Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 30, 2020

Шелест vs Щербицький

Автор:

|

Лютий 13, 2014

|

Рубрика:

Шелест vs Щербицький

Україна в так звану брежнєвську епоху (1964—1982 рр.) мала двох партійних лідерів: спочатку – Петра Шелеста, а після нього – Володимира Щербицького. Хоч обидва були затятими опонентами, та майбутнє України й Шелест, і Щербицький бачили тільки крізь призму комуністичної ідеології в межах радянської системи. Жоден із них навіть не помислити не міг про незалежність України. І кожен по-своєму був яскравим прикладом того, який жорсткий контроль здійснювала Москва над українським партійним керівництвом .

Комуніст із патріотичним ухилом
І все ж долі цих двох людей наочно демонструють і те, що навіть в умовах радянської політичної системи могли виникати несподівано суперечливі підходи до політики щодо України. Обидва, до речі, народилися в лютому з різницею 10 років: Шелест – 14-го 1908 року, Щербицький – 17-го 1918-го.
Перебування Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ, що тривало з 1963-го по 1972 рік, було відзначене зростанням національної самосвідомості українців. І на думку дослідників, цей процес був наслідком спроб Шелеста відстоювати українські інтереси в СРСР. Звісно, Шелеста аж ніяк не назвеш прихованим націоналістом. У багатьох аспектах він був куди більш твердим комуністом, ніж його господарі в Москві.
Чимало є свідчень його антизахідницьких позицій: він підтримував вторгнення в Чехословаччину в 1968 р. (з остраху, що реформістська «інфекція» проникне звідти в Україну), ігнорував інтереси західної України, був проти будь-яких послаблень для робітників і, звичайно ж, надавав преференції розвитку важкої промисловості, а не виробництва предметів споживання. Кажуть, така його непохитність у деяких питаннях неабияк дратувала головного керманича СРСР Леоніда Брежнєва.

Основна турбота – економіка
Однак стурбованість Кремля була спричинена зовсім іншими моменти в поведінці Шелеста. Адже скидалося на те, що український керівник надто серйозно ставиться до ідеї автономії України, закріпленої Конституцією, і до засад рівноправності народів СРСР. Виходячи з цього він не мав наміру миритися з привласненою собі росіянами роллю «старшого брата» в Радянському Союзі. Цілком імовірно, що він, підсвідомо чи свідомо, прагнув для України такого ж статусу, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина, чиї економічні та культурні потреби таки визнавалися Москвою.
Основною турботою Шелеста були економічні інтереси України. Він хотів більшої участі республіки в складанні загальносоюзних планів і не виявляв надміру ентузіазму з приводу економічного розвитку Сибіру, що тягло за собою зменшення капіталовкладень в українську економіку.
Коли група українських економістів довела йому, що в плані економіки Україна дає Радянському Союзу більше, ніж отримує, Шелест став прихильником принципу паритету, за яким, Україна повинна отримувати від СРСР фонди, товари та послуги адекватно до свого внеску в загальносоюзну скарбничку.

Успіх – у співпраці з українською елітою
Ще більш завзято Шелест захищав права українців у царині мови і культури. Його виступи рясніли закликами до українців берегти своє головне багатство – «прекрасну українську мову». Прикметно також, що 1965 року міністр освіти України Юрій Даденков, до слова, найпалкіший прихильник Шелеста, виступив за розширення сфери використання української мови в університетах і інститутах.
А 1970-го в книзі «Україно наша радянська» Шелест підкреслював думку про історичну автономність України, про прогресивну роль козацтва, у небажаному для Москви тоні писав про експлуатацію України царизмом і про вражаючі досягнення радянської України. Очевидно, гордість Шелеста за свою республіку, що так швидко перетворилася з відсталого аграрного краю на сучасне, технологічно розвинуте суспільство, була завеликою як для представника вищої партійної ієрархії.
Швидше за все, Шелест наївно сприйняв «за чисту монету» проголошену радами рівноправність націй. Він не вбачав жодних суперечностей у досягненні загальносоюзної мети, модернізації України та збереженні української культури. Шелест також, мабуть, вважав, що найкращий спосіб зміцнення радянської влади – не придушення України, а задоволення її економічних і культурних потреб. Крім того, він вирішив, що його успіхи в управлінні республікою багато в чому будуть залежати від співпраці з українською культурною, науковою та політичною елітою, а це вимагало посиленої уваги до її специфічних потреб.

