Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Волинський хрест: природа й корені польсько-українського конфлікту

Автор:

|

Серпень 11, 2016

|

Рубрика:

Волинський хрест: природа й корені польсько-українського конфлікту
Польська фальшивка

Польська фальшивка

Тривале співіснування різних етнічних, соціальних чи релігійних груп на одній території рано чи пізно призведе до певного загострення взаємин. Воно може проходити у вигляді суспільної дискусії, а може вилитися в жорстоке фізичне протистояння. В будь-якому випадку за формат конфлікту, його розгортання чи, навпаки, припинення, відповідати мають усі сторони.

Непереконливі аргументи
Називаючи події на Волині 1943 року «ґеноцидом польського населення», здійсненим українськими націоналістами, науковці, публіцисти, а тепер уже й урядовці сусідньої держави мають виходити з двох критеріїв. Перший — наявність наказу про етнічні чистки, відданого центральним проводом ОУН. Другий — спланованість такої операції. Але документи, які польська сторона подає на користь цих критеріїв, — надзвичайно сумнівні.
Ось уже кілька років у Польщі періодично знаходять «докази», що свідчать начебто про причетність УПА до продуманого розгортання терору проти їхніх співвітчизників на східному прикордонні. 27 липня ц. р. у Хохлові Грубешівського повіту під час будівельних робіт під старим горіхом «знайшли» тубус із документами українських повстанців, де серед звичних інформаційних матеріалів та навіть дитячої літератури (!) були, за словами представників польського Інституту національної пам’яті, інструкції «за необхідності вбивати польських жінок і дітей». Щоправда, якщо літературу художню та публіцистичну при цьому показали, то про кровожерливі вказівки чомусь забули. І це вже — не вперше. При цьому розширення території пошуку секретних документів за межі Польщі також не дало особливого результату. Навіть маючи доступ до архівів Служби безпеки України (СБУ), що з кожним роком стають усе відкритішими, польські науковці спромоглися відшукати лише непрямі докази існування злочинного наказу проводу ОУН.
Основні аргументи звинувачення в ґеноциді поляків зараз будуються на двох свідченнях колишніх українських підпільників, які ті дали на допитах. Член Закордонних частин ОУН Збігнєв Камінський підтверджує існування наказу Миколи Лебедя про ліквідацію поляків та засуджує його у розмові з польськими органами безпеки, а командир воєнної округи УПА «Турів» Юрій Стельмащук зізнається у протоколі КДБ у знищенні його відділом 15 тис. поляків упродовж 29-30 серпня. Утім, перший був у не надто приязних стосунках із обвинувачуваним провідником націоналістів і перебував на зовсім незначній посаді на час наказу, щоб знати його детальні подробиці. А свідчення другого, якщо навіть відкинути версію про підробку протоколу, слід розглядати цілком, а не вибірково. На судовому засіданні ж Стельмащук говорив уже не про 15, а «більш правдоподібні» 5 тис. убитих, виправдовуючи свої дії усним наказом Клима Савура: «Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в т. ч. і я, виступили проти цієї пропозиції… Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях».
Допустити, що один чи навіть кілька командирів УПА могли проявити зайву ініціативу — цілком можливо. Але так само можна говорити і про існування протилежної позиції серед українських націоналістів. Зокрема, Микола Лебідь (що суперечить, до речі, словам Камінського) неодноразово засуджував антипольські акції та навіть вимагав покарання для Дмитра Клячківського (справжнє ім’я Клима Савура). В таких умовах одностайності серед лідерів ОУН бути не могло, а тому не могло бути і прямого наказу про знищення польського населення. А окремі ініціативи окремих осіб не могли спричинити тих масштабів трагедії, про які зараз торочать у Польщі.

Магія чисел
Відстоюючи ретельну спланованість етнічних чисток, дослідники історії вказують на «чорну» дату 11 серпня 1943-го. Саме в ніч на 12 число місяця відділи УПА начебто одночасно атакували польські села на півночі реґіону. При цьому кількість постраждалих населених пунктів у таких дослідженнях постійно зростає. Ґжеґож Мотика згадував 96, Владислав Філяр називав вже 150, а відомий американець Тімоті Снайдер взагалі писав про 167. Проблема в тому, що ці числа базувалися на мемуарах польських очевидців. Але спогади у наукових працях не можуть завжди слугувати достовірним джерелом інформації. Для сумніву досить послугуватися здоровим глуздом і звичайною логікою. Український історик Іван Патриляк так коментував ці закиди: «Якщо припустити, що для атаки на село потрібно було виділити бодай одну чоту (30-40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо число 1,8-4 тис. повстанців, які мали би брати участь в акції 11-12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів. Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20-25 населених пунктів, але не більше». Але й для такої операції повстанці мали зовсім відкинути всі інші свої нагальні справи, зумівши не привернути до себе уваги німців, радянських і польських партизанів.
Можемо ще раз повернутися до протоколу допиту «Рудого» (псевдо Юрія Стельмащука), в якому він «зізнається» у ліквідації своїм відділом 15 тис. поляків упродовж двох днів (до речі, 29-30 серпня, а не 11-12 липня). Важко уявити собі таку «ефективність», враховуючи низьку густонаселеність реґіону та специфіку населених пунктів, де проводилися чистки, якщо тільки жертви самі не стікалися під кулі націоналістів звідусіль. Під час югославського конфлікту в боснійському містечку Сребрениці 1995 року, коли людство встигло вже значно вдосконалити засоби знищення одне одного, серби за кілька днів вбили близько 7 тис. мусульман. У захопленому нацистами Львові, на чверть заселеному тоді євреями, антиукраїнська пропаганда приписує націоналістам знищення 5 тис. представників цього етносу. Яку ж територію залюднену виключно селами мав охопити відділ «Рудого», щоб знищити бодай 5 тис. поляків упродовж двох днів? Очевидно, що слідчі КДБ прекрасно уміли переконувати своїх «клієнтів» та вже приблизно уявляли, яку роль подібні свідчення українського націоналіста відіграватимуть у дискредитації усього визвольного руху в подальшому.
У контексті вищесказаного гіперболізовано виглядає і загальна кількість жертв польського населення, яка зараз звучить у інформаційному просторі сусідньої держави. Число у 100 тис. убитих громадян «Другої Речі Посполитої», знищених УПА 1943-го, зовсім не корелює з 30676 людьми, що згідно архівним документам КДБ, були ліквідовані УПА впродовж 1944-1953 рр. на всій території діяльності УПА (не йдеться про солдатів Вермахту). Джерелом інформації є «Довідка про кількість загиблих радянських громадян від рук бандитів ОУН за період 1944-1953 рр.» підготована КДБ для Ради міністрів УРСР 17 квітня 1973 року. Показовим є також число жертв по роках, найбільша кількість загиблих 1945-го — 3451 осіб. КДБ важко запідозрити у симпатіях до УПА.
Тенденцію гіперболізації помітно неозброєним оком особливо тоді, коли акцент із боротьби проти комунізму за свободу власного етносу українських націоналістів потрібно змістити в бік звинувачень у злочинах проти представників інших народів. Тоді і з’являються 100 тис. убитих поляків, 35 тис. убитих євреїв. Убитим українцям у цій статистиці місця вже немає.

Своя сорочка
Було б нечесно та нерозумно заперечувати велику кількість антипольських та антиєврейських виступів в Україні як у період Другої світової війни, так і в більш далекому минулому. Серед українців було чимало злочинців і негідників, як і серед інших європейських народів. Але, як і серед інших європейських народів, існувало поміж українців і багато героїв. Безперспективною та хибною є спроба розглядати історію й її діячів виключно в чорно-білій матриці оцінювання. Як і робити узагальнені висновки про цілий етнос на основі вчинків окремих його представників.
Відомий британський історик Норман Девіс в інтерв’ю польському радіо зазначав: «Ґеноцид — політичне питання. Іде вибірковість: ми — жертви ґеноциду, інші — ні. Але тут немає невинних груп… УПА мала блискучі сторінки своєї історії. І не всі солдати УПА відповідальні за злочин. І не тільки поляки є жертвами». Зараз існує немало документальних і публіцистичних свідчень про протилежну картину. До останніх належить зокрема скандальна книга спогадів Стефана Домбського, бойовика Армії крайової (АК) на псевдо «Кат», що вийшла в світ 2011 року та збурила польське суспільство, в якому теми, що кидають тінь на власне підпілля — табу. В ній боєць розповідає не лише про ліквідацію нацистів і зрадників, а й про знищення етнічних українців. Загалом антиукраїнські акції поляків на Волині були не менш кривавими, жорстокими та частими, ніж антипольські операції українців. І лише чисельна перевага останніх у власному етнічному реґіоні стала причиною кількісно менших жертв. Іншими словами, щоб виокремити корінь будь-якого конфлікту, необхідно самому стати не менш самокритичним, ніж вимагається від інших.

Соціальна і політична складова неприязні
Відомий діаспорний етнограф Олекса Воропай у своїй фундаментальній праці «Звичаї українського народу», розповідаючи про персонажів вертепу, цілком слушно зауважує: «Негативне ставлення до жида-шинкаря та цигана-гендляра кіньми, на мій погляд, зовсім не свідчить про національну нетерпимість, а є лише реакцією на соціальні відносини». Психотип традиційного українця (не спотворений ще роками радянських експериментів) свідчить про нього як про індивідуаліста-власника, господаря, який надзвичайно ревно ставить до власних економічних інтересів та гостро реагує на будь-які спроби своєї експлуатації з боку сторонніх осіб. Тому якщо і можна говорити про «антисемітизм» українців, то він перш за все був економічний, релігійний, мовний і лише в останню чергу і в окремих випадках — расистський (такий, що оголошував етнічну вищість за правом народження). Недарма Ленін вважав 60 % українських селян куркулями, опір яких радянській владі в Україні був тривалим і жорстким. Євреї та поляки в силу своєї історичної ролі також часто відчували цей опір на собі. Натомість існують приклади цілком мирного співіснування з українцями тих етнічних груп, які не нав’язували власної моделі існування автохтонному населенню. Так, українці цілком гармонійно вписалися в державу Великого князівства Литовського, офіційними мовами якого серед інших була руська, релігіями — православ’я, а економічні інтереси захищені Литовським статутом (що багато запозичив із «Руської правди»). А в період розгортання «різанини» та етнічних чисток 1943-го на Волині мирно продовжували існувати величезні поселення чехів. На момент початку війни представників цього етносу налічувалося тут близько 30 тис.
Друга світова стала кривавою м’ясорубкою в історії людства. Всередині глобальної війни відбувалося безліч інших, дрібніших, що складало враження боротьби всіх проти всіх. Українці вбивали поляків, євреїв, німців, таких же українців. Так само це робили поляки, євреї та німці. Хтось боровся за власні вищі ідеали, хтось просто за виживання, а хтось — поєднував ці види боротьби. В електронному архіві СБУ є справа на такого собі Хаїма Сигала (він же — Кирило Сиголенко, він же — Карл Ковальський), котрий за короткий проміжок свого життя встиг побути і вчителем, і радянським партизаном, і повстанцем, і комендантом поліції, і гендлярем. Коли було потрібно вислужитися перед німцями, він розстріляв 30 власних одноплемінників, в т. ч. дітей. Натомість Мандик Хасман, інший представник єврейського етносу, три роки боровся за вільну Україну в складі збройних формувань партизанів-бандерівців. На запитання про антисемітизм українських націоналістів відповідав, що «по заслугах діставали сексоти, різні продажники, незалежно від національності».
На жаль, принципу не звертати увагу на національність абсолютно не дотримувалися в Польщі періоду між двома світовими війнами. Понад те — політика Речі Посполитої значною мірою сприяла зародженню радикальних настроїв в українському та польському суспільствах, що згодом вилилася в події волинського протистояння. Доволі часто конфлікт мав характер селянської війни, стихійної Жакерії, коли в приступах ненависті одні пригадували іншим усі свої багатовікові кривди й образи. Не дарма радянські партизани згадували про дії так званих сокирників, як їх називало місцеве населення. Це були групи, не пов’язані з УПА, що зростали чи зникали хаотично і складалися з різних соціальних елементів, породжених війною — військовополонених, злочинців, селян і міщухів-дезертирів, котрі втікали від армії чи примусових робіт. Саме їхнім «знаком» виступало відрубування голів, яке до сьогодні в мистецтві літератури та кіно приписують бандерівцям.

Від Малоросії до Малопольщі
Ґжеґож Мотика, автор книги «Від Волинської різанини до операції «Вісла»», аналізуючи причини українсько-польського конфлікту, визнає: становище українців у Польщі порівняно з їхнім перебуванням у складі Австро-Угорщини суттєво погіршилося в усіх сферах. Про дискримінацію свідчить уже той факт, що попри конституційну рівність жоден неполяк в Другій республіці ніколи не обіймав посади міністра, воєводи чи навіть старости (хоча українці становили 16 % від населення держави). Українські кафедри в університетах ліквідовувалися, йдучи у підпілля, нищилися православні храми (лише на Люблінщині впродовж 1938 року закрили 138 «непотрібних» будівель). Але рішення, яке стало першою «цеглиною» волинської трагедії, Сейм прийняв у грудні 1920-го. Тоді законодавці підтримали на вигідних фінансових умовах надання господарств на Волині заслуженим воякам та інвалідам, вихідцям із центральної Польщі. Їх часто селили в окремих осадах (звідси і назва — «осадники»). Називати цих людей цілком мирним цивільним населенням було б неправильно. Це були ветерани з родинами, які часто мали зброю та загартувалися у боях за незалежність.
Слід зазначити, що опір, який українці чинили такій соціальній несправедливості (полякам віддавали кращі та більші землі) не був одразу і виключно збройним. До 1925 року таємно діяв підпільний український університет, бойкотувалися переписи, організовані польською владою, призови на військову службу та вибори, організовувалися таємні гуртки. Але з часом усі мирні способи боротьби вичерпали себе. Зіграла роль і певна мода на націоналізм, що існувала в усій Європі. Молоді українці вказували своїм старшим однодумцям на безрезультатність дипломатичного шляху. Цікаво, що у своїх безкомпромісних прагненнях мати власну державу вони часто діяли дзеркально з поляками, якось мірою навіть наслідуючи їх. Українська військова організація (попередниця ОУН), зокрема, була аналогом Польської військової організації й опиралася на її досвід боротьби. Але що дозволено пану, було недозволено хлопу — десь так приблизно сприймалися вимоги українців у польському суспільстві.

Не кращі і не гірші
У такому ж руслі заперечення існування альтернативного погляду зараз розмірковують багато істориків, публіцистів і громадських діячів як іноземного, так і українського походження. Помітно, що останнім часом активізувалися критика «оуноцентричної концепції» української історії, як її називають недоброзичливці. Хоча насправді зараз чи не вперше за весь радянський період (в якому взагалі не було альтернативних концепцій), а також період незалежності представлені саме всі можливі грані конфлікту Другої світової. Ми знаємо про українців у складі різних збройних формувань: і Війська Польського, і Червоної армії, й УПА, і Вермахту, і військ західних союзників. Знаємо про їхню правду й їхні стимули. Говорити ж про відмову від вшанування націоналістичного руху, керуючись суперечливістю його та його лідерів, можна тільки аналогічно відмовившись від ушанування асіх інших історичних постатей в усіх країнах та історичних періодах. Олександр Македонський, Чингісхан, Наполеон. Як сакральною для поляків, так суперечливою для українців є постать Юзефа Пілсудського, що не виконав своїх обіцянок, даних Симону Петлюрі, продовжити боротьбу за Українську державу в відплату за мілітарну підтримку проти більшовиків. Постать першого президента Михайла Грушевського, котрий тривалий час після поразки УНР працював на радянську владу, є суперечливою вже серед навіть самих українців. А є ще у нас князі Святослав і Володимир, гетьмани Хмельницький і Мазепа, Скоропадський і Петлюра.
Відкриваючи доступ до власних архівів, в Україні зараз показують, що не бояться правди. Адже цілком зрозуміло — серед усього пласту матеріалів знайдеться і багато компрометуючих. Такий підхід повинен викликати значно більше довіри, ніж сурова секретність Росії, де досі продовжують ревно охороняти таємниці мертвої імперії. Якщо ж стрімкий динамізм у глорифікації ОУН-УПА останнім часом і має місце, можна вважати його компенсацією за десятки років прикрого ігнорування та забуття, що тривали з початку 1990-х рр.

Визнаючи взаємні кривди
Можна сказати напевно: польсько-український конфлікт Другої світової, як і попередніх періодів, був вулицею з двостороннім рухом. Шкода що зараз у польському суспільстві воліють забувати власні гріхи, згадуючи переважно про негативний досвід існування поруч із українцями, а сюжети теленовин та сторінки видань не показують прикладів протилежних. Адже таких було багато не лише впродовж усієї нашої спільної історії, але навіть тоді, коли все мало б виступати проти них — одразу по волинській трагедії.
27 травня 1946 року загони УПА та відділи «Воля і Незалежність» (ВіН), правонаступниці АК, спільно успішно атакували приміщення НКВД, переселенчу комісію, управління польської безпеки, міліцію та осередок компартії в місті Грубешів. В загонах обох сторін були бійці, котрі брали участь відповідно в антипольських та антиукраїнських виступах. До цього польське й українське підпілля уклали перемир’я, а 6 квітня провели першу спільну акцію на станції Вербковичі. Ідея штурму Грубешіва належала полякам. Керуючись законами здорового глузду, треба бути несповна розуму, щоб іти на співпрацю з винуватцями ґеноциду власного народу. І не лише з морально-етичних міркувань, але й через ризик бути зрадженими. Пояснити польську ініціативу можна лише усвідомленням взаємної провини у волинській трагедії. Це підтверджують слова Мар’яна Голембйовского, керівника Замойського інспекторату АК, учасника антиукраїнських операцій на Холмщині: «У цій боротьбі за волю і незалежність особливу роль можуть і повинні відіграти поляки й українці. Не тільки тому, що живемо поруч і що є кровно споріднені, а також тому, що взаємно допустили проливу крові наших народів, з чого користали тільки інші».
Білий хрест на червоному полі як герб сучасної Волині символічно віддзеркалює історію українсько-польських відносин. Ріки взаємно пролитої крові не дають можливості для когось залишитися сніжно-чистим. Але хрест, який нам спільно судилося нести в пам’ять про загиблих, стане білим, якщо пам’ять про жертви не вимагатиме нової крові, а дозволить українцям і полякам рухатися в майбутнє разом. Прощеними та такими, котрі прощають.

Роман Лихограй

До слова
24 серпня Анджей Дуда візьме участь у святкуванні 25-річчя незалежності України в Києві. Відтак буде спільна політична декларація польського й українського президентів. У декларації йтиметься про українську незалежність і польський внесок в неї. Крім цього, п. Дуда виступить з промовою перед українськими послами. А Станіслав Карчевський, спікер польського сенату, додав, що відносини між Києвом та Варшавою залишаються хорошими, незважаючи на протиріччя в питанні про Волинську трагедію.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...