Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 16, 2018

Табори «Ді-Пі»

Автор:

|

Листопад 08, 2012

|

Рубрика:

Табори «Ді-Пі»

Передчуття невідворотного… Втеча з рідної домівки, бо там нема тобі місця… Переживання, тривога, острах за майбутнє… Табори «Ді-Пі», де постійно панує страх перед поверненням до «соціалістичного раю»… «Скитальці», «переміщені особи», «ді-пішники», «остарбайтери», позбавлені дійсної національної приналежності… Проте є ще активне й свідоме культурно-просвітницьке та бурхливе товариське життя. Пройшли «відбір» – отримали «шанс» виїхати за океан… Нові надії й сподівання… Еміґрація та роки становлення й адаптації… Жадане нове життя!

Безліч подібних міркувань і думок роїлось у голові під час відвідин виставки архівів із таборових часів, що відбулася 7-11 жовтня ц. р. у Філадельфії. Комітет архівів таборового життя (голова — інж. Богдан Голь) за участю Українського національного музею із Чикаґо й Українського освітнього культурного центру, працюючи фактично два роки над наповненням виставки, відтворив життя «скитальців» у таборах «Ді-Пі», проаналізував історичні передумови та перебіг процесу переміщення й зародження майбутньої української діаспори, базуючись на першоджерелах — документах і фотографіях, рукописах, тогочасних листівках, плакатах, виданнях тощо, а також спогадах очевидців тих подій, які зберегли для нас частину історії та стійку життєву позицію. Для одних це стало нагодою доволі детального ознайомитися з минувшиною, а для інших — «відновленням таборових буднів і мандрівкою в спогади, коли ми на чужих теренах не гаяли часу, а діяли та створювали свою державу!» (Ігор Сухан, гість виставки й учасник табору).

Виставка й вистава
Окрім документально-інформаційних стендів і вітрин з описом 28 таборів, розміщених у трьох кімнатах галереї, виставка включала перегляд фільмів, читання розповідей і спогадів про ті часи, а також співання таборових пісень. Яскравою подією стала вистави «Життя на планеті «Ді-Пі» у виконанні театральної групи «Язиката Джезва». В основу постановки лягли твори Івана Керницького та Миколи Понеділка, які описували таборове життя, де люди співіснували, товаришували, закохувались, сперечались і підтримували одне одного. Сповнена виразних образів і персонажів вистава зачепила душі присутніх поєднанням тонкого гумору, дотепних висловів, жартів і серйозних життєвих питань. Адже все до найдрібніших деталей узято із життя, а в полі зору — «клаптик соборної України» з національно-політичними, державницькими, релігійними, мовними та сусідсько-побутовими суперечками.
Колоритні герої на кшталт п. Язичинської, яка регулярно їхала на «родіну» та постійно жалілася на «німаків», чи добродійка Черепинська — передусім богомільна особа, чиє життя минало в молитвах і потрохи у ворожінні на картах, відгадуванні снів, що «до йоти» сповнялися, відтворили один з аспектів справжнього життя в таборі, з усіма його відтінками.
Не може залишитися поза увагою й художня мова вистави — метафорично-поетична, де кожне речення побудоване так, що неможливо не всміхатись, і, водночас, підкреслено переживання та розуміння реалій ситуації, часами – жорстокої та несправедливої.
«Ми, як наступне еміґраційне покоління, зобов’язалися розказати та нагадати ті часи, коли люди, попри те, що стали особами без місця проживання, турбувались і створювали цікаве повноцінне життя з усіма барвами культури й освіти», — підсумовує Андріана Сидоряк, режисер театральної групи.

Із «раю» — на волю!
Із хронології історичних подій і територіальних поділів у час Другої світової війни як передумов організації таборів «Ді-Пі» стає зрозуміло, що українці, особливо зі західних земель, побоюючись переслідувань із боку сталінського злочинного режиму, шукали притулку у більш безпечних країнах. Назва displaced person відображала чисто механічну, зовнішню причину переселення на Захід — вплив війни, але не відбивала політичної складової. Адже ці люди ставали блукальцями під загрозою їхній свободі та життю внаслідок режиму національного, політичного та релігійного пригноблення. Цей статус отримували примусово вивезені під час війни, політичні біженці, військовополонені й учасники формувань на зразок ОУН і УПА. А період 40-50-х рр. ХХ ст. ототожнили з ерою переміщених осіб.
Найбільші українські табори містилися в американській зоні в Мюнхені, Аугсбурзі, Міттенвальді, Регенсбурзі, Ашафенбурзі та Байройті, а також у Австрії — Зальцбурзі, у британській та французькій зонах. Ускладненим було становище українців і в питанні національної приналежності, бо існувала заборона щодо самого визначення «українець». Це й створювало загрозливий стан щодо примусової репатріації, сторінка якої починається з Ялтинської угоди (1945). Насильницьке повернення переміщених осіб додому переважно завершувалось у підвалах НКВД і в Сибіру, викликало хвилю самогубств скитальців, що й привело в дію міжнародні переселенські програми, серед місць призначення яких були Америка, Австралія та Канада. «Наша боротьба триває далі, українці по всьому світу розносять правду про сталінський «рай» і поневолення України. А цієї найсильнішої зброї — правди — найбільше бояться совіти. Тому так уперто, настирливо та послідовно прагнуть не допустити української еміґрації у світ», — зазначає Юрій Лінгарт у своєму рукописі.
Акт переміщених осіб (1948) президента Трумена спричинив третю хвилю української імміґрації в США, хоч вони й підпадали в категорії «жертви війни», «додаткова робоча сила», «асимілятивні расові типи» та «ідеологічна зброя» в антикомуністичній боротьбі. Прихильною до справи біженців була й Елеонора Рузвельт, делегат США в ООН, діяльність якої забезпечила притулок для еміґрантів.
Перша зустріч із Америкою відбувалася після довгих випробувань і перевірок, відбору за показниками здоров’я та «благонадійності». Але, навіть проходячи весь цей принизливий шлях, у серцях людей жевріла надія на нове, таке омріяне життя в заокеанських державах. А далі кожна родина поринула у вир імміґрантського життя за індивідуальним сценарієм.

«Ми повірили, що життя ще продовжиться»
Зі спілкування з очевидцями тогочасних подій і учасниками таборів стає очевидно, що свідома інтелігенція організувала фактично з нічого українське патріотичне, культурно-освітнє, мистецьке та суспільно-релігійне життя в таборах. Це була спроба гармонізації власного перебування в умовах невідомості. «Усі були щасливі, що вирвались із «пекла московського», — це найважливіше, тому й мали силу пережити побутову скруту, згуртувались і створили свою культурну Україну: садочки, гімназії, спортивні дружини, молодіжні організації, театри та хори на належному рівні, що визнавалися західними державами», — згадує Методій Борецький, учасник табору Зальцбург. А інші співрозмовники додають свої спогади.
Вячеслав Никиш, табір Міттенвальд:
— Різниця між «життям у страху» й у таборі була великою. Ми пережили війну та повірили, що життя ще продовжиться, що ми можемо мати майбутнє. Із появою отієї надії й виникло бажання розвивати освіту, мистецтво, релігію та спорт. А найрадіснішою стала звістка про можливість виїхати до Америки.
Лідія Гарванко, табір Карльсфельд:
— Люди в таборах мешкали спільно, по кілька сімей у одній кімнаті та зустрічались з елементарними побутовими проблемами. Годували нас досить обмежено, часто перекидали з табору в табір. Але, з іншого боку, ми мали повноцінне й активне молодече життя. Основною життєвою настановою, як це не дивно, стали відомі слова Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», бо це дало нам змогу рухатись далі та пробивати собі дорогу в інших державах.
Анна Гаврилюк, табір Ашафенбург:
— Таборове життя — це приємне юнацьке життя, ми мали забави, танці, ватри, співи. Поза тим, дуже добре навчання: учили латину, грецьку, математику, літературу й історію. Єдиною проблемою були книжки, але ми старанно робили записи. Життя в таборах і молодіжні організації виховували в нас життєву зарадність і прищеплювали любов до нашої культури. Водночас, ми часто ставали свідками звичайних життєво-побутових сцен — сварок, сусідсько-родинних перипетій, що доходили до комедії. Це все описували «Ікер» і Микола Понеділок, на читальних імпрезах яких ми часто бували. Коли ми їхали в імміґрацію, то було сумно прощатися. Нас усіх об’єднувало відчуття того, що ми – з однієї сім’ї. Це й спричинило нашу зібраність потім — в імміґрації, у час відновлення й організації культурно-товариського життя на нових теренах.
Методій Борецький, табір Зальцбург:
— У таборах ми отримали добрий життєвий урок і зрозуміли, що сама імміґрація як явище стала, з одного боку, щасливою, бо на Заході поширила знання про Україну, виховала справді визначних людей. Із моєї гімназії в Зальцбурзі — це Любомир Гузар, а ще відома капела бандуристів, що еміґрувала з Києва в Детройт і досі гідно продовжує традиції народного мистецтва.
Отже, такі ніби звичайні — але українці! — герої гідно вистояли в час, коли життя пішло відмінно від їхніх сподівань, зберегли та пропагували національну ідентичність і власну культуру серед чужинців. Тому й приємно, що ця виставка привернула належну увагу та викликала зацікавлення в громади, залучила різні покоління. Адже доля кожної людини є цікава по-своєму й становить цінність, особливо коли непрості життєві обставини сформували цілу верству українства – вільного в думках і переконаннях, самобутнього та сильного духом. А такий процес не варто усувати з пам’яті чи безповоротно стирати, а навпаки — треба відновлювати, бо ці події мали місце в житті тисяч українців і повинні залишитися в історії. Тож у підсумку — влучні слова Анни Гаврилюк, заступника голови Комітету таборового життя: «Наша виставка є збереженням і передачею того, що ми пережили. Хоч це вже й минуле, але ми – його учасники, а спогади наші — і досі живі!»

Наталія Комар

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...