Ідеал «малороса»
Тож немає нічого дивного в тому, що в травні 1972-го Шелеста відкликали з посади, звинувативши в м’якості до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його місце посів Щербицький, затятий супротивник Шелеста, хоч і українець за походженням. Прагнучи «повалити» Шелеста, Щербицький постійно закидав Москву доносами про «місцевий патріотизм» останнього.
Цікаво,що перебування Щербицького на посаді очільника КПУ стало своєрідним рекордом довговічності. Мабуть, це сталося завдяки його політиці цілковитого, беззастережного, навіть рабського підпорядкування Кремлю. Щербицький був таким слухняним виконавцем указівок із Центру, із такою поспішною готовністю жертвував економічними інтересами України, так сприяв русифікації республіки, що мав би вважатися за взірець «малороса».
1973 року, за допомогою свого ідеологічного наглядача Маланчука й шефа українського КДБ Федорчука, Щербицький провів доволі помірну чистку партії із КПУ було виключено 37 тис. осіб, імовірно прихильників Шелеста. На абсолютну противагу своєму попередникові Шелесту, в офіційній діяльності Щербицький демонстративно вживав російську мову, підтримував відновлення диктату Центру над українською економікою. Крім того, він був прихильником жорстокого придушення інакодумства.
Та хоч так, хоч сяк, уся його «вірна служба» не принесла йому того, чого він, власне, найбільше й домагався: просування на вищу посаду в Кремлі, можливо, навіть наступника Брежнєва. Напевно, тому на початку 1980-х років почали проявлятися ознаки того, що Щербицький приділяє більше уваги зміцненню своїх позицій в Україні, налагоджує свої стосунки з культурною елітою та вже не так ревно реалізує тут асиміляторську політику Москви. Із приходом до влади 1985 року Михайла Горбачова поповзли чутки, що перебуванню Щербицького на посаді керівника українських комуністів буде покладено край. Однак, на подив багатьох, він іще довго залишався у своєму кріслі, імовірно, завдяки підтримці антиреформаторських сил у Кремлі. Прикметно, що 1991 року Шелест теж не схвалив розвалу Союзу.

Сліди
Коли Шелеста усунули, письменник Олесь Гончар записав у щоденнику: ”Шовіністи тріумфують: знайшли, нарешті, щось на Мазепу схоже!” Та Шелест не був мазепинцем. Так, дбав про мову й культуру, про те, щоб Україна мала більшу самостійність в економіці. Але йому йшлося про нормальну автономію в межах Союзу, а не про відрив від Москви.
Однак, як і Мазепа, Шелест залишив по собі й фізичний слід. Так, якщо порівняти пам’ятки матеріальної культури, які залишилися від Шелеста, із тим, що було побудоване в Києві за Щербицького, то перевага в бік першого буде більш ніж переконливою. Тому що Музей народної архітектури в Пирогово, де представлено всі регіони України, – це Шелест. І цей музей під відкритим небом досі є одним із популярних місць для туристів, для паломників, які приїжджають до Києва.
Друге – Хортицький музей-заповідник. Це – пам’ять козацтва, бо ж Шелест і сам вважав себе нащадком козацького роду. А Щербицький… Один із пам’ятників (його вже не існує) – Жовтнева площа, тобто тепер майдан Незалежності. Там стояв великий Ленін. Усе це зараз прибрали.
Щербицький – це так звана Лаврентіївна, пам’ятник Батьківщині-матері, поставлений на Дніпрових схилах ніби на противагу Києво-Печерській лаврі. І плюс арка «Дружба народів». І річ навітьне в тому, що це – «Дружба Росії й України», вона просто зіпсувала краєвид…

Олексій Гай

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply