Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Feb. 19, 2018

Спадщина ОУН-УПА

Автор:

|

Листопад 08, 2012

|

Рубрика:

Спадщина ОУН-УПА

Через 70 років після оформлення Української повстанської армії ми відзначаємо цю подію, щоби вшанувати наших героїв, щоби згадати героїчну епоху нашої історії, а також щоби вказати на спадщину, що дала ОУН-УПА в процесі історичного змагання українського народу за державність.

ОУН-УПА — одна назва, бо ці формації є нероздільні. Без ОУН не було би такої УПА, про яку тепер мова. УПА була всенародною формацією, основне ядро її перших відділів складалося із членів Організації українських націоналістів. Це були інтегральні частини одного руху — у структурі ОУН була оформлена Воєнна округа УПА. Таке поєднання було компромісом між позапартійністю УПА та необхідністю зв’язку з ОУН. Під час апогею боротьби в лавах УПА нараховувалося понад 200 тис. осіб, існувало підпілля з тисячами озброєних підпільників, тисячі борців служили на різних ділянках, пов’язаних із визвольною боротьбою, таких, наприклад, як служба безпеки, зв’язок, медично-санітарна служба та пропагандистські осередки й ланки. Якщо порівняємо кількісний склад борців УПА й інших недержавних партизанських формацій, то побачимо, що УПА була не просто бойовою партизанською формацією, а добре організованою армією, хоча й без держави.
За твердженням Осипа Дякова-Горнового, відомого учасника й ідеолога руху ОУН-УПА, ОУН усією своєю попередньою діяльністю створила моральні передумови для виникнення УПА. ОУН сформувала матеріальні основи для боротьби УПА. ОУН розв’язала питання фахових командирських сил для УПА. ОУН своєю революційною боротьбою проти Гітлера створила й політичні передумови для появи УПА. Члени ОУН були організаторами перших відділів УПА. ОУН обґрунтувала політичну доцільність творення та політично захистила УПА. ОУН послала в рядовий склад УПА велику частину своїх кадрів. ОУН надавала своїх членів до організованих у системі УПА старшинських і підстаршинських шкіл. ОУН була ініціатором проекту рейдів УПА на чужі землі. ОУН за вказівками УГВР на всіх щаблях координувала свою діяльність із діями УПА та несла на собі основний тягар організації господарського забезпечення УПА, а органи Служби безпеки ОУН узяли на себе обов’язок охороняти УПА від ворожої агентури.
Невипадково в час своєї геройської смерті Головний командир УПА Роман Шухевич був також Головою Проводу ОУН в Україні та Головою Секретаріату УГВР. Ці функції перебрав на себе його спадкоємець Василь Кук.
Перші відділи УПА оформилися на свято Покрови 14 жовтня 1942 року. Незаперечним є той факт, що у вересні-жовтні 1942 року член ОУН Остап почав організовувати в лісах Полісся перші збройні групи з метою активної боротьби проти гітлерівських загарбників. За кілька місяців ці збройні групи оформилися в УПА.
Канадський історик Павло-Роберт Магочі, який вважає себе не українцем, а русином, у своїй ілюстрованій історії подає інформацію, що організований резистанс німцям почався влітку 1941-го на Волині та Поліссі підпільними силами, які вважали себе лояльними до уряду в екзилі Української Народної Республіки. Ці сили спершу нападали на втікаючих совєтів, а опісля — на німців-окупантів. На початку 1942 року ця формація взяла назву «Українська повстанська армія», і за кілька місяців до неї долучилися групи з бандерівських і мельниківських формацій ОУН. До листопада 1943-го ця сила прийняла зверхність ОУН із-під стягу Степана Бандери.
1944-го УПА налічувала майже 100 тис. вояків і перенесла осідок у Галичину, де боролася тепер із відступаючими німцями й окупантами-совєтами. У самій Галичині до 1950 року совєти не могли перебороти та стримати останні саботажні акції вже підпільної УПА.
Американський історик Тімоті Снайдер, до речі, із полонофільським упередженням щодо ОУН-УПА та поверховими знаннями й слабким зрозумінням ідеології українського націоналізму все ж пише, що УПА розпочала воєнні операції на Волині, але з ширшим розмахом воювала опісля в Галичині, і додає, що, хоч первісні причини її оформлення були місцеві та тактичні, суть її місії була світовою та стратегічною.
Можна й звернутися до ворогів ОУН-УПА та побачити їхнє ставлення. Так, Микита Хрущов у своїх мемуарах пише: «Українські націоналісти завдали нам більше клопоту, ніж будь-хто інший між підписанням договору (Молотов-Ріббентроп) 1939-го та початком війни 1941 року. Коли ми прийшли у Львів, то зробили помилку, звільняючи з в’язниці українського націоналістичного провідника Степана Бандеру. Він був у тюрмі у Львову, бо був засуджений за вбивство польського міністра внутрішніх справ. Зрозуміло, що ми не збиралися оплакувати смерть міністра реакційної польської держави. Однак ми проявили певний брак розсудливості, звільняючи таких людей, як Бандера, без попередньої перевірки. Нам імпонувала історія Бандери як опонента польського уряду, але ми повинні були зрозуміти, що такі люди є ворогами також і Совєтського Союзу. Вони були українськими націоналістами й тому несли патологічну ненависть до совєтського режиму. У другій половині війни він боровся проти нас і німців. Пізніше, уже після війни, ми втратили тисячі людей у грізній боротьбі між українськими націоналістами та силами совєтської влади».
Подібно ОУН-УПА оцінив і Павло Судоплатов, відповідальний у КДБ за вбивства особливо небезпечних осіб. У своїх мемуарах він писав, що під час війни у Львові українські націоналістичні організації, очолювані людьми Бандери, були активними, упливовими та дуже сильними, а також отримували значну допомогу місцевого населення, були надзвичайно здібними та з досвідом у конспірації.
Уже після війни люди Бандери проводили терористичні акції в Західній Україні. Совєтська влада втрачала контроль, зокрема, поза містами. Підпільники Бандери стримували набір рекрутів до Червоної армії. Фактично по селах люди Бандери нав’язували підпільну владу. Займалися атентатами, цим керував заступник Бандери Роман Шухевич, який сім років провадив українське підпілля. Судоплатов описує вбивство Ярослава Галана, приписуючи це людям Шухевича, і розповідає про зустріч свою з Хрущовим, на якій йому було доручено вбити Шухевича. Нарешті, він описав і замах на Шухевича 1950 року.
Про змагання українського підпілля ще довго по закінченні Другої світової війни писав також і відомий американський часопис New York Times. 19 вересня 1947-го там з’явилася стаття «Групи з 15,000 українських підпільників борються в Південній Польщі», у якій описується за поданням повідомлення Армії США, що українська резистанська армія, що змагалася за українську незалежність, була настільки велика, що приблизно від 15,000 до 20,000 бійців заангажували польські та совєтські війська у фактичних боях. Антикомуністичні партизани були озброєні малими гарматами, легкою артилерією, автоматами, а також рушницями та ручними гранатами… Провідник 40 партизанів, яких було затримано американськими силами в Дегендорфі, прибув ув американську зону, щоби допомогти США у війні, яку партизани вважають неминучою, із Совєтським Союзом.
Подібна стаття в тій же газеті вийшла 15 травня 1949 року, де було описано, що аж дві совєтські дивізії воюють з українськими антикомуністичними партизанами, зокрема в Карпатах, а також у Буковині й інших місцевостях. Ці дивізії прийшли на допомогу місцевій міліції. New York Times подає, що Україна завжди була місцем спротиву совєтській Росії, що сепаратистські тенденції ніколи не були задушені й, хоч значні бої, які були нормальними два роки тому, уже не ведуться, опір є настільки сильним і рейди УПА — настільки серйозними, що це вимагає втручання військового. На закінчення газета пише, що УПА, незважаючи ослабленість, є основою досить великого українського підпілля.
Аби дізнатися більше про спадщину ОУН-УПА, гляньмо в українські дисидентські джерела, а також у розвідки однієї американської журналістки. У «Меморандумі, ч. 1», виданому 1 грудня 1976 року «Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод», є короткий опис історії останнього півстоліття. Він починається від Голодомору та процесу «розкуркулення», під час якого було цілком свідомо винищено не менш ніж 10 млн українців, а тоді розповідає про 1937 рік, коли українських в’язнів розстрілювали сотнями тисяч, і війну з Німеччиною, у котрій згинуло не менше за 7-8 млн українських громадян.
«А після цієї війни почнеться інша війна: винищення УПА, котра підняла зброю проти Гітлера й не склала її тоді, коли цього зажадав Сталін. Разом із повстанцями винищували мирне населення. Сотні тисяч підлітків, жінок і літніх людей потрапляли в концтабори лише за те, що хтось із повстанців випив у їхній хаті кухоль молока або з’їв окраєць хліба. Часом ці «повстанці» виявлялися переодягненими чекістами. Термін ув’язнення був незмінний — 25 років. Потім додавали ще. Мало хто з цих великомучеників повернувся на Батьківщину». Тут слід згадати, що, згідно зі совєтською статистикою, півмільйона українців згинуло чи було репресовано за боротьбу ОУН-УПА.
Американська журналістка Анн Аппелбаум у книжці «ГУЛАГ» відзначила, зокрема, українських політичних в’язнів. Вона вказала, що найвпливовішими етнічними групами в таборах були українці та прибалти. Їхня впливовість полягала, у тому числі, у їхніх великих кількостях і відкритій опозиції до Совєтського Союзу. Вони просто вважали совєтську окупацію їхньої території за нелегальну. Аппелбаум пише: «Зараз після війни генеральний штаб УПА видав заклик до всіх українців, котрих відправили на заслання чи в табори: «Де б ви не були, у шахтах, лісі чи в таборі, залишайтеся такими, якими ви були, залишайтеся справжніми українцями та продовжуйте боротьбу».
Аппелбаум для ілюстрації змальовує образ поведінки українських в’язнів одного табору в Кінгірі (Казахстан): «Як в інших таборах, в’язні Степлагу були організовані за національністю. Українці Степлагу пішли своєю організованістю на кілька кроків далі — у конспірацію. Замість відкрито обирати провідників, українці оформили конспіративний «центр», таємну групу, склад якої був невідомим… Коли звичайних бандитів запровадили в табір, центр уже почав виробляти зброю — були виготовлені ножі, клуби, вила — у таборових робітнях і контактувати з в’язнями двох сусідніх таборів… Мабуть, ці політичні в’язні так імпонували бандитам своєю ручною роботою або налякали бандитів. У кожному випадку, усі погодилися на нарадах опівночі, представники обох груп — кримінальних і політичних — подали собі руки та домовилися.
16 травня 1954 року ця співпраця дала плоди, пише Аппелбаум: «Того пополудня велика група в’язнів почала валити кам’яну стіну, яка відмежовувала їхній табір від двох сусідніх… Тепер чоловіки приходили на допомогу своїм жінкам». Аппелбаум робить висновок, що в совєтських таборах українські політичні в’язні поводилися так, немов за ними стояла якась організація.
Відомий український дисидент Іван Дзюба у своїй, мабуть, найважливішій праці дисидентського руху 1960-1970-х «Інтернаціоналізм чи русифікація» писав: «Коли в 1963 р. Клюб творчої молоді організував вшанування пам’яті Івана Франка й похід зі смолоскипами до його пам’ятника, у натовпі на Хрещатику (у Києві) чулися вигуки: «Ты смотри! Бандеровцы! Как их много!» Фактично бандерівцями називали й називають усіх патріотів в Україні як противники, так і вороги.
Зараз Україна — незалежна держава. На перший погляд, це – та Україна, за яку боролися бійці ОУН-УПА. У неї справді є майже всі ознаки суверенної держави: делімітована територія, державна мова, власні збройні сили, закордонна політика. Однак інколи ці атрибути є привидами. На територію зазіхає сусід або й сусіди, мова підважена законом про мовну політику, на її території перебувають чужі, ворожі збройні сили, закордонна політика в руках кримінального зека-малороса та совєтського найманця, також малороса. Коли додати, що за освіту, національну пам’ять та історичні архіви відповідають табачники, солдатенки й ґінсбурги, то атрибути незалежної української держави втрачають своє значення.
Воякам ОУН-УПА поставили кам’яні пам’ятники в діаспорі й Україні. Однак ці пам’ятники служать здебільшого місцями зборів і вшанування. Для покоління ОУН-УПА пам’ятник один — Самостійна Соборна Українська Держава. Основа вже є. На живому пам’ятнику треба тільки додати напис: «Ми клонимо голови перед нашими натхненниками ОУН-УПА та прирікаємо доложити всіх зусиль, щоби їхній живий пам’ятник був наповнений українським змістом».

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...