки більшовиків у незалежній Україні перенесли цю карикатуру на стогривневу банкноту).
Ще й карбували на постаментах визначення Франка, яким той дошкуляв сучасній йому «еліті»: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа, був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам».
Так намагалися запевнити, що Шевченко, як співалося в «Інтернаціоналі», — один із тих, «хто був ніким…». Та чи могла закохатися в невігласа високоосвічена княжна Варвара Рєпніна й чи пішли б за труною анальфабета на його похоронах мало не всі студенти Петербурга? Як писав тоді «Исторический вестник», там був «майже весь університет, уся Академія, всі професори»; «університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту були буквально запруджені народом».
Це був харизматичний лідер не лише української нації, твореної ним з етнографічної маси. «Батьком» його величали й демократи-росіяни, бо він був для більшості з них втіленням усвідомлення власної гідності та цілковитої відсутності комплексу меншовартості. Й не дивно — доводився прямим нащадком тим, хто перед закріпаченням належали до хоч і невизнаних шляхтою, а все ж представників європейської цивілізації.
У СРСР замовчували, що, за документами, які розшукав історик Дмитро Яворницький, Шевченко доводився правнуком кошовому писарю Запорозької Січі Андрію Безродному. Тож генетично успадкував козацьку самоповагу, волелюбність та інтелігентність.
Тому виявився марним намір дядька й брата Шевченка привчити його до рабської роботи в полі — Тарас кидав волів напризволяще. Зате вже змалку просвітлював земляків, читаючи їм псалтир на похоронах. А про спроби приручити його різками до служби панам писав: «Надії на мою лакейську розсудливість не справдились».
Відтак у Вільно поміщик Енгельгардт узяв 15-річного Шевченка не «козачком», як писали його радянські біографи, а домашнім живописцем. Замовчували вони й те, що тоді, коли Енгельгардт утікав із Відня від польських повстанців до Петербурга, Шевченко сховався у своєї коханої Ядвіги. Та коли він відмовився приєднатися до повстанців, друзі Ядвіги видали його уповноваженому російського гарнізону Вільна, котрому Енгельгардт доручив знайти Шевченка.
До слова, гроші за його звільнення поміщик отримав не від царської родини, як твердили в СРСР. За свідченнями письменника Григорія Данилевського, головну роль у викупі відіграв також нащадок запорожців — Микола Гоголь.

Перехилив шальки історії
Аби зобов’язати Шевченка перед росіянами, запевняли, що й освіту живописця він розпочав в артілі Ширяєва. Але після краху СРСР оприлюднили свідчення, що відвідував лекції професора малювання Віленського університету Іонаса Рустемаса.
Тож не дивно, що став «першим рисувальником» Ширяєва та розписував орнаментами й арабесками перлини Петербурга — Великий, Александринський і Михайлівський театри, сенат і синод, закінчив Академію мистецтв зі срібною медаллю й був призначений викладачем малювання до Київського університету. На засланні самотужки опанував ще й картографію та топографію, намалювавши мапу Аральського моря, а перед смертю уклав і видав «Буквар» для перших українських шкіл.
До слова, про смерть Шевченка. Лише нещодавно з’явилися свідчення про те, що її прискорило надмірне вживання чаю, протипоказаного хворому на водянку поетові, однак щедро підношуваному сторожем Академії мистецтв. Тому питання про те, чи той робив це від необізнаності, чи його так просили, залишається відкритим.
Тим паче, що причини позбутися Шевченка були. Коли російські аболіціоністи підіймали селянські повстання, аби схилити шальки терезів у бік скасування кріпацтва, то в них не знайшлося нічого більш вартого від творів Шевченка. Саме їх видали 1859 року в Лейпцигу та поширювали серед селян, замаскувавши, по-перше, під молитовник, а по-друге — невинними за змістом віршами Пушкіна.
У тому виданні в «Заповіті» Шевченка немає слів «Я не знаю Бога». Вони з’явилися в часи СРСР, вочевидь, для того, аби перешкодити співу «Заповіту» як одного з національних гімнів.
У тому числі Шевченко перехилив шальки історії напередодні Першої світової війни, яка закінчилася поваленням Миколи ІІ. Це визнав Ленін, коли писав: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом із точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації й уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися на свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрмою народів».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply