Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Від кого треба захищати Київську фортецю й як її змінила війна в Україні

Автор:

|

Червень 12, 2019

|

Рубрика:

Від кого треба захищати Київську фортецю й як її змінила війна в Україні
Київська фортеця

Укріплення Київської фортеці першої половини ХІХ ст. не брали участі в бойових діях, але мали велике значення як потужний військовий табір для забезпечення спорядженням і боєприпасами. У Києві більше немає бойових дій, але війна підійшла впритул до фортеці: сусідство з Головним військовим клінічним госпіталем дуже змінило тамтешній уклад. Та й саму фортецю, визнану однією з найбільших оборонних споруд у Європі, треба захищати. Про це розповідає Оксана Новикова-Вигран, генеральна директорка Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».
На зустріч п. Оксана приходить зі стосом паперів — це багаторічна переписка з Міністерством оборони, Міністерством культури, громадськими й пам’яткоохоронними організаціями та іншими установами щодо проблем пам’ятки. Вона розповідає, що після реставрації госпіталь заявив права на споруди та згодом в розірвав із музеєм угоду про оренду. «Тепер маємо сумну картину: бійниці В’їзної вежі вщент зруйновані. Якщо не почати терміново щось робити, цю пам’ятку архітектури національного значення просто втратимо», — констатує директорка.
Вхідна мостова група виглядає гнітюче: хлипкі дерев’яні перила, по краях лежать шматки цегли. «Музей багато разів звертався до квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (МОУ) з проханням привести об’єкти культурної спадщини до належного стану. Торік, напередодні фіналу футбольної Ліґи чемпіонів (ЛЧ) сталася скандальна ситуація, коли дерев’яні опори мосту дійшли до вкрай критичного стану. Я була змушена перекрити прохід через міст», — згадує п. Новикова-Вигран.
За кілька тижнів після фіналу міст відремонтували, але вхідна мостова група ремонту так і не дочекалася. Співробітники музею самостійно пофарбували перила, щоб вони мали пристойніший вигляд, і закріпили їх, щоб не впали.
Заходимо за Ескарпову стіну, на перший поверх В’їзної вежі, де треба уважно дивитися під ноги, бо на землі — купа битого скла. А ще тут одразу відчувається вогкість. «На цій вежі відсутнє покриття. Тож через дощі та сніг вода згори донизу пронизала ці вікові стіни. Під час морозу мокру цеглу починає розривати, — п. Оксана показує уламки цегли під ногами. — Тут досі згори протікає вода, ще зі зими».
За решіткою на дверях видні старі сходи. Моя співрозмовниця мріє, що колись вони стануть частиною екскурсійного маршруту.
Наступна історія стосується Північної напівбашти, що стоїть на площі перед входом до госпіталю. Ще здалеку видні тріщини в стіні цієї споруди. У грудні 2007 року з’явилися рішення МОУ та Київради про передачу музею правого крила будівлі. «Віддали нам ключі від усіх приміщень, залишили сигналізацію, люстри, столи, стільці, сейфи — усе. Знялися і пішли. Тоді нашому директору треба було підписати акт прийому-передачі. Він сказав, що зробить це лише після того, як йому передадуть усю будівлю, і так і не підписав документ, — мовить Оксана Новикова-Вигран.
Тож зараз музей займає праве крило напівбашти, по суті, незаконно. У нас немає ні договору оренди, ні акту прийому-передачі. Спершу не було правок до законодавства і нам нарахували більше 300 тис. грн оренди. Потім поправки до законодавства ухвалили, але у МОУ не хочуть узгоджувати це питання», — перелічує митарства п. Оксана.
Брукована площа з’явилася на Госпітальному укріпленні після реставрації наприкінці 1990-х. У фондах музею є світлини, як тут було раніше: землі — по коліна, ростуть груша-дичка, алича, тополі, підв’язані до штахетників.
Підіймаємося на Головний вал, щоб побачити дах В’їзної вежі. «У ліве крило вежі заїхала аптека, і щоб на голову не крапало, на власний розсуд зробили накриття, — коментує директорка. — Але ніхто не може виконувати жодних робіт на пам’ятці архітектури національного значення без проекту, який має пройти державну експертизу. Це споруда 1843 року — пам’ятка архітектури національного значення, що перебуває в оперативному управлінні госпіталю.
