Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 17, 2019

Українська імміґрація до Канади з Польщі. Короткий нарис з історії імміґрації українців під назвою «Четверта хвиля»

Автор:

|

Листопад 17, 2011

|

Рубрика:

Українська імміґрація до Канади з Польщі. Короткий нарис з історії імміґрації українців під назвою «Четверта хвиля»

Аби насправді розповісти дещо більше про імміґрацію українців із Польщі до Канади так званої четвертої хвилі, варто коротенько згадати про три перші з усіх чотирьох, які ми, українці, називаємо «хвилями» (наплив людей з однієї країни до іншої). Відтоді, як почалася перша масова імміґрація українців-добровольців до Канади, минає вже 120 років. Свідчать про це збережені документи щодо прибуття пароплавом «Ореґон» двох перших поселенців до Вінніпеґа на початку вересня 1891 року — Івана Пилипіва (Пилипівського) і Василя Єленяка (помер 1956-го, на 97-му році життя) із села Небилова Калуського повіту Івано-Франківської області. Основну масу імміґрантів, переважно вихідців із Галичини, Буковини, Лемківщини й Закарпаття, становили малоземельні селяни, які, щоби придбати собі квиток на корабель для виїзду в Новий світ, продавали останні клаптики землі. Долю цих людей, котрі виїхали за океан, називаємо «заробітчанською». Головною причиною імміґрації з вищенаведених територій було аґрарне перенаселення, економічне становище, голод і холод та нужденне життя під чужою австро-угорською владою. Отже, вони стали піонерами-заробітчанами динамічної українсько-канадської громади, яка нині нараховує понад 1 млн осіб. Заробітчанська імміґрація тривала до кінця Першої світової війни, після якої велика кількість міґрантів «другої хвилі» спорадично оселювалася в західних провінціях Канади — Манітобі, Саскачевані, Альберті й Британській Колумбії.

Друга світова війна й опанування більшовицько-комуністичною владою всіх українських земель і середньо-європейських держав стали причиною політичної, тобто «третьої хвилі», імміґрації українців до Канади (1947—1955) і до інших заокеанських країн: США, Арґентини, Бразилії, Австралії тощо. Поза межами України опинилося близько 3 млн українців, спершу в таборах Німеччини, Австрії, Італії, Бельгії й опісля — в Англії, Америці, Канаді та в державах Південної Америки. На масштабність імміґраційного руху українців тільки до Канади вказує приблизне число — 30 тис. душ. До 1957 року в Канаді мешкало близько півмільйона людей українського походження.

«Четверта хвиля» імміґрантів до Країни кленового листка відома тим, що від попередніх — 1890—1956 рр. — вона різнилася за історичним місцем проживання українців як автохтонного населення — у Польщі. Шановному читачеві буде цікаво дізнатися приблизне число українців, які жили в Польщі з давніх-давен. Докладну кількість установити неможливо, оскільки польські переписи населення у будь-який час не брали до уваги національності меншин, уважаючи, що таких у Польській Народній Республіці (ПНР) немає. Статистичні річники були державною таємницею або ж фальшивою інтерпретацією перепису людності в ПНР, головно після Другої світової війни. Якщо будемо об’єктивними й користуватимемося даними перепису населення післявоєнних років, то в кордонах комуністичної польської держави проживало близько 750—800 тис. українців. Польські дослідники Казімеж Пудло й Іґнацій Блюм подають число — 1 млн українських жителів у Польщі.

Уже 9 вересня 1944 року та 16 серпня 1945-го між польським Комітетом національного визволення й УРСР було укладено угоди про обопільний обмін польським і українським населенням, унаслідок чого в УРСР до 1 серпня 1946 року евакуйовано понад 498 тис. українців із Польщі. Решта, приблизно 300 тис. осіб, залишилася в межах ПНР, не бажаючи змінити свого постійного місця побуту. Проти них комуністичною владою застосовано методи «депортації»: 1947 року відомою акцією «Вісла», під час якої, як свідчить офіційна статистика, силоміць виселено понад 33 тис. родин, а за неофіційною — більш ніж 300 тис. осіб, на західні понімецькі землі Польщі. Завданням переселенської акції було знищити українську людність як національну меншість і, таким чином, назавжди позбутися проблем українського поселення в рамках ПНР шляхом полонізації й асиміляції.

Аби краще зрозуміти події тих років, слід звернути увагу на справу захисту цивільного населення з боку відділів Української повстанської армії (УПА), які діяли на українських землях Закерзоння, зокрема на Лемківщині. Улітку 1946 року добре озброєні бойові сотні УПА, до складу котрих входили старші політичні виховники, інструкторські кадри, військові частини й обмундировані добровольці, перейшли до наступу проти військових польських сил. І ворожі формації були змушені зайняти оборонні позиції. Такий стан тривав майже рік. Для ліквідації опору УПА не тільки на Лемківщині, а й поза нею в березні 1947 року було укладено угоду трьох держав — ПНР, СРСР і Чехо-Словаччини. Радянські та чеські військові частини мали на меті блокувати наплив бійців УПА зі сходу й півдня, а офензивні акції від півночі та заходу взяли на себе польські війська. Їхній наступ започаткувала інспекційна поїздка міністра народної оборони варшавського уряду Кароля Свєрчевського в супроводі панцерних автомашин. Колона потрапила в засідку УПА (сотні Хріна) між селами Бистрою та Яблінкою. Після короткого бою, що відбувся 28 березня, загинули генерал Свєрчевський і більша частина його охорони. Через два-три тижні, як указує К. Пудло, почалася акція «Вісла», й упродовж решти того року та до весни 1948-го було організовано три основ­них етапи примусового виселення. Українським виселенцям давалося 24—48 годин для підготовки до виїзду. Жертв примусового переселення з території південно-східної Польщі спіткала жахлива доля, у короткому часі вони були розсіяні в Щецінському, Кошалінському й Ольштинському воєводствах, а також у Познанському, Білостоцькому, Ґданському, Вроцлавському, Зеленогірському й Опольському. Про зовсім не сприятливі умови насильного переселення, як рівно ж і про умови українців на місцях нового поселення, написано безліч історичних спогадів, окремих публікацій і кілька десятків книг різними людьми, істориками й науковцями. Майже 100 томів «Літопису УПА» свідчать про багатство матеріалів на тему історичних подій ХХ ст.

Час плинув, як вода у Віслі, а життя людське стікало своєю течією. Під час морального принижування, грубої дискримінації, політичної асиміляції, щоденного переслідування українців на місцях їхнього нового акліматизаційного життя, серед шовіністично до них налаштованого польського уряду та польського суспільства народилося й виросло нове покоління. Своє українське походження вони часто приховували. На те були свої причини, про які нам відомо з багатьох джерел. У школах науки викладалися лише польською мовою.

Дозвіл на створення Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), різних воєводських, повітових і місцевих його підрозділів 1956 року й на організацію навчання дітей українською не принесли очікуваних змін на краще. Усі українські клуби, домівки, школи, навіть церковні святині та їхні віряни «в катакомбах» опинилися під постійним наглядом польського Міністерства внутрішніх справ і органів державної безпеки. І про цей період існування українців у Польщі знайдеться багато написаних сторінок на шпальтах тижневика «Наше слово» — українського часопису, що почав виходити у Варшаві того ж 1956-го. Із долею, що спіткала українців, навіть у польських в’язницях і концтаборі Явожно біля Катовіц, який став для українського населення місцем знущань, терпінь і поневірянь протягом кількох років, треба було погодитися. Шансів виїхати в широкий світ траплялося обмаль. Іншої можливості вони не знаходили, отже, залишилося створювати собі такі умови життя, щоби без побоювань культивувати все найвартісніше, виплекане в рідній хаті й принесене зі собою на місця нового поселення, щоби наступні покоління пам’ятали, якого вони роду, якої національності та якого віросповідання.

Після 20-річної діяльності перед УСКТ постали нові завдання. Повоєнне покоління, зовсім молоде, яке фізично не зазнало страхіть акції «Вісла», у своїй більшості позбулося заляканості та з оптимізмом входило до лав товариства, котре завдяки цьому стало відмолоджуватися. Молодіжний актив здобував щораз більше й більше перемог і досягнень у царині культурного та церковного життя.

Нелегким виявився спосіб імміґрації українців за кордон Польщі. Але, попри всілякі перешкоди, цей процес тривав довгими роками — виїжджали як поодинокі особи, так і цілі родини, переважно до США й Канади. Починаючи з 1960 року з ПНР леґально виїхало назавжди близько мільйона громадян, у тому числі й багато українців. Це вказує на те, що бажання українців, яких трактовано як бандитів, «бандерівців-різунів», імміґрувати з Польщі проявлялося в попередні роки. Політика польської держави була спрямована на асимілювання національних меншостей, тож люди знаходили для себе порятунок — імміґрацію.

Можливість повертатися на рідні землі не зовсім себе виправдала. Тож серед постійно ворожо налаштованого польського суспільства такі життєві вартості й прагнення українців, як щаслива сім’я, виховання своїх дітей в українському дусі й чиста совість, а при тому й свобода життя, змушували їх на імміґрацію протягом 60—70-х рр. минулого століття. Вона тривала постійно, навіть за рахунок співпраці з польською службою безпеки, яка підсувала кандидатам на імміґрацію відповідні документи для взаємодії в різних воєводствах.

Ті з нас, хто раніше влаштувався на постійне життя в Канаді, зокрема в Торонто, є свідками того імміґраційного процесу українців із Польщі. Поєднувалися родини, яких розділила хуртовина війни. Працедавцями для них стали різні українські установи, котрі функціонували й обслуговували своїх людей. Достатньо навести тільки один приклад — харчове підприємство під назвою United (Ukrainian) Business Association. Мені, як працівникові цієї фірми, в 1975—1985 рр. довелося зустрічати десятки нових осіб, для котрих згаданий роботодавець першим допоміг із працевлаштуванням, хоч і не останнім. Наприкінці 1970-х рр. їх налічувалося майже 6 тис. осіб, поселених передусім у Торонто та в містечках поблизу нього.

Не буде зайвим додати, що автор цього матеріалу є одиноким українським імміґрантом до Канади із колишньої Чехо-Словаччини в середині травня 1969 року. Майже дев’ять місяців до того, 21 серпня 1968 року, збройні сили СРСР і невеликі відділи його союзників із Варшавського договору вві­йшли до Чехо-Словаччини, щоби змусити Александра Дубчека відмовитися від запланованих ним реформ. Невдовзі й настала короткотривала нагода виїхати за кордон. На офіційне запрошення сестри Марії з Канади мені дозволили виїхати на піврічний побут до Країни кленового листка, звідки я вже не повернувся додому.

16 жовтня 1978 року Папою Римським став Кароль Войтила — краківський архієпископ, який прибрав ім’я Івана-Павла ІІ. Через сім неповних років о. Володимир Пирчак, декан УГКЦ (нар. 1939 року, висвячений1966-го), що тоді обслуговував станиці Кошалін, Боболиці, Джев’яни й добре знав потреби та мрії своїх молодих прихожан, почав організовувати прощі молоді до Рима. Перша з них вирушила наприкінці липня 1981 року. Довелося перетинати кілька державних кордонів. На митні формальності не було чого звертати увагу, бо вони проходили цілком спокійно. Під вечір третього дня подорожі зупинилися в столиці Італії. Прочани перебували в прибічній будівлі Святої Софії Римської — приміщеннях дому Українського католицького університету імені Папи Климента, збудованих стараннями Блаженнійшого патріарха Йосифа й урочисто освячених 27—28 вересня 1969 року. Потрапивши сюди, паломники в присутності о. Пирчака мали змогу чи не щодня бачитися з главою УГКЦ у діаспорі й разом із ним молитися та навіть співати різні українські пісні.

Але однотижнева мандрівка скінчилася — настав час повертатися. Уранці 10 серпня автобуси вирушили з міста. Одна із зупинок була у Відні. Понад два десятки паломників вирішило не повертатися додому. Довелося їм зголоситися до місцевої поліції та просити, щоби австрійська влада надала їм притулок як політичним біженцям із польськими паспортами. Але цілком випадково, після інтерв’ю кореспондента американського телебачення для Європи з декотрими членами групи, виявилося, що вони — не польські втікачі, а українці з Польщі. Сенсація, пов’язана з такою заявою мас-медіа, стала важливою справою, що привернула увагу не тільки австрійських імміґраційних установ, а й урядових чинників найвищого рівня.

Ночували в одному з віденських готелів, потім аж до кінця року довелося жити в таборі Крайскірхен — у цей час велися офіційні перемовини між посольствами Австрії й Канади про імміґрацію всіх, хто бажав туди поїхати. На початку жовтня з кожним було проведено інтерв’ю у Відні. Через добровільне так зване спонсорство окремих українських родин і таких молодіжних організацій, як «Пласт» і СУМ у Торонто та деінде, 14 січня 1982 року 14 перших новоприбулих опинилися в Канаді. Слава Богу, що знайшлися добрі люди, які охоче прихистили імміґрантів із Польщі у своїх помешканнях і гостинно відчинили двері для початків нового життя. У пригоді стала й рука допомоги, яку їм простягнула Канадсько-українська імміґраційна служба та Суспільна служба українців Канади. Процес приїзду невеличкими, по 4—5 осіб, групами наступних українських біженців, які опісля приєднувалися до тих попередніх груп, тривав майже безперестанку. Серед прибульців виявилися й неповнолітні дівчата, хлопці та чоловіки, дружини з дітьми котрих залишилися в Польщі. Для прикладу варто згадати, що їхнє об’єднання з родиною тривала по два-три роки. Навчання англійської мови було для них найважливіше та вкрай потрібне, як, водночас, і літературної української, бо ж не всім випало навчатися в українських ліцеях.

Короткотривалий процес імміґрації українців із Польщі до різних країн світу закінчився в грудні того ж року, з огляду на оголошення воєнного стану генералом Генриком Ярузельським. Виїхати з Польщі стало можливо аж через два роки. Дозвіл на виїзд польські урядовці інколи давали після другої, а то й третьої подачі документів. По візи треба було їхати до Варшави. Під туристичним претекстом виїжджало чимало польського населення, а також українців. Вибували вони чи не до всіх країн Західної Європи, звідки вже не поверталися додому, а натомість, як і їхні попередники, імміґрували до Канади, США, рідше — до Австралії. Траплялися випадки, коли повну опіку над імміґрантами брали на себе канадські державні установи. Вони забезпечували їх помешканнями, харчуванням і навчанням англійської мови, так конечно потрібної для спілкування в школах з англійською мовою викладання та в університетах.

Цікаво згадати про один із кількох знаменитих вечорів, які організувала керуюча управа Об’єднання лемків Канади в Торонто. Відбувся він 25 вересня 1983 року в залі школи Bishop Mоrocco й був присвячений Миколі Горбалеві, поетові та композиторові, шістдесятникові, що був родом із Лемківщини й саме тоді поневірявся в совєтських концтаборах (звільнений у жовтні 1984-го). Програму вечора відкрив автор цього матеріалу, а голов­ну доповідь про життя й діяльність М. Горбаля виголосив д-р Валентин Мороз. Найголовнішим є те, що під час мистецької програми вірші поета декламували зовсім юні хлопці та дівчата. Усі вони були з новоприбулих родин із Польщі: сестри Анна й Ґражина Мелех, сестри Анна та Мирослава Колесар, сестри Тамара і Єва Вайди, Адам і Єва Стеці, Адріяна Стех, Анна Кудлак і інші.

Неабияким сюрпризом для української громади в Торонто було заснування Аванґардного українського театру, членами якого були як імміґранти з Польщі, так і тутешня студентська молодь. Вони спромоглися поставити п’єсу «Дуель» та ініціювали вихід друком щорічника «Термінус». Перше його число з’явилося навесні 1986 року, інші вийшли взимку 1987 та 1988 рр. Серед позитивних на нього відгуків, що публікувалися в усій місцевій українській пресі, а також на сторінках «Свободи» (США), читали ми й кілька неґативних, тобто гостро критичних — через те, що в ньому вміщували матеріали не зовсім зрозумілого змісту «ерудитів, що володіють багатющим українським лексиконом». До цього журналу довелося багатьом із нас «звикати».

Численні зустрічі української дібраної громади в Торонто з новоприбулими в домівках, культурних, громадських центрах і церковних залах свідчать про неабияке ними зацікавлення. Відомі українські організації стали й спонсорами десятка окремих осіб, а то й цілих родин. Декотрі з них ставали потім активними членами цих організацій. Час зробив свою справу. За допомогою знайомих прибульці працевлаштовувалися, хто тільки де міг, здобували освіту, освоювали нові фахи, відкривали власні заробіткові підприємства, трудилися на різних заводах, фабриках, в українських кредитових спілках, у бюро правників та в українських організаціях. Можливостей для них було чимало. Поодинокі особи старалися отримати канадські дипломи — документи про завершення університетської освіти, на підставі яких мали змогу влаштуватися інженерами, лікарями, інструкторами музичних занять, учителями як у дитячих садках, так і в суботніх класах українознавства, щоденних українських школах чи в канадських публічних школах тощо.

У літні місяці 1988 року з Кошаліна, Щеціна та Слупська вирушила колона з дев’яти туристично обладнаних автобусів із приблизно 500 особами, переважно молоддю, на святкування 1000-ліття Хрещення Київської Руси-України в Римі. Перша найголовніша зупинка їхньої подорожі була у Відні, звідки до Італії вже виїхали всього два неповних автобуси туристів. Близько 400 осіб відмовилося їхати далі, натомість звернувшись до австрійської влади щодо надання політичного притулку. Серед них були й подружжя, навіть кілька родин із дітьми. То була остання група людей, зацікавлених в імміґрації до Канади. В Австрії їм допомагали Віктор Новицький, пан Старух, д-р Наклович і інші. Три дні їхнього перебування в таборі швидко минули, і всіх було розміщено в пансіонах у містечку Сан-Жоржен за 50 км на північ від Зальцбурґа. Згодом до них долучилася й група тих, хто вирішив не повертатися до Польщі вже дорогою з Італії. Щоби виїхати до Канади, їм знадобилося 8—9 місяців. Чотирма окремими групами новоприбулі опинилися в Монреалі, Торонто, Вінніпезі й Едмонтоні.

Важливо наголосити на тому, що процес імміґрації до Канади тривав і пізніше: на виклик близьких знайомих, родини, на офіційні запрошення. Покидати кордони комуністичної Польщі довелося навіть добре там облаштованим родинам. Дехто покидав добру роботу та своє майно. До численних імміґрантів у Канаду долучилося й кілька священиків. Для прикладу, донька отця протопресвітера Богдана Сенця — Анна Сенцьо-Куземчак під час святкового бенкету з нагоди 40-ліття батькового священицтва, що відбувся величаво 24 жовтня 2010 року, зворушливо сказала: «Дорогий тату! Я хочу Вам щиросердечно подякувати за те, що ви вирішили виїхати на чужину й дати мені рідну мову й можливість бути вільною людиною. Ви разом із мамою навчили мене рідної мови, шанувати нашу культуру та привчали мене, щоб я говорила рідною мовою, щоб я ходила до української школи, навчалася грати на бандурі, танцювати українські народні танці, висилали мене до українських молодіжних таборів. Ви також виховували мене, щоб я була доброю людиною та християнкою. Тепер я хочу передати всі ці надбання своїм дітям». І далі, звертаючись до батька, вона заявила й таке: «Дорогий тату! Я вас дуже люблю та шаную. Я бажаю вам довгих років праці для Господа Бога й для нас усіх!» Її промова зворушила серця присутніх, а в декого викликала сльози на очах.

Не минуло аж так багато років після прибуття нової імміґрації з Польщі до Канади, як у різних церквах уже дзвонили весільні дзвони на знак одруження молодят різного віку. Засновувалися нові сім’ї. Відбувалися то хрещення новонароджених, то перші причастя, а в останні роки виросло нове покоління, що народилося в канадському середовищі. Для них також настав час одружуватися.

Українська громадськість що далі, то збільшувалася, зростала своєю численністю. Свідчать про це різні показники. Чимало українців із Польщі включилося до лав діаспорних організацій, які підкріпили своєю активністю. Було засновано й організацію під назвою «Об’єднання українців Закерзоння». Значна кількість українців стала членами Об’єднання лемків Канади — організації, створеної 1961 року.

Загалом, діяльність нових імміґрантів в українському суспільстві проявляється в галузях культури, релігії, освіти, спорту та бізнесу. Це вказує на ґарантоване майбутнє існування складових організацій під патронатом всеканадського центрального Конґресу українців Канади, як також і поодиноких місцевих його відділів, зокрема найпотужнішого — у Торонто. Адаптація в новому сере­довищі імміґрантів пішла своїм шляхом. «Четверта хвиля» міґрантів із Польщі спромоглася на великі здобутки як у світському, так і в духовному житті українського поселення в Канаді.

Життям-буттям української національності в Країні кленового листка зацікавилися науковці, які створили авторський колектив і 1991 року випустили друком 250-сторінковий довідник «Зарубіжні українці». Українцям у Канаді присвячено майже 50 сторінок, але через брак у ньому найменшої згадки про «четверту хвилю» імміґрації українців із Польщі видання можна вважати неповноцінним.

На завершення слід згадати, що мені особисто пощастило запізнатися з багатьма новоприбулими з Польщі, які передусім — чесні, гідні, сумлінні, працьовиті, доброзичливі, серйозні та щирі в спілкуванні як між собою, так і між рештою українців, де б вони не проживали в Канаді. Їхня історія — за ними самими, яка в майбутньому може послужити, як рівно ж і цей матеріал, ще комусь, аби заповнити деякі порожнечі, тут не наведені, і внести поправки й доповнення.

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...