Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 16, 2019

Як на Галичину «визволителі» прийшли

Автор:

|

Жовтень 09, 2019

|

Рубрика:

Як на Галичину «визволителі» прийшли
«Перші совіти» у Львові. 1939 р

Головні вулиці галицьких міст заблокували танки. З них почали вилазити похмурі танкісти. Роззираючись на всі боки, вони постійно повторювали, що «в нас всьо єсть», «усього хватіт» й одразу кинулися спустошувати місцеві крамниці. Так у вересні 1939 разом із Червоною армією у Галичину прийшли дефіцит, спекуляція і кривавий терор.

Срібло краще сховати
Націоналізація житла галичан більше скидалася на грабіж. Спеціальні комісії описували майно власників, конфісковували дорогі меблі й одяг. «Від хвилини, як ми, мешканці Західньої України, зустрілися із населенням Совєтського Союзу, наші буденні потреби теж почали корчитись. Кожний із нас боявся своїм одягом, товариськими формами або способом життя стягнути на себе закид «буржуазности», «контрреволюції». З наших помешкань зникли занавіси при вікнах, килими, образи. Навіть біла скатерть на столі в їдальні була для наших совєтських співмешканців доказом того, що ми «аґенти капіталізму», — зазначала дружина одного львівського лікаря.
«Гарне помешкання з вибагливими меблями — це був простий шлях до згуби. Інтеліґент мусів ховати свої образи, килими, срібло, будь-які дрібні прикраси кімнати, щоб залишити вражіння сірости, бідноти, нужди. Звичайний кухонний посуд із мосяжними й алюмінієвими ринками був у очах службовців НКВС коштовністю, задля якої варт було позбутися її буржуйського власника», — писав інший сучасник.
Відбувалося так зване ущільнення великих помешкань, куди, крім колишніх власників, поселяли ще кілька сімей. Важко уявити, яким було їхнє співжиття. Різниця між старою інтелігенцією та представниками нової влади відчувалася навіть у дрібницях. Зокрема, галицьку еліту дивувало, що «совєтські» жінки «до обіду вживають якнайменше тарілок, накладають на них страву просто з горшків, в яких варять».

У Львів до «Парижа»
Політика радянізації відобразилась і на місцевій моді. Чоловіки якнайдалі сховали свої краватки, а жінки змінили вишукані капелюшки на хустини та берети. Зникли з продажу дорогі тканини. Замість них у вжиток увійшли одноманітні перкаль і бавовна. Якщо раніше вулиці майоріли від модного вбрання, то тепер «усі купували те, що було в крамниці, а не те, що подобалося».
Цікаво, що спершу радянський Львів, порівняно з тогочасним Києвом, виступав столицею моди, «раєм мануфактури». Туди під виглядом відрядження (а насправді за покупками) приїжджали мешканці інших міст. Коли львівські магазини спорожніли, найпопулярнішим місцем став «Париж» — велика площа, де просто неба місцеві продавали зношений одяг. Новоприбулі чиновники з вокзалу їхали до «Парижа», купували там крам і переодягалися прямо у під’їздах прилеглих будинків.
Схожа картина була у Станіславові. Як згадувала громадська діячка Оксана Лемеха-Луцька, представники нової влади зустрічали своїх жінок на вокзалах, де їхні «фуфайки» та ватовані чоботи змінювали на модний одяг. Відомо багато кумедних ситуацій, коли дружини військових і державних службовців дефілювали у театрі чи на танцях у нічних сорочках. Вишукані пеньюари вони розцінювали як останній крик моди. За словами мовознавця Юрія Шевельова, котрий відвідав Львів 1940 року, галичани «оповідали анекдоти про те, як хтось хизувався на вулицях у піжамах, товарі та фасоні, мало знаних удома й прийнятих за ознаку високого стилю, шику».
Вже взимку 1940-го у містах Західної України ціни на базарах зросли в п’ять-десять разів. У магазинах бракувало взуття, тканин, готового одягу. З’явилися довжелезні черги за продуктами харчування. Процвітала спекуляція. «Моя покійна мати ставала в чергу на цілу ніч, щоб нам рано принести півкілограма цукру. Біля станиславівської ратуші зацвів «чорний ринок». Повторилися комісійні крамниці, до яких станислав’яни заносили кращу свою одежу, взуття, золоті обручки, хатнє устаткування, щоб у замін дістати декілька рублів на прожиток родині. Полиці сільських кооператив, ще недавно добре загосподарені, тепер світили пусткою або заповнені горілкою та несвіжою «тюлькою» (рід дрібненької риби)», — писала п. Лемеха-Луцька.

Гість у плащі та кашкеті
Помітних змін зазнали режим дня та форми дозвілля. Наприклад, раніше робочий день інтелігента зазвичай проходив за такою схемою: праця у навчальному закладі чи установі, післяобідній відпочинок, перерва на каву, вечірня прогулянка. Тепер «совєтські громадяни» імпровізували щодня, раз по раз кудись гнали — на мітинґи, збори, засідання, над програмові години праці, — їли, спали й виходили з хати щодня в інакшій порі. Це було безладне життя.
З метою «перевиховання» галичан змушували відвідувати мітинґи, лекції та гуртки, де викладали основи марксизму-ленінізму, біографії партійних функціонерів. Письменників зобов’язували брати участь в агітаційних поїздках на заводи та школи. Незгідних репресували. Лише у вересні-грудні 1939 року затримали близько 1,6 тис. інтелігентів.
Галицьку еліту зі закордонними дипломами «перевиховували» неуки. Адже більшість із новоприбулих закінчила лише чотири класи школи та тримісячні курси пропаґандистів. Особливо помітною була різниця в етикеті. Місцеві дивувалися, коли новоприбулі чиновники не вітали знайомих піднесенням капелюха або кашкета, не знімали шапки у приміщенні: «Заходив такий гість у кімнату в плащі і в кашкеті, не попередивши, не постукавши; якщо вітався, то без розбору втикав свою руку по черзі всім присутнім, не знайомився з незнайомими та без запрошення сідав. Та найважніше, що цей шановний гість і не думав скинути кашкета з голови, щонайбільше підсунув його вище на чоло».
Нетиповими були нові форми звертання — ім’я та по батькові замість «пан» чи «пані». Погане враження справляла звичка звертатися на «ти» до поважних за віком і становищем людей, а також брудна лайка, яку часто використовували радянські чиновники та військові.

Над містом навис страх
Важливим плацдармом для формування «нової радянської людини» стала школа. Там заохочували соціалістичні змагання, анонімні доноси та скарги на вчителів. Із класів вилучили образи та розп’яття. Скасували уроки релігії та заборонили молитву, якою розпочиналося й закінчувалося навчання.
Місцеві освітяни неохоче переймали методи атеїстичної роботи. Василь Ніньовський, директор школи с. Коршів (тепер — Коломийського району Івано-Франківської області), згадував, що представники нової влади заборонили брати участь у похороні учениці. Щоб діти не спостерігали за процесією через вікна, скло забілили вапном. Одразу після інциденту вчителя заарештували і засудили до страти. Дивом він опинився серед тих небагатьох, кому пощастило вижити у червні 1941 року під час розстрілів у Дем’яновому Лазі.
Відчуття непевності та страху, хронічне безсоння та нервові розлади — таким був психологічний стан більшості населення. Щоранку люди пошепки передавали один одному новини про тих, кого заарештували минулої ночі. «Страх перед вивозами — це було завершення всіх тортур», — згадувала письменниця Марія Струтинська, випускниця Станіславської учительської семінарії.
Схожі думки висловлювала Оксана Лемеха-Луцька: «Мешканці Станиславова, передусім українське населення, було пригноблене, прибите, немов чорна хмара надвисла над містом. Українці почали масово «зникати» з поверхні життя і ніхто не питав за ними».
Так тривало до 1941 року.

Оксана Дрогобицька, «Репортер»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply