Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 16, 2017

Як османські літописи змальовували козаків

Автор:

|

Грудень 03, 2015

|

Рубрика:

Як османські літописи змальовували козаків
І. Рєпін. Козаки пишуть листа турецькому султану

І. Рєпін. Козаки пишуть листа турецькому султану

Події минулого тижня, коли у Туреччині був збитий російський військовий літак, привернули до цією країни увагу всього світу. А історія України — тісно з нею пов’язана. Досі неперекладені турецькі літописи — величезна й таємна сторінка нашої історії. Вже понад століття більшість українських істориків послуговується турецькими хроніками через треті руки. Наприклад, дуже відома «Історія Кримського ханства» російського історика Смирнова. Книжка й досі залишається найавторитетнішим джерелом з історії ханату. Там є й чимало згадок і про козаків. Але тільки сліпий не побачить, як тонко маніпулює її автор історією кримських татар, «ощасливлюючи» цей народ приєднанням до Російської імперії.

Східні орієнтири
Спроби перекладу турецьких хроні українською сягають ще часів Агатангела Кримського й Омеляна Пріцака. Цікаво й те, що ґрунтовні студії турецьких сторінок про історію України, по суті, започаткували науковці з української діаспори. Її представник Сергій Дубровський, чию збірку публікацій нещодавно видали у Туреччині, ще в 1950-х рр. закликав турецьких та українських радянських істориків працювати в київських і стамбульських архівах, аби відновити втрачені сторінки нашого спільного минулого. Він чи не першим наголосив на тому, що цілком імовірно українці комфортніше почувалися у своїх поселеннях на території Кримського ханату, ніж, наприклад, у Речі Посполитій.
А структура козацького війська та Запорізької Січі один в один відповідала тюркським степовим утворенням і тому ж ханату. Зараз відбулося відкриття, що давні кияни могли бути хозарами, найближчими родичами не лише половців і кримських татар, а й євреїв. І про те, що багато козаків вільно розмовляли татарською, а більшість мешканців середньовічного Криму — українською. Нагадаємо також, як гетьман Пилип Орлик навернувся на схилі літ в іслам.

Козаки Жовтої Тростини
То чому, власне, стільки поколінь поодиноких ентузіастів б’ються над тим, щоб українці прочитали заморські манускрипти? Як зауважила Айше Хамде Джан, один із турецьких істориків, опрацьовуючи османський літопис «Історія Кам’янця», «подані тут відомості — важливі ниті, що снують розповідь про виникнення сучасної України».
Так можна сказати про чимало турецьких хронік. Адже концепція польських і російських істориків ХVI-ХVIII ст. нам відома: українці — «грязь Москви», або «варшавське сміття». Натомість геть інше читаємо в «Історії Каманіче» (так називали турки Кам’янець-Подільський). Скажімо, описуючи перемовини поляків та османів під містом Бучач 1672 року, автор хроніки цитує польських послів: «Тим часом козаки Жовтої Тростини, котрі 400 літ у підданстві нашому перебували та запопадали, нам почали надокучати. Дорошенко ж, ставши гетьманом, претендує на рівність із нашим королем і своєю поведінкою уподібнюється решті християнських королів. Хіба не очевидно, скільки лиха нам завдала напасті Жовта Тростина й те, що Дорошенко зібрав батальйон під крилом султанського війська його величності могутнього падишаха з роду Османів та, щоб засвідчити свою відданість, під час завоювання фортеці Каманіче дав погуляти рушницям із гарматами, і те, що зараз їздить верхи в королівській манері та зі свитою своєю розгулює в палаці воїнів ісламу, і нам наперекір дійшов до земель, де ми перебуваємо?»
Нагадаємо, що Військом Жовтої Тростини османи називали козаків. Ця назва згодом потрапила і в європейські історичні видання. Та цікаво, що в «Історія Каманіче» вона переноситься на всіх українців, ще й датує їх польськими підданими з 1272 року.
Зрештою, достатньо пробігтися очима по цьому фрагменту «Історії Кам’янця», щоб навіть із польських уст відчути шанобу османів до українців. Це підтверджують і їхні вимоги, висунуті до короля Речі Посполитої під час тих же Бучацьких перемовин: «Надалі не вторгатися й не нападати на країну Украйну, де панував Дорошенко, гетьман козаків Жовтої Тростини, котрі стають вірнопідданими столиці держави його величності падишаха, та на нарід козаків, що під його, султана, покровом».

Країна Украйна або Укранья
Крім того, османські літописи — це й чіткі згадки про нашу землю як про Украйну, або Укранью. Так вона фігурує й на багатьох турецьких мапах. Навіть у середині XVIII ст., коли Росія остаточно охрестила нас перед сусідніми країнами Малоросією, османи нерідко й далі послуговувалися відомішою їм назвою. Наприклад, коли посол султана Мустафи ІІІ Шегді Осман-ефенді 1757-го добирався до Петербурга, то так описував нашу столицю: «Київська кріпость стоїть на рубежі сторони Украньї, Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці як оплот безпеки малої Русіййе та довколишнього благополуччя».
Ще цікавіше, за століття до султанського посла відгукувався про мешканців нашої столиці й Евлія Челебі, відомий турецький мандрівник ХVII ст.: «Самі вони [жителі Києва] — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська й усякі інші. Але вона має схожість із московитською мовою. Але дивно, що всі вони однаково (і руси, і московити) обходяться 29 літерами».
Певна річ, згадували османи українців як русів, а самі наші землі — краєм русів, проте вже якщо і плутали русів із кимось, то радше з тими ж поляками, ніж із московитами. Плутанина в їхніх джерелах — окрема тема, бо вряди-годи французи для турків могли стати німцями, італійці — французами, а назва рус могла стосуватися й польської адміністрації в Україні.
Ось цитата про ставлення русів-козаків до московитів із оповіді Мустафи Наїми, турецького літописця XVII ст., про козацько-московську битву під Конотопом 1659 року: «Три роки, як московський цар посягає на нас, от-от прибере до рук. Передусім він замірився знищити вояків татарських, ловців. За тим — завоювати краї рабів ісламу, оскільки ж досі козаки не слухаються його й не коряться, то послав незчисленне військо на чолі з вельможними боярами здобути фортецю на (наших) кордонах».
Отже, загалом чітка ідентифікація українців — це та особливість османських літописних джерел, що найчіткіше опонує імперським дискурсам істориків із сусідніх країн, де нас висвітлюють, самі знаєте як.

Вірні кошові та брати-гетьмани
До слова, у згаданій оповіді Мустафи Наїми росіяни постають і невірними, і вояками, котрими верховодить шайтан, і проклятими, і пилюгою землі. Натомість в історичному пролозі до опису Конотопської битви, цебто в одному з попередніх розділів своєї хроніки, що стосуються подій 1657-го, літописець геть інакше відгукується про козаків: «Гетьман бунтівного війська, що славиться братами-козаками, надіслав посла як запоруку вісті про свою відданість, до дверей милосердя, щедроти султанської, та попросив у сторони високої жалувати йому шиту сріблом шапку з султаном на знак приязні як у воєвод Валахії та Богдана».
В османських хроніках можемо нерідко зустріти відверто дружні оцінки щодо Війська Жовтої Тростини. Особливо вони посилювалися, коли між українцями та турками укладалися чергові угоди та союзи. Мустафа Наїм час від часу називає козаків не інакше як брати-козаки, а українського гетьмана — братній гетьман.
Проте висвітлювати спомини про українців в османських літописах лише як про дружній туркам народ було б не об’єктивно. Евлія Челебі знайомить свого читача з козаками таким чином: «Уступивши в їхню країну в середині місяця мухаррема 1068 (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами: «О господи, урятуй нас від їхньої злості! Тому що одного дня, під час війни за фортецю Азов, я, нікчемний, схопив горе від цих лиходіїв і бачив, як вони б’ються».
Цей розділ своєї книжки мандрівник назвав «Про характер бунтівних козаків, або ж бритоголового народу». І річ не в тому, що опис історика робить честь козакам. Зрозуміти його можна тільки в контексті решти хронік. Скажімо, згаданий Наїма, описуючи взяття запорожцями Синопа, вже не шкодував для них негативних епітетів: пси, прокляті, невірні, мерзенні та грабіжники. Хоча цьому ж літописцю належить і найвідоміший вислів про козаків, який облетів чи не кожну відому працю з вітчизняної історії: «Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, котрі б так мало дбали про своє життя і так мало боялися смерті».
Тому, підсумовуючи розповідь про османських літописців та наші землі, можна насамкінець зазначити одне — давні манускрипти навіть не потребують, а вимагають свого прочитання. Їхні суперечливі відомості про нашу Батьківщину містять стільки загадок, що здатні кардинально змінити наше уявлення про власну історію.

Олесь Кульчинський, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...