З іншого боку видно паркан Національного спорткомплексу (НСК) «Олімпійський», який височіє над меморіалом загиблим саперам і селенгівцям. Оксана Новикова-Вигран розповідає перед фіналом ЛЧ туди звезли практично все сміття зі спорткомплексу. «Ми подавали скарги, але так воно і лишилося, — продовжує вона. — Зараз подали на НСК «Олімпійський» до суду, бо їхні споруди і весь цей безлад — на території національної пам’ятки. Просимо прибрати сміття і покинути нашу територію, яку НСК «Олімпійський» обніс парканом. Потрапити туди неможливо, оскільки там охорона та собаки».
Вже почався судовий розгляд справи, призначена земельно-технічна експертиза.
Початок війни мобілізував музей. Тепер Київська фортеця працює щодня. «Територіально ми розташовані пліч-о-пліч із Головним військовим клінічним госпіталем, і коли до нас приходять хлопці з ампутаціями, після важких поранень, з контузіями, ми ж не можемо сказати: «Сонечко, у нас вихідний, прийди завтра». Тому колектив одноголосно прийняв рішення працювати щодня», — ділиться п. Оксана.
Заходимо до Капоніру другого полігону. Камінну залу готують до відкриття фотовиставки «Війна очима добровольців». Загалом у цій залі проходять семінари, конференції, презентації, концерти, літературно-музичні вечори та багато іншого.
Найвідоміша споруда Київської фортеці — Косий капонір. Його будували як оборонну споруду, а з 1863-го, з початком Січневого польського повстання, його переобладнали на військово-слідчий ізолятор. Найвідоміший в’язень Косого капоніру — Дмитро Богров, убивця російського прем’єр-міністра Петра Столипіна.
До речі, один із перших експонатів Косого капоніру — чорна карета смертників, оригінал 1903 року, взятий із Лук’янівської в’язниці. Всередині — маленькі чорні кабінки з решітками на дверях, у них засуджених вивозили на Лисогірській форт, де розстрілювали або вішали.
У Київській фортеці є й унікальна експозиція, присвячена історії артилерії у снаряді. Вона починається з ядер 1645-го і закінчується артефактами теперішньої війни з Росією. «2013 року, перед війною, це знайшли на Лисій горі, — музейниця вказує на гірку снарядів. — Встановили, що на Лисогірському форті під час Другої світової війни була школа підривників. Там знайшли міни, виготовлені різними країнами, годинники до мін, детонатори. Прикро, що ніхто ніколи цього не досліджував. До 1981-го на Лисій горі містилася військова частина, а 1994 року там відкрили реґіональний ландшафтний парк. Ніхто не перевіряв територію цього парку на наявність вибухонебезпечних предметів. А 2017-го там виявили, вивезли і знешкодили 125 протипіхотних мін».
Північна напівбашта належить до військового містечка МОУ, як і двоповерхова споруда з боксами, що розташовані за рогом. Із цією територією теж пов’язана дивна історія. 2005 року Міністерство оборони здало ці приміщення в оренду одній фірмі на десять років, адреса зазначалася як вулиця Госпітальна, 16. Водночас іншій фірмі ці приміщення продали за адресою: провулок Госпітальний, 16. Тож ця земельна ділянка не раз ставала жертвою рейдерських захоплень. Юристи музею відправили захопникам дві претензії, у Київській фортеці готуватимуть судовий позов.
Директорка Київської фортеці відзначає, що хотілося б більше застосовувати новітні технології. Власними зусиллями музей виготовив і розмістив на більшості предметів у експозиціях QR-коди, на території пам’ятки встановили вказівники, для людей із особливими потребами зробили пандуси та кнопку виклику екскурсоводів. Торік Київська фортеця виграла грант Українського культурного фонду на розробку програмного рішення з обліку музейних фондів. «Не треба жалітися, що не вистачає коштів. Треба вмикати мізки, розробляти цікаві програми, нові проекти, створювати фільми, вистави, словом все те, що потребує мінімальних затрат і робить музей цікавим, популярним і доступним, — розмірковує музейниця. — Режим роботи — важкий, але коли робиш справу, яка подобається, то в кайф щось вигадувати».

Марія Прокопенко, «День»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...