Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 4, 2020

Українською мовою друкують із 1460 року

Автор:

|

Травень 30, 2020

|

Рубрика:

Українською мовою друкують із 1460 року
Друкарський верстат у Музеї книги у Львові

Принаймні, у свята годилося б згадувати славетні традиції.

«Апостол» — не перша
День працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження в Україні відзначають згідно з указом президента від 25 травня 1999 року. У ньому зазначено, що його запровадили, «враховуючи значний внесок працівників видавничо-поліграфічного комплексу у справу відродження духовності народу, розвиток науки, культури, освіти, всіх сфер життя суспільства».
Засоби масової інформації (ЗМІ) зазвичай привертають у День працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження увагу до проблем «винуватців торжества». Та про них не слід забувати й у решту днів року. А в свята годилося б згадати славетні традиції.
Українці, котрим століттями прищеплювали комплекс меншовартості, мають у це свято підстави принагідно нагадати собі про неабиякий культурний рівень своїх предків. Адже пращури українців розповсюджували книги ще до того, як святі Кирило та Мефодій розпочали навчати 863-го грамоті інші слов’яномовні народи. Адже ще 860 року старший із цих братів натрапив у Криму на «Євангеліє» і «Псалтир», написані руською мовою, а один із русів допоміг йому ті фоліанти прочитати.
Але в СРСР факти, які засвідчували, що на теренах України обходилися без чужинців, ігнорували. Тож початки нашого книгодрукування приурочили до виходу в світ 1574-го «Апостола» — першого в Україні точно датованого нерукописного фоліанта, виданого нібито росіянином Іваном Федоровим.
При цьому нехтували нагадуванням в епітафії йому на могильній плиті, що насправді «друкування занедбане обновив», а не запровадив. Замовчували й документи, знайдені у львівському Центральному державному історичному архіві його науковим співробітником Орестом Мацюком.
А розшукав він прохання ченців василіянського монастиря святого Онуфрія у Львові про повернення їм Успенським православним братством друкарні, подарованої отцям їхнім земляком-міщанином Степаном Друпаном 1460 року — через десять літ після запровадження книгодрукування німцем Йоганном Ґутенберґом. І за п’ять — до запозичення цього винаходу в Італії.
Нагадували василіяни в тому проханні й про підтвердження 1469-го їхнього права на друкування книг (отже, вперше одержали його ще до цього), а також про надання 1518-го і 1571 року матеріальної допомоги їхній друкарні князями Острозькими. Усі ті цитувалися з «Хроніки монастиря Святого Онуфрія», яку дослідник Модест Гриневицький упорядкував 1771-го в «Історію Онуфріївського монастиря».
Знайшов д-р Мацюк і пояснювальну записку братства, в якій стверджувалося, що воно володіє друкарнею Друпана на цілком законних підставах. Але обидві знахідки вченого спровокували в наукових і владних колах СРСР доволі гучний скандал — ЗМІ публікували відгуки про «відступ від засад пролетарського інтернаціоналізму», а «справу Мацюка» розглядали на політбюро ЦК КПУ та в ЦК КПРС. Бо не мали тоді українці права випереджати тих, хто проголосив себе їхніми «старшими братами».

Грушівське диво
На жаль, про книги, видані в друкарні Друпана, наразі нічого не відомо. Але століттями не згадували й ті шість видань, надрукованих тогочасною українською мовою до виходу 1574 року львівського «Апостола», наявність яких у бібліотеці ченців-василіянів засвідчив ще один документ, який д-р Мацюк знайшов у архіві, — тестамент, що побачив світ у Почаєві 1511-го, «Тріодін», виданий у Києві 1527-го та 1527-го, «Анфологіон», «Служебник» та «Епістоляріон» або «Апостол», надруковані у Львові, відповідно, 1542-го, 1546-го та 1566 року.
Микола Тимошик, автор підручника для закладів вищої освіти «Історія видавничої справи», завідувач кафедрою видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету та доктор філологічних наук, слушно зауважив: «Відсутність книг із вихідними відомостями друкарні Степана Дропана зовсім не означає, що її не було й не могло бути. Адже в науці існує кілька способів обґрунтування виникнення чи існування тієї чи іншої пам’ятким. Тому є немало прикладів. Скажімо, «Літопис Аскольда» як попередник «Повісті минулих літ» превелебного Нестора не зберігся, але його зміг реконструювати видатний український історик Михайло Брайчевський і ми маємо вже два перевидання цієї видатної давньоукраїнської літературно-історичної пам’ятки».
Та все ж не видані у Львові книги були першими українськими першодруками. Навіть «Українська радянська енциклопедія» визнала 1987 року, що вперше українську мову вжив у післямовах до перших друкованих східнослов’янських книг «Часослов» і «Октоїх», виданих 1491-го у Кракові, німець Швайпольт Фіоль. Але, зі слів Івана Огієнка, найавторитетнішого дослідника українського друкарства, «через те, що це найперші друковані книжки серед цілого слов’янського світу, честь їхньої належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відібрати від нас».
А Олександр Орос, дослідник із Ужгорода, дійшов висновку, що книги Фіоля лише додруковували у Кракові. Причому — складачами друкарні монастиря святого Михаїла Архангела в селі Грушеве Тячівського району Закарпаття, де здійснили й усю чорнову роботу з видання українських першодруків. Бо і післямова до «Октоїха» починається зі слів «докінчена була ця книга у великому городі Кракові», і загальна стилістика оформлення та мовні особливості видань Фіоля аналогічні тим, які побачили світ у Грушівській друкарні. Цієї ж думки тримається й Микола Тимошик.

Федоров — не прізвище
На пам’ятнику видавцю першої в Україні точно датованої книги «Апостола», яка побачила світ у Львові 1574 року, його вперто величають Іваном Федоровим попри те, що той назвався в її друкарській марці Федоровичем. Саме так його записали в епітафії йому й сучасники друкаря.
А позаяк московити, як і їхні нащадки-росіяни, своїх прізвищ іншими мовами зазвичай не перекладали, то навряд чи Федорович був їхнім земляком. Тим паче, що дослідник Ярослав Ісаєвич встановив: «Друкар іменував себе Іваном Федоровичем»; «з цього видно, що Федоров — це не родове прізвище», «тому не варто писати «І. Федоров», або просто «Федоров», що справляє враження, начебто Федоров — прізвище в сучасному розумінні слова».
Ще 1983-го, коли в українських виданнях Федоровича однозначно величали росіянином, д-р Ісаєвич наважився навести у монографії «Першодрукар Івана Федоров і виникнення друкарства на Україні» приклади того, як поза межами Московського царства «москвитинами» називали й тих, хто лише побував у ній. Та й «ляхами», запевняв дослідник, в Україні називали й тих, хто поляком не був, а лише тимчасово жив у Польщі. Тому те, що українці прозвали друкаря «москвитином», не є, на думку Ісаєвича, арґументом про московське походження Івана Федоровича.

«Москвитин» — не національність
Стосовно ж слова «москвитин» в епітафії Федоровичу, то позаяк його викарбували після слова «друкар», а не після слова «Федорович», вказує воно, радше, не на походження видавця, а на місто, де був друкарем. Приміром, його колег за фахом Самуїла, Ашера й Ельякіна, котрі підписалися під книгами, виданими 1533 року в Кракові «галицькими євреями» й, відповідно, «Галичем», «Геліцем» та «Геліцером», українцями не проголошували.
Та й серед випускників Краківського університету 1532-го згадується Joannes Theodorus Moscus canonicus Crasnostaviensis, тобто «Іван Федір москвитин, канонік красниставський». А позаяк у каноніки висвячують тільки католиків, то цієї честі навряд чи удостоївся б православний москвитин, котрих вважали тоді «схизматиками». Відтак слово Moscus у тому реєстрі також не вказує на національність.
До слова, 1529 року в реєстрі вступників до Краківського університету був записаний також Joannes Theodori de Phyetkowycze dioc. Cracoviensis, тобто «Іван, син Федора з Петковиць Краківської єпархії» — села на Пряшівщині, яка зараз входить до складу Словаччини. А це дало д-ру Оросу наполягати, що Іван Федорович народився саме там.

Замість епілогу
У 1574-1648 рр. в Україні книги видавали 25 друкарень. Зокрема, заснована 1616-го Київська лаврська друкарня працювала впродовж трьох століть. А справжнім шедевром друкарського мистецтва стала завершена в 1581-му «Острозька Біблія».
Але після того, як 1720 року російський цар (із 1721-го — імператор) Петро І заборонив своїм указом книговидання українською мовою, їх друкували лише на Наддністрянщині аж до 1917 року. І не припиняють донині.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online