Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, May. 23, 2019

Символ жертв «розстріляного відродження»

Автор:

|

Лютий 16, 2012

|

Рубрика:

Символ жертв  «розстріляного відродження»

Під час і після Української революції 1917—1921рр. визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступав за політичне самовизначення України аж до відокремлення її від Росії. Українці прагнули здобути національні, політичні та державницькі права для своєї нації. Вони домагалися: запровадження національно-територіальної автономії для України; призначення українців на керівні посади в Україні; утворення комісаріату українських справ у Тимчасовому уряді; упровадження української мови в адміністративну, церковну й шкільну системи. Хоч ці вимоги від самого початку суперечили великодержавницьким прагненням Росії, вона була змушена піти на поступки, з огляду на вороже ставлення до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, а особливо внаслідок національної революції.

Тому ВКП(б) запровадила тимчасову політику «українізації» та «коренізації», що здійснювалася з 1920-го до початку 1930 року ЦК ВКП(б) і урядом УРСР із метою зміцнення більшовицької влади в Україні засобами поступок, прагненням заручитися підтримкою корінного населення та спрямувати національне відродження в соціальне русло.

Треба визнати, що українці зуміли використати політику «українізації» в 20 рр. ХХ ст. — це роки справді національного відродження Наддніпрянської України — у різних сферах життя, у тому числі в царині науки, літератури, мистецтва, освіти, культури та медицини. Особливо бурхливо розвивалася література. Писали й друкувалися В.Сосюра, М.Зеров, М. Рильський, П. Тичина, Остап Вишня, М. Куліш, творив О. Довженко (тоді постали його знамениті фільми «Арсенал» і «Земля»), Л. Курбас і його театр «Березіль». З еміґрації повернувся Михайло Грушевський, що заклав підвалини й очолив Всеукраїнську академію наук. У школах, навчальних закладах, державних і адміністративних установах українська мова була обов’язковою. Багато державних і партійних посад в Україні обіймали українці.

Сталін трактував цей період як час утвердження свого режиму в Україні та як час підготовки до головного удару на тотальне знищення української інтелігенції й української нації загалом. Щоби якнайбільше згуртувати українську еліту в Україні (а потім — її знищити), поза кордонами країни велася широка пропаґандистська агітація, яка закликала українську інтелігенцію повертатися в Україну та включатися в процес будівництва української державності на засадах соціалізму в складі СРСР.

На превеликий жаль, багато знаменитих особистостей із різних галузей науки, культури, освіти, істориків, письменників повірили в цю більшовицьку пропаґанду, повернулися в Україну, головно з Галичини, яка тоді була під польською окупаційною займанщиною, а українську інтелігенцію там жорстоко переслідували, карали в польських тюрмах, вона була примушувана до переходу в римо-католицьку віру, а тим самим — до полонізації. Для освічених українців (які часто здобували вищу освіту за кордоном) не було гідної праці, а для молоді — доступу до університетів. Тому вони легко піддалися брехливій більшовицькій пропаґанді й поплатилися за свої ілюзії життям.

Зрозуміло, що сталінська тоталітарна система не могла довго миритися з розвитком суспільно-політичного й духовного розвитку української нації, і вже на початку 30-х рр. ХХ ст. рушила сталінська кривава репресивна машина смерті, яка нещадно руйнувала все, що було українське, щоб докорінно знищити українську націю. Інтелігенцію нищили масовими розстрілами, а селянство — злочинним штучним голодом. У буремні 1930-ті рр. було розстріляно десятки тисяч українців, а 10 мільйонів — заморено голодною смертю.

З 9 до 19 квітня 1930 року відбувся в тодішній столиці Радянської України Харкові сумнозвісний показовий судовий процес над 45 українськими діячами, які буцімто належали до насправді неіснуючої, а лише провокаційно вигаданої підпільної буржуазно-націоналістичної Спілки визволення України, що нібито мала зв’язки із закордонною організацією ОУН, і Спілки української молоді. Харківський процес мав на меті політично обґрунтувати репресії української інтелігенції, підготовити ґрунт до розвалу Всеук­раїнської академії наук, Української автокефальної православної церкви, до арештів діячів української культури, науки, мистецтва, літератури, освіти, медицини, українського театру й кіно. Цей процес став кінцем українського національного відродження 1920-х рр. і початком масових кривавих репресій 30-х років ХХ ст. проти української творчої інтелігенції, що ввійшов до нашої історії як «розстріляне відродження».

У грудні 1930 року червоний режим скоїв черговий злочин, скликавши до Харкова 337 кобзарів із цілої України (більшість із них були незрячими), й усіх їх було фізично знищено. Найбільших обертів сталінська репресивна машина набирає з 12 травня 1933 року, коли був заарештований Михайло Яловий, український поет, прозаїк, драматург, а доведений до відчаю Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози, 13 травня 1933 року вчинив самогубство.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стали жовтень, листопад і грудень 1937 року. За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 почався новий виток репресій на честь 20-ї річниці приходу більшовиків до влади. У серпні 1937-го нарком НКВС СРСР Єжов підписав наказ, який стосувався таборів ГУЛАГу, у тому числі Соловецького табору особливого призначення, щоби до 20-ї річниці Жовт­невої революції протягом двох місяців: 1) закінчити операцію з репресування найактивніших контрреволюційних елементів; 2) усіх вибраних в’язнів віддати на розгляд так званих трійок і засудити до розстрілу. Кожен із таборів мав певний ліміт в’язнів, призначених до розстрілу. Для Соловецької тюрми кількість розстріляних мала скласти 1 200 осіб. Цей наказ був слухняно виконаний.

До Соловецького табору прибула з Ленінграда «трійка» катів-енкаведистів (голова — Заковський, члени — Гарін і Позерн) із секретарем Єгоровим, яка в жовтні кілька днів поспіль ухвалювала смертні вироки. Почалися перші розстріли засуджених, а 3 листопада 1937-го до сумнозвісного урочища Сандормох у Карелії, що стало місцем страти в

1930-х рр. понад 9,5 тис. в’язнів північних концтаборів — головно тих, які будували Біломорсько-Балтійський канал, а це в більшості розкуркулені українські селяни, — привезли зі Соловків 1 111 осіб, зокрема приблизно 200 українців. І там усіх їх розстріляли. Там загинули серед інших такі визначні постаті, як Михайло Яловий, Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Василь Атаманюк-Яблуненко, Олександр Бадан-Яворенко, Іван Сіяк, Микола Зеров, Лесь Курбас, Марко Вороний, Микола Куліш, Юрій Озерський, Василь Олійник, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Матвій Яворський, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Аркадій Барбар, Омелян Волох, Петро Дятлов, Григорій Епік, Володимир Удовенко та Володимир Підгаєцький. Це — лише кілька імен страчених 3 листопада 1937 року.

Протягом кількох днів в’язнів розстрілював особисто капітан Матвєєв. Там також ворожі кулі з пістолета цього ката забрали життя в Антона Крушельницького та трьох його дітей: доньки Володимири, синів Богдана й Остапа. Двох інших синів — Івана й Тараса — розстріляли в грудні 1934 року. Трагічна доля великої родини Крушельницьких, що дала українській національній культурі багатьох діячів у різних галузях мистецтва, літератури, громадського життя, стала символом нещадного, кривавого сталінського комуністичного режиму, що знищив мозок нації, наслідки якого відчутні по нинішні дні.

На превеликий жаль, злочинна Комуністична партія, яка має стільки крові на своїх руках, зараз — при владі в українській незалежній державі. Яким нечуваним цинізмом є те, що президент Віктор Янукович призначає на посаду голови Державної архівної служби України Ольгу Гінзбурґ — члена Компартії України, спадкоємиці злочинної Комуністичної партії часів Сталіна й СРСР. Ще більшою зневагою та знущанням з українського народу є факт, що останнім часом Віктор Янукович підписав указ, яким зробив п. Гінзбурґ державним експертом із питань таємниць і таким чином розширив її особисті повноваження як очільника архівного відомства. Треба нагадати, що за освітою Ольга Гінзбурґ — технолог машинобудування. Шкода, що президент Янукович у цілій країні не знайшов на цю посаду дипломованого історика-архівіста. Це — глум над історією, і ганьба такому президенту. Тепер п. Гінзбурґ зможе одноосібно здійснювати зарахування інформації до державної таємниці. Зможе змінювати ступінь таємності кожного документа, у тому числі робити їх засекреченими. Неважко вгадати, які саме документи буде засекречувати комуністка Гінзбурґ, щоби прикрити злочинні дії своєї партії в минулому, що кваліфікуються як злочини проти людства та повинні бути судженими міжнародним трибуналом.

Чи такі речі можливі в якій-небудь цивілізованій державі? Чи є у світі народ, який дозволив би, щоб у його державі існувала партія катів і злочинців? Чи не варто схаменутися? Може, урешті настав час, щоби спадкоємці комуно-більшовицьких катів бодай морально відповіли за скоєні злочини? Бо інакше ті тисячі їхніх жертв, які навіть не мають власних могил, а лежать закопані у збірних ямах, ніколи не простять нам. Настав час, аби нарешті всі ті, які звуть себе чесними українськими патріотами, перестали мріяти про гетьманство, а об’єдналися та єдиним фронтом пішли на вибори, здобули владу, захистили добре ім’я жертв комунізму й застерегли майбутні покоління, у тім числі своїх дітей, від долі, яка зустріла тисячі українців, подібних до родини Крушельницьких.

Антін Крушельницький — український письменник, літературознавець і літературний критик, педагог, публіцист, редактор шкільних хрестоматій з української літератури, видавець і дописувач до різних журналів. Народився 4 серпня 1878-го в місті Ланьцуті в Галичині (тепер — Польща). Навчався у Львівському університеті. Понад 30 років працював на педагогічній ниві. Викладав у гімназіях Львова, Бережан, Коломиї, Рогатина, Городенки й Відня. Близький приятель В. Стефаника, О. Кобилянської, Н. Кобринської. Міністр освіти в уряді Симона Петлюри. По скасуванні УНР еміґрував із родиною до Відня, де заснував видавництво «Чайка». 1925 року повернувся з Відня до Львова й активно включився в політично-громадську працю. Очолив антифашистський журнал «Нові шляхи». Переслідуваний польською санаційною владою, зваблений совєтською пропаґандою, за намовою доньки Володимири в травні 1934 року із цілою родиною він переїжджає до Радянської України й оселяється в Харкові.

Недовго родина Крушельницьких прожила на волі в радянському «раю», бо вже 6 листопада 1934 року органами НКВС УРСР у Харкові були заарештовані Антін Крушельницький і двоє його синів — Іван і Тарас, а в половині грудня того ж року ті самі органи арештують дочку Володимиру та ще двох його синів — Богдана й Остапа. На виїзній сесії Військової колеґії Верховного суду СРСР, що відбулася 13—15 грудня 1934-го в Києві, Антін Крушельницький був засуджений до десяти років позбавлення волі й засланий у Соловецьку тюрму. Фальшиве обвинувачення звучало так: «Один із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить за мету повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії й уряду». У жовтні 1937 року «трійка» УНКВС засудила його до розстрілу. Вирок виконаний 23 жовтня 1937 року в урочищі Сандормох.

Володимира Круше­льницька — лікар дерматовенеролог, доктор медичних і фізіологічних наук, науковий працівник Харківського науково-дослідного інституту дерматології та венерології, письменниця й перекладач, співредактор і автор журналу «Відродження» — народилася 1903 року в Коломиї, у сім’ї Антона Крушельницького й Марії з роду Слободів. Із родиною переїхала до Відня, де 1919 року закінчила гімназію, а 1925-го — Віденський медичний інститут. Два наступних роки спеціалізувалася у віденських клініках із дерматовенерології. 1927-го переїжджає до Львова, де провадить приватну практику. Одночасно студіює на медичному факультеті Львівського університету й 1929-го отримує польський диплом лікаря. Працює над удосконаленням методів лікування шкірних хвороб. Веде просвітницьку роботу на ниві боротьби з пияцтвом. Активно включається в суспільне та культурне життя української громади. Як і більшість представників української інтелігенції, зазнавала принизливого переслідування з боку польських шовіністичних урядових кіл. Тому починає уважно стежити за розвитком національного відродження 1920-x рр. у Радянській Україні. На тлі утисків, яких зазнавали українці від польського шовіністичного уряду, особливо після «пацифікації» українських сіл, заохочена совєтською пропаґандою 1931 року Володимира першою з родини Крушельницьких переїжджає до Харкова, там отримує престижну працю аспірантки в Харківському науково-дослідчому інституті венерології та дерматології. 15 лютого 1934-го вона успішно захищає дисертацію. У Харкові жінка входить до кола української художньої інтелігенції, товаришує зі сім’єю Л. Курбаса й акторами театру «Березіль». Улітку 1932 року Володимира відвідує родину у Львові. Переповнена палкими враженнями від України, переконує рідних у доцільності переїзду туди. Повертаючись до Харкова, забирає зі собою брата Івана. Із часом у Харкові збирається вся родина Крушельницьких. У травні 1934-го приїхали батьки з шестирічною донькою Івана, брати Остап і Богдан із дружиною. У липні 1934 року до них долучився брат Тарас із дружиною.

15 грудня 1934-го за наказом уповноваженого відділу Харківського обласного управління НКВС Бліока Володимиру Крушельницьку заарештували за приналежність до контрреволюційної організації ОУН, що мала за завдання організацію терору проти вождів Комуністичної партії. Засуджена на п’ять років таборового ув’язнення й заслана до Біломорсько-Балтійського табору НКВС. 27 травня 1935 року була перевезена до Соловецького табору особливого призначення. У жовтні 1937-го «трійка» засудила її до смертної кари. Розстріляна 3 листопада 1937-го в урочищі Сандормох.

Іван Крушельницький — український поет, художник, драматург, декоратор, мистецтвознавець, літературний критик — народився 12 листопада 1905 року в Рогатині на Прикарпатті. Студіював у Віденському університеті, а згодом — у Карловому університеті в Празі, який закінчив 1926 року. Також був вільним слухачем мистецької й театральної школи. 1927 року повернувся в Галичину. Працював учителем у Стрийській гімназії. Друкував літературно-критичні та мистецькі статті, головно в журналі «Нові шляхи» й «Літературно-науковому віснику». За активну працю над оновленням і збагаченням українського художньо-культурного життя в західноукраїнських землях і за підтримування тісних зв’язків із культурними осередками Європи польська окупаційна влада звинуватила Івана Крушельницького в революційній діяльності й 1929 року посадила до львівської тюрми. Після звільнення з в’язниці чоловік був позбавлений права вчителювати в українських школах. У вересні 1932-го він переїхав до Харкова, де невдовзі отримав посаду наукового працівника Харківської картинної галереї. На підставі постанови

ЦВК СРСР, яку власноручно підписав Сталін, Івана Крушельницького заарештували 5 листопада 1934 року органи НКВС і звинуватили в підготовці терористичних актів проти радянської влади. Із 13 по 15 грудня 1934-го в Києві відбулася виїзна сесія Колеґії Верховного суду СРСР під головуванням В. Ульріха, на якій Івана Крушельницького та його брата Тараса разом із 25 іншими українськими інтелігентами було засуджено до смертної кари. Вирок було виконано 17 грудня 1934 року.

Тарас Крушельницький народився 1908 року в Коломиї. Філолог-германіст, музикознавець, пластун, письменник, перекладач і політично-громадський діяч, вищу освіту здобував у Львівському університеті та Вищому музичному інституті. Ентузіаст хорового співу, організував хорові кола у Львові й містах і селах Галичини. Перекладав твори німецьких і англійських авторів. 1928-го в місті Лева відбулося врочисте святкування 10-ї річниці Західноукраїнської Народної Республіки, що супроводжувалося сутичками з польською поліцією.

Т. Крушельницький був учасником тих подій. За свою діяльність у «Пласті», за пропаґування української пісні, за виступи проти дискримінаційної політики польського уряду він був заарештований і засуджений до трьох років позбавлення волі. Покарання відбував у сумнозвісній львівській тюрмі Бриґідки. У липні 1934 року переїхав до Харкова. Заарештований 5 листопада 1934-го разом із братом Іваном. Оскаржений у шпигунстві та тероризмі. 16 грудня 1934 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 17 грудня 1934-го.

Богдан Крушельницький — економіст і педагог — народився 1906 року в Станіславові, зараз Івано-Франківськ. Освіту здобував у Карловому університеті в Празі, де вивчав економіку аґрарного виробництва. Автор підручника з матеріальної економіки. У травні

1934-го з дружиною переїжджає з Галичини до Харкова, де влаштовується на роботу в Науково-дослідний інститут тваринництва. Але вже в грудні 1934 року він був заарештований органами НКВС, звинувачений у буржуазному націоналізмі та підготовці терористичних актів супроти владних структур СРСР. 26 березня 1935-го особлива нарада НКВС засудила Б. Крушельницького до п’яти років табірного ув’язнення. Покарання Богдан відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Ленінградська «трійка» під головуванням Заковського 9 жовтня засудила його до розстрілу. Вирок виконав кат Михайло Матвєєв 3 листопада 1937 року.

Остап Крушельницький — наймолодша дитина Антона й Марії. Палкий дослідник кіно та журналіст, у травні 1934-го він разом із батьками й братом Богданом виїхав із Галичини до Харкова. Молодий, бо лише 21-річний, Остап був заарештований НКВС разом із братом Богданом і сестрою Володимирою в грудні 1934 року. Обвинувачений у шпигунстві, приналежності до терористичних груп і підготовці терористичних актів, засланий до Соловецького табору особливого призначення. У жовтні 1937-го «трійка» засудила його до розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох.

«Розстріляне відродження» — це трагедія не лише українського народу, який утратив еліту нації, фахівців у різних галузях науки, засновників і членів ВУАН, письменників, художників, журналістів, діячів і творців театрального та музичного мистецтва, політиків, лікарів, духовенство. Це — також світова трагедія, бо наука, література, культура не мають кордонів і є цінністю цілого людства.

 Анізія Путько-Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...