Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 3, 2020

Як галицькі священики у депутати ходили

Автор:

|

Жовтень 29, 2015

|

Рубрика:

Як галицькі священики у депутати ходили
У галицькому сеймі

У галицькому сеймі

Зовсім по-іншому було 150 років тому в Галичині, коли Митрополити Григорій Яхимович (1860-1863) і Спиридон Литвинович (1863-1869) очолювали український національний рух; владика Спиридон був ще й віце-президентом австрійського парламенту (1861-1864). Після смерті владики Литвиновича новий митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) намагався відмежувати Церкву від політичної сфери, і таку позицію з більшим чи меншим успіхом продовжили всі його наступники. Але найпослідовнішим її прихильником був Андрей Шептицький. Проте, оскільки прямих заборон на участь у виборах нижчому духовенству не було, найбільше серед українських депутатів було саме священиків.
Реформуючи монархію та впроваджуючи самоврядування Галичини, імперський уряд подбав про баланс інтересів народностей. Саме з цієї причини віце-маршалком Сейму цісар завжди призначав українця. І всупереч тому, що такий підхід не був зафіксований у жодному правовому акті, представники панівної польської народності не опиралися цьому ні разу.
Упродовж перших двох каденцій «Руський клуб» (так називалася українська фракція) формально не мав голови. Ще в першій половині ХIХ ст. склалася традиція, згідно з якою найавторитетнішим представником галицьких русинів був митрополит. Саме він мав би очолити «Руський клуб». Але владика Яхимович не з’являвся на його засідання і керував клубом єпископ Литвинович, віце-маршал Галицького сейму. Наступники владики Литвиновича вже не претендували на керівництво «Руським клубом». Більшу активність проявляв Митрополит Сильвестр Сембратович і єпископ Станіславівський Юліян Пелеш.
Вирішальну роль у порозумінні польських фракцій із українцями 1914-го відіграв Митрополит Андрей Шептицький. Очевидно, високий духовний статус вимагав від єпископату підніматися над політикою і, мабуть, саме з цієї причини вони здебільшого уникали Сейму. Так чинив і єпископат латинського обряду, тому спеціально відведений для єпископів перший ряд зазвичай пустував.
Під час виборів 1861-го і 1867 року українською агітаційною мережею фактично була парафіяльна мережа УГКЦ. А ось як парафіяльне духовенство вирішувало проблему нездатності неписьменних сільських виборців запам’ятати ім’я бажаного кандидата. 1867-го під час виборів о. Івана Гушалевича в окрузі Долина — Рожнятів — Болехів було «поділено всіх селянських виборців на окремі фаланги, котрі поставлено під керівництво священиків, які їх більше не залишали, постійно їм ім’я Івана Гушалевича в голови вбивали й аж до зали вибору супроводжували».
1870-го польська більшість домоглася скасування мандата пароха с. Стенятин о. Йосифа Яюса. Основне висунуте о. Яюсові звинувачення полягало у використанні для агітації церкви. Згодом, коли провід у виборчих кампаніях перейняли центральні виборчі комітети українських партій, церковний істеблішмент на перебіг виборів уже не впливав. Відтак їхній результат зумовлювали рівень освіти, матеріальний стан і самосвідомость виборців, фактори наявності чи відсутності локальних провідників, їхнє уміння завоювати довіру виборців, активність чи пасивність польських політиків і державної адміністрації.
Парафіяльне духовенство нерідко задавало тон сеймовим дискусіям аж до кінця ХІХ ст. Одним із найкращих промовців був Теофіл Павликів — парох Успенської церкви у Львові (1858-1905). Якщо ж предметом дискусій раптом ставала історія, правовий статус української мови зокрема, не було рівних о. Антонію Петрушевичу й о. Івану Гушалевичу.
Єпископ Юліян Пелеш звернув на себе особливу увагу внаслідок свого блискучого виступу 4 січня 1886-го під час дебатів над внеском проф. Юліяна Романчука про реформування галицького шкільництва, промовляв в угодовому дусі, що справило велике враження і на українців, і на поляків. Відтак громадськість ґратулювала єпископові Юліанові ще й на початку наступного року.
Останні два роки історії Галицького сейму відзначаються раптовою активізацією польського єпископату, який 1913-го торпедував реформу виборчої ординації Галицького сейму на предмет збільшення числа українським мандатів, умови якої уже фактично були узгоджені з усіма польськими фракціями. Цей несподіваний виступ коштував посади галицькому намісникові Михайлові Бобжинському. В такій ситуації був змушений активізувався й єпископат УГКЦ. Активна, але водночас виважена позиція владики Андрея Шептицького (віце-маршалка в 1901-1914 рр.) немало вплинула на досягнення компромісу наступного року.
Краєзнавці з Івано-Франківська Ігор Андрухів і Петро Арсенич поділили історію українського національного руху в Галичині на чотири періоди: «попівський» (кінець XVIII ст. — 1848), «професорський» (1848-1880), «адвокатський» (1880-1923) та «інженерський» (1923-1939). Їхня схема загалом може бути прийнята з такими уточненнями: етап домінації духовенства мав би бути продовжений до 1880 року, «професорський» варто датувати 1880-1900 рр., а правники домінували в ХХ ст.

Ігор Чорновол

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply