Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 17, 2018

Слідами рогатинської султанші

Автор:

|

Листопад 17, 2011

|

Рубрика:

Слідами рогатинської султанші

На батьківщині Насті Лісовської — невільниці-галичанки з Рогатина, яка стала співправителькою Османської імперії, — губляться крихти історичних даних про знамениту султаншу Роксолану.

Рогатин, мабуть, — одне з небагатьох європейських міст, де на центральній площі встановлено пам’ятник на честь турецької імператриці. Щоправда, цей унікальний монумент увіковічив радше невільницю Настю, а не султаншу Роксолану. Пам’ятник було споруджено в Рогатині 12 років тому. Вважається, що саме із цього галицького містечка після татарського набігу потрапила в ясир малолітня донька тутешнього священика Настя Лісовська, яка після одруження з турецьким султаном Сулейманом Пишним стала відома в Османській імперії як Хуррем Султан (Весела Султанша) — співправителька турецького володаря.

Злет від бранки до султанші був таким несподіваним для сучасників Роксолани, що вони навіть запідозрили цю чужинку в магії та відьомстві. Якими ж чарами володіла рогатинська попівна? Чи справдi вона була, як кажуть, красунею небаченої вроди? Що пам’ятає Рогатин про дитячі роки однієї з найзнаменитіших жінок свого часу?

Від бідної Насті — до Веселої Султанші

До султанського гарему Настя Лiсовська потрапила ще зовсiм юною — у 12—15-річному віці. Про її тогочасне життя даних є обмаль, бо на початку XVI ст. вона була лише однiєю з тисяч українських полонянок, якi щороку після татарських набігів потрапляли на невільницький ринок у Кафу (тепер — Феодосія).

За однiєю з версiй, Настю до Криму не гнали, як решту бранцiв, пiшки, а везли верхи, не зв’язуючи їй при цьому рук мотузками, щоби не пошкодити нiжної шкiри. Після того бранку начебто якийсь час утримували в палацi кримського хана, де вона отримувала освiту, знайомилася з мiсцевими звичаями, прийняла мусульманство. За іншим переказом, на невільницькому ринку в Кафі Настю спершу запримітив візир Рустем-паша, i продавець рабiв подарував дiвчину цьому вельможi. Рустем-паша натомість зробив подарунок султановi — Сулейманові Пишному. Можливо, останню леґенду вигадали, щоби засвідчити, що за дружину султана жодного разу не було заплачено грошей.

За мусульманськими звичаями, Сулейману дозволялося мати чотирьох офiцiйних дружин, а всi iншi жiнки в гаремi були звичайними наложницями. Однак після десяти років життя в гаремі, 1530 року, колишня полонянка Настя затьмарила перед султаном усiх iнших жінок і стала його єдиною дружиною та співправителькою. До слова, гарем насправдi не був мiсцем любощiв, розкошiв і iнтриг, а звичайним закутком у палацi, де мешкала численна султанська родина, а також учителi, бiблiотекарi та прислуга.

Дехто з дослідників припускає, що Роксолана домоглася прихильностi султана завдяки хитрощам і підступності. Мовляв, вона нічим не гребувала для досягнення своєї мети — возведення свого сина Селiма на султанський престол. Одразу по смертi султаншi в європейськiй лiтературi з’явилося чимало художнiх творiв, де iсторiя її життя була переплетена з домислами та тогочасними плiтками. Скажiмо, фiнський письменник Мiккi Вальтарi змалював Роксолану схожою на шекспiрiвську ледi Макбет, стверджуючи, що Настя була справжньою вiдьмою.

Насправді ж Роксолана залишила по собі яскравий слід в історії наймогутнішої на той час Османської імперії — вона була діяльною спів­правителькою султана. На її честь у Стамбулi названо велику мiську дільницю, на якій дотепер стоять збудовані за наказом Роксолани мечеть, притулок для вбогих і лiкарня — до речі, на мiсцi Аврет-базару, ще одного тогочасного невільницького ринку. Зрештою, жодна iнша жiнка в Османськiй iмперiї не вдостоїлася поховання в окремому мавзолеї, який донині височіє в Стамбулi, поряд iз мавзолеєм Сулеймана Пишного. Щоправда, вiдвiдини мiсця, де покояться останки Роксолани, для європейців чомусь заборонено.

