Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 16, 2018

Репресії проти Церкви. Декрет про відокремлення Церкви від держави Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив 18 січня 1919-го

Автор:

|

Січень 19, 2012

|

Рубрика:

Репресії проти Церкви. Декрет про відокремлення Церкви від держави Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив 18 січня 1919-го

Такий уже рік діяв у більшовицькій Росії. А 31 травня 1921-го при Народному комісаріаті юстиції Української СРР під керівництвом Івана Сухоплюєва створили Ліквідаційний відділ із відокремлення Церкви від держави. Видані ним і його губернськими й повітовими відділеннями директиви, інструкції та обіжники повинні були контролювати дотримання законодавства про культи, реґулювати відносини між державними установами та церквою, вести облік духовенства, вирішувати міжконфесійні суперечки. Насправді ж мав одне завдання — знищити Церкву.

Войовничі безбожники

Голод 1921—1922 років більшовицька влада використала як привід для вилучення церковних цінностей. Газета «Известия» 26 лютого 1922-го опублікувала постанову Всеросійського центрального виконавчого комітету, щоб місцеві ради в місячний термін вилучили із церков «все драгоценные предметы из золота, серебра и камней». У центрі й губерніях для проведення конфіскацій створили спеціальні комісії з «найвідповідальніших працівників».

Ідеологію й механізми репресій проти церкви розробляв Лев Троцький. 1925 року для об’єднання всієї антирелігійної пропаґанди під загальним партійним керівництвом засновано Спілку войовничих безбожників. Очолив її Омелян Яро­славський. Спілка мовами народів СРСР видавала газету