Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 17, 2018

Уперше телефонні апарати задзвонили в столиці України 130 років тому

Автор:

|

Жовтень 23, 2014

|

Рубрика:

Уперше телефонні апарати задзвонили в столиці України 130 років тому
Так виглядала головна київська телефонна контора на початку ХХ ст.

Так виглядала головна київська телефонна контора на початку ХХ ст.

Попри те, що піонерами в телефонізації серед українських міст стали Одеса та Львів, у жодному з них цей процес не набув такого розмаху, як у Києві.

Диво з Америки
Перша інформація про телефон потрапила в київську пресу з торговою рекламою через два роки після його винайдення зі США. 1878 року газета «Киянин» помістила на своїх сторінках таке оголошення: «Телефони. Звуковий телеграф. Це геніальний сучасний винахід, за допомогою якого на відстані багатьох верст можна розмовляти і взагалі передавати звуки. Вживання його значною мірою просте: два телефони з’єднуються на довільній відстані за допомогою проведеного дроту. При магазині можна практично випробувати [апарат] і чути звуки музики, співу і розмови. Ціна за пару телефонів, включно з 40 аршин дроту, 10 руб. сріблом із пересилкою».
А 1881-го в Києві з’явився агент найбільшої американської телефонної фірми Белла-Блека — місцевий домовласник К. Іванов. Американці мали намір побудувати в столиці телефонну станцію на кшталт тієї, яка діяла в США в Ньо-Хейвені з 1878 року, а всіх осіб, що встигли придбати апарати, — зробити її абонентами й, таким чином, замість багатьох ізольованих приватних ліній створити правильну систему загальноміського телефонного зв’язку.
Проект обговорювався в міській пресі, і при цьому висловлювалося тверде переконання, що в Києві можна розраховувати щонайменше на 100 абонентів, а компанія Белла-Блека готова була негайно взятися до справи за наявності 75 клієнтів.

Стовпів не буде?
Телефони використовували спочатку як переговорні пристрої в готелях. Першу більш-менш розгалужену телефонну мережу проклав у місті енергійний керуючий Південно-Західної залізниці С. Вітте.
Згідно з розробленим начальником залізничного телеграфу планом, усі лінії цього відомства з’єднувалися з помешканням і кабінетом його шефа, причому встановлення стовпів на вулицях зовсім не планувалося, так як за прикладом Одеси передбачалося навісити телефонні дроти по дахах будинків. Залізничну телефонну мережу планувалося відкрити 1883 року. Подібні розгалужені переговорні лінії були й у інших установах.
Вельми сумнівно, щоби хтось думав тоді про об’єднання всіх київських абонентів у загальну мережу: тягнути телефонні дроти на великі відстані без стовпів навряд чи було можливо, а офіційного дозволу з Петербурга на будівництво телефонної лінії іще не було отримано.

Почали з периферії
Міністерство внутрішніх справ Російської імперії розглянуло питання про київську міську телефонну станцію (МТС) лише 1884 року. У вигляді експерименту воно вирішило відмовити фірмі Белла-Блека й створити тут державну телефонну мережу, що обслуговується не приватними особами, як це робилося на побудованих американцями МТС Москви, Риги і Петербурга, а спеціальними чиновниками поштово-телеграфного відомства. Із цією метою на початку 1885 року було виділено 64 кв. м на другому поверсі казенної поштової контори на Хрещатику, де й розмістили два комутатори на 50 номерів кожен.
Перші ж телефонні стовпи з’явилися в Києві 2 листопада 1885-го, але не в центрі міста, як слід було б очікувати, а на дальньому кінці Кирилівської вулиці, що мало, втім, досить просте і прозаїчне пояснення.
25 жовтня управління Київського телеграфного округу звернулося до міської думи з простим запитанням: «На якій відстані від будівель і тротуарів можливо встановити телефонні стовпи по різних вулицях?» – але ніяких роз’яснень не отримало. Ламати дорогі тротуари в центрі на власний страх і ризик управління не наважилося і взялося за найвіддаленішу від центру ділянку.

Жахливі незручності
До дня відкриття загальноміської лінії — 1 квітня 1886-го — в Києві налічувалося 70 приватних абонентів і 30 телефонізованих установ. У перші роки свого існування міський телефон працював цілком нормально, і розширенню мережі абонентів перешкоджала лише висока плата — 150 руб. на рік (до слова, фірма Белла-Блека брала більше — 250 руб.). Тривалий час під’єднуватися до мережі не наважувалися торговельні фірми, лікарні, крамниці, готелі. Нетелефонізованою залишалася навіть міська дума. На Подолі, приміром, налічувалося всього 10 абонентів.
Та 1890 року абонплата знизилася до 100 рублів, і справа пришвидшилася. 1892-го в Києві було вже 409 абонентів. 1893 року з’явилася підстанція й на Подолі.
Зі запровадженням 1892 року електричного освітлення вулиць і трамваю для телефоністів настали чорні дні. Виявилося, що однодротові телефони погано реагують на електричні дроти. «У Києві останнім часом, — писало видання «Киянин» 1894 року, — відчувають жахливі незручності внаслідок несправності мережі. Розмовам по телефону заважає безперервний шум і шурхіт… З відкриттям ж електричного (трамвайного) руху Хрещатиком користування телефонами не тільки ускладнилося, але в деяких випадках стало цілковито неможливим».

Символ добробуту
Боротьба з телефонними перешкодами виявилася важкою, але не безплідною. Примітивні апарати Белла-Блека було замінено на більш досконалі (фірми «Еріксон») ще 1889 року. В 1893-1894 рр. у центрі міста частину повітряних дротів зняли, натомість з’явилися підвісні кабелі, а Андріївським узвозом проклали перший підземний «антиіндукційний» кабель. В 1898-1901 рр. відбулася реконструкція МТС та мережі в зв’язку з переходом на двожильну систему, і почалося нарешті звільнення міста від телефонних дротів, що обплутали його вулиці.
Під тротуарами вкладали бетонні труби, через які простягали самі дроти. 1903-го Олександрівським узвозом на Поділ проклали броньований кабель на сто двожильних дротів, здатний протистояти місцевим зсувам. 1912 року комутатори МТС обслуговували вже 4,2 тис. абонентських номерів.
Телефон став невід’ємною деталлю багатого будинку, символом добробуту й процвітання, хоча часто абонентам навіть не було про що говорити.
Так, багата вдова Марія Нечаївська з оповідання І. Нечуя-Левицького «Телеграма до Грицька Бинди» взяла собі за правило користуватися всіма благами сучасної цивілізації, але, на жаль, для неї це було, швидше, важким обов’язком, аніж задоволенням: «Зі своїми міськими знайомими вона зазвичай розмовляла по телефону, а з заміськими, далекими знайомими спілкувалася, в основному, по телеграфу, не шкодуючи грошей. По телефону вона часто задавала своїм знайомим такі цікаві питання: «Скажіть, будь ласка, чи багато було вчора публіки на балу в Купецькому клубі?» Або таке питання: «Ви будете сьогодні ввечері вдома? Ми хочемо побувати у вас в гостях і пограти в карти. Як здоров’я у вашої немічної бабусі? Одужує? Візьміть квиток на оперу в ложу разом з нами на завтра».

«Телефонний голод»
При ажіотажному попиті на телефонні послуги можливості існуючої мережі почали вичерпуватися. Абонентів з’єднували панянки-телефоністки на телефонної станції вручну. Іноді з’єднання доводилося чекати по кілька хвилин, що викликало невдоволення в громадян.
Станція навіть припинила приймати замовлення на встановлення апаратів. Настав перший в історії Києва «телефонний голод». Тоді ж у дворі старої поштової станції на Хрещатику заклали нову чотириповерхову будівлю МТС загальною площею 5 200 кв. м (проти колишніх 64 кв. м).
Будівництво закінчилося в листопаді 1913-го, ще близько року знадобилося на монтаж устаткування і перекладку кабелів в нові залізобетонні канали шведського типу. Ця реконструкція київської телефонної мережі була вже третьою від початку її історії. Але зусилля зв’язківців не були марні: до початку Першої світової війни та епохи великих соціальних потрясінь місто обзавелося найновішим і найдосконалішим на той час телефонної зв’язком.
Київська переговорна мережа швидко розросталася. 1911 року телефон дійшов до Пущі-Водиці. А 1913-го обговорювалися плани міжміського зв’язку з Одесою, Харковом і Житомиром і Москвою. Їх реалізації завадила світова війна.

Телефоністок – на курси!
З перемогою більшовиків телефонна справа перетворилося з бізнесу на політику. Телефони були встановлені в численних відомствах і силових структурах на кшталт НКВД. Саме там потрібно було отримати рекомендацію для роботи «червоним телефоністом».
Крім достатньо великого розміру платні для працівників зв’язку було нормовано робочий день. Для телефоністок обладнали кімнату відпочинку, монтерам видали спецодяг. Проводилися курси підвищення кваліфікації.
Кількість телефонів в Києві різко збільшувалася. Якщо 1927 року телефонів-автоматів в місті було 18, то в 1937-му — вже 300. Розмова коштувала 10 копійок, але деякі умільці, підпилюючи двокопієчну монету, економили гроші.
У 80-х роках минулого століття на час розмови був введений ліміт — 2 хвилини, а для її продовження телефон-автомат потрібно було «підгодувати» новою монеткою.
У 1990-х на вулицях Києва з’явилися сині таксофони, з можливістю оплатити розмову за допомогою картки з чіпом і навіть подзвонити за кордон. Подекуди вони збереглися й зараз, хоча всемогутній мобільний зв’язок їх фактично витіснив з ужитку.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...