Білявка

на турецькому троні

Якою ж небаченою вродою вразила галицька дівчина Рустем-пашу та султана Сулеймана? Дослiдники стверджують, що Настя Лiсовська була зовсiм не схожа на тодiшнiх схiдних красунь — волооких, високогрудих пишнотілих жiночок із пристрасними повними губами. Венецiйський посол у той час згадував, що султанша — далека вiд iдеалу жiночої краси в розумiннi мусульманського свiту: вона вирiзнялася грацiєю й тендiтнiстю.

На вiдмiну вiд місцевих представниць прекрасної статі, Роксолана була справжньою свiтською панею, вона не ховала свого обличчя, охоче зустрiчалася з приїжджими фiлософами, поетами й художниками, приймала європейських послiв. Навіть позувала iталiйським художникам — Тiцiановi та Веронезе. Як розповiв iсторик Богдан Гаврилiв, зображення Роксолани можна побачити на монументальній картині Паоло Веронезе «Весiлля в Кані Галилейській». На цьому полотнi, розмiри якого просто вражають (понад 6 м заввишки та 10 м завширшки), венецiанець зобразив більш ніж 130 iсторичних осiб, зокрема всiх правлячих європейських монархiв — вiд турецького Сулеймана до шведського Карла. Поряд iз Сулейманом Пишним — кирпата білявка, яка, на думку Богдана Гаврилiва, мусить бути саме Роксоланою. До слова, написана Паоло Веронезе картина датується 1562—1563 рр.,

коли й Сулейман, i Роксолана доживали вiку в Стамбулi.

Шкода, звичайно, що помилуватися портретом славетної землячки може дозволити собi не кожен українець, адже ця монументальна картина експонується в паризькому музеї Луврi. Але й у Львовi також зберiгається полотно невстановленого автора XVI ст., що зобразив султаншу з Рогатина. Вiдразу впадає у вiчi схожiсть обох портретiв, нiби невiдомий художник узяв за взiрець зображення Роксолани на полотнi великого Веронезе.

Не той тепер Рогатин

Оглянути експозицію, на якій представлено фотокопії всіх відомих портретів Роксолани, можна в Рогатині, відвідавши тутешній музейний комплекс — філіал обласного художнього музею. «Для того, щоби виставити повноцінні репродукції цих картин, знадобилася би значно більша виставкова зала, з огляду на справжні розміри художніх полотен, — розповіла екскурсовод Мар’яна Пушкар. — На жаль, у Рогатині досі немає окремого музею Роксолани, тож навіть цю експозицію, присвячену нашій славетній землячці, доведеться згодом замінити на якусь іншу».

Як розповів Степан Пушкар, керівник музейного комплексу, відкриття персонального музею Роксолани планувалося 2006 року з нагоди 500-річного ювілею від імовірної дати її народження. Однак усі задуми так і залишилися на папері. Хоча інтерес до створення такого музею виявили представники турецького посольства: вони погодилися передати фотокопії документів того часу, коли правила Хуррем Султан, й автентичні речі, що репрезентують той період. Планувалося також експонувати костюми голов­них героїв знаменитого телесеріалу про Роксолану. Тепер приміщення найдавнішого житлового будинку в Рогатині, у котрому колись були суд і гауптвахта й на який претендували музейники, міська влада, кажуть, готує до приватизації.

У Рогатині ще залишилися поодинокі, переважно культові споруди, що, вірогідно, пам’ятають дитячі роки Насті Лісов­ської, зокрема греко-католицька церква та римо-католицький костел. Незмінними з XV ст. залишилися й обриси центральної площі — сучасні будинки стоять на дуже давніх фундаментах.

Та найголовніше — дотепер збереглася в Рогатині дерев’яна церква Святого Духа, де, за місцевими переказами, правив служби батько Роксолани рогатинський священик Гаврило Лісовський і звідки молоду попівну й викрали татари. Однак унікальна пам’ятка архітектури, яка належить до рогатинського музейного комплексу, потребує кращої опіки.

«На жаль, є дуже сильне втручання в охоронну, буферну зону цієї пам’ятки — на прицерковному цвинтарі, що діє від часу заснування церкви (XV—XVІ ст.), тепер з’являються нові поховання, — розповів Степан Пушкар. — На це, до речі, одразу звернули увагу приїжджі інспектори, коли торік церкву Святого Духа було запропоновано внести до Списку пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО. Цвинтар досі перебуває в комунальній власності, на нашу пропозицію надати йому статус пам’ятки місцевого значення, щоб раз і назавжди заборонити тут поховання, місцева влада не відгукнулася. Тепер, коли бачимо, що когось ховають, то переживаємо: тільки б не під самою церквою».

 Богдан Скаврон

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...