Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Як Росія несла процвітання Україні

Автор:

|

Жовтень 03, 2013

|

Рубрика:

Як Росія несла процвітання Україні

Плідна дискусія розгорнулася навколо специфічного тлумачення історії російським президентом: «Так сталося, що частина цієї території (України) опинялася в руках різних держав, що розташовувалися на захід від цих територій, і всі ці роки, усі ці століття український народ терпів великі лиха, по суті, страждав у такому рабському принизливому становищі. Тільки після возз’єднання обох частин Русі ця територія України почала розвиватися й процвітати. За час спільного єдиного співіснування Україна перетворилася на велику європейську державу, отримавши додаткові території, населення, причому й за рахунок Росії. Були проведені колосальні інвестиції в інфраструктуру, у розвиток промисловості тощо».

До цієї тези російського президента можна поставити кілька запитань. Приміром, що це за «возз’єднання обох частин Русі», коли в XVII ст. українці не вважали Московію Руссю? Про яке «рабське» становище українців мова, коли справжнє рабство — кріпацтво — було принесене з Росії акурат у рік ліквідації залишків автономії України 1783-го? Ніколи до московського панування в Україні не було порядків, які передбачали можливість продажу людей як рабів чи худобу.

Про «процвітання»
Переписи населення 1740-1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини існувала 1 тис. шкіл — фактично в кожному значному містечку чи селі. 1800 року в Україні шкіл раптом не стало. Ще в ХVІІ ст. у країні приблизно 60 % людей було письменними. А перепис 1897-го показав, що в Україні стало менш ніж 15 % письменних.
Однак тепер, після того як останні 357 із 379 років Україна була в різноманітних союзах із Росією, вона – на шостому місці у світі з 233 країн за швидкістю зменшення населення, на другому місці у світі з 225 країн – за смертністю на 1 тис. населення. Україна посідає 202-ге місце за рівнем народжуваності серед 224 країн, 215-те з 224 – за кількістю народжень на одну жінку. Зате Україна — на перших місцях за рівнем захворюваності на соціальні недуги та хвороби, що найшвидше поширюються в деморалізованих суспільствах.
Хтось скаже, що це, мовляв, – наслідки незалежності, а не перебування в СРСР. Але факти це заперечують. Якщо ми пильно поглянемо на мапу України, то побачимо, що найкращі соціальні показники – якраз у тих реґіонах, які найменше часу були в таких «союзах». У західній Україні – більша тривалість життя, суттєво вища народжуваність, у кілька разів нижча злочинність, статистика розлучень, алкоголізм тощо.
За Переяславською угодою 1654 року, для суверенітету України існувало два обмеження: хоча податки в країні збиралися українськими чиновниками, частина їх мусила відходити Москві, а крім того, Україна зобов’язалася не вести перемовин із Туреччиною та Польщею. В обмін на два цих обмеження Україна отримала вступ Москви у війну проти Польщі. Козаки, своєю чергою, обіцяли Московії військову допомогу для повернення їй Смоленська та походів у Білорусь, що сумлінно й виконали.
Дуже показово, як відбувалося «возз’єднання». Численні українські полки та воєначальники також відмовлялися присягати на вірність царю. Серед них — полковник Іван Богун, кошовий Іван Сірко, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацький полки, низка українських міст, а також українське православне духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
Іван Богун пророчо попереджав: «У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає й бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас – худобу. Приєднатися до такого народу — це гірше, як скочити живим у вогонь».
У жовтні 1656 року московський уряд підступно уклав із поляками одностороннє Віленське перемир’я. Таким чином, через два з половиною роки після підписання Переяславської угоди її було де-факто розірвано Москвою. Московський цар, якому Польща пообіцяла обрати його на королівський престол, заради цієї можливості знехтував своїми зобов’язаннями перед Україною. Гетьман намагався втрутитися в переділ сфер впливу, вимагаючи, щоби кордони між Річчю Посполитою та Гетьманщиною були «як за давніх князів руських», тобто включали всі українські землі.
Проте гетьманських послів навіть не пустили на перемовини у Вільно. Коли Богданові Хмельницькому доповіли про це, він, за свідченням літописця, болісно скрикнув: «Уже, діти мої, про се не печальтеся! Я знаю, що з тим робити, треба відступати від руки царської величності!» У жовтні 1656-го, ігноруючи протести Москви, Xмельницький вступив у коаліцію зі Швецією, Семиграддям і Бранденбургом. За Корсунською угодою 1657 року, Швеція визнала Україну незалежною державою. Богдан Хмельницький помер 6 серпня 1657-го, під час підготовки нового походу на Польщу. Новий гетьман Іван Виговський продовжив політику Хмельницького.

Антигетьманська опозиція
Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав формувати за допомогою підкупу та своїх агентів антигетьманську опозицію й розпалювати громадянську війну. Постійна загроза аґресії з боку Московщини, фактична денонсація Переяславської угоди та підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до укладення Гадяцького договору. За його умовами, Україна як незалежна держава під назвою «Велике Князівство Руське» входила на рівних правах із Польщею та Литвою до складу федерального державного утворення — Речі Посполитої.
Невдовзі Московія розпочала відкриту аґресію. Навесні 1659 року московська армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи та грабуючи все на своєму шляху. Армія московитів спустошила та пограбувала Миргород, Лубни, Пирятин і низку інших міст Лівобережжя. Московський воєвода, як пише літописець, «зустрів процесією від громади, помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто та його мешканців по-татарськи й сказав, що винуватого Бог знайде, а війська треба потішити та нагородити за працю, у поході понесену».
Московська армія розпочала облогу Конотопа. Козаки разом із міщанами під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали штурми супротивника. Оборона міста скувала основні сили ворога й дала гетьманові Виговському змогу зібрати війська та підготуватися до генерального бою. 28-29 червня на річці Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна Конотопська битва, у якій московську армію було розгромлено вщент.
Однак підбурювані підкупленою Москвою старшиною кілька полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. 1660-го розпочалася нова війна між Польщею та Московщиною за українські землі, у якій на боці Москви взяли участь і українські війська на чолі з Юрієм Хмельницьким. Воєнна кампанія московських військ під командуванням Шереметьєва на Волині завершилася нищівною поразкою московських військ під Чудновом (тепер — Житомирщина). Проти політики Юрія Xмельницького виступили підбурювані Москвою полковники трьох лівобережних полків. Це започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини.

Про руїну
Період із 1663-го по 1687 рік в Україні було названо Руїною. Головною причиною Руїни стало перетворення української території на об’єкт загарбницьких зазіхань Московії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок хибного рішення про союз із Москвою, прийнятого Богданом Хмельницьким та деякими його наступникам, й апеляція українських претендентів на гетьманство до легітимності, підтвердженої іноземними володарями.
Найвизначніші гетьмани часів Руїни, насамперед Петро Дорошенко, намагалися відновити єдність України. Проте в умовах боротьби на всіх фронтах це було надзвичайно складно. У грудні 1665-го Брюховецький у Москві підписав Московські статті, які суттєво урізали державні права Гетьманщини. Генеральний писар Шийкевич, який відмовився підписувати статті, був заарештований і відправлений до Сибіру. Встановлювалася фактична залежність гетьманської адміністрації, включно з полковниками, від царя, збільшувалася кількість московських військ в Україні, український уряд зобов’язувався постачати їм харчі безкоштовно. Збирання податків з українського населення покладалося на московських воєвод, і всі збори мали йти в царську казну. Невдоволення народу сягнуло апогею після укладення між Польщею та Московською державою Андрусівського перемир’я 1667 року, за яким, Україну було розділено по Дніпру.
У 1667-1668 рр. на Лівобережжі спалахнуло Антимосковське повстання. Головну роль у ньому відіграло місто Переяслав. У ньому місцеві козаки й міщани знищили московський гарнізон разом із воєводою та перейшли під руку Дорошенка. Рушивши з переяславцями до м. Золотоноші (тепер — Черкащина), війська Петра Дорошенка розбили московський корпус князя Щербатова, та після незначного спротиву захопили його в полон, а далі звільнили від московських військ більшість міст і містечок Лівобережжя. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка.
А далі були походи 1677-1678 рр., унаслідок яких московське військо разом із козаками здало туркам Чигирин, перед цим за наказом московського воєводи спаливши столицю — на той час 50-тисячне місто. А далі була Бахчисарайська угода 1681-го, за якою, Московія й Туреччина зобов’язалася виселити населення між Бугом і Дніпром і тримати ці землі пусткою. А ще був «Вічний мир» Московії та Польщі 1686 року, який закріплював розподіл України по Дніпру, і за яким Москва та Польща погодили залишити одвічні козацькі землі по Дніпру, включно зі містами Каневом, Черкасами, Чигирином, Трахтемировом, усією Південною Київщиною та Брацлавщиною нейтральною «пусткою».
Публікується скорочено

Олександр Палій, «День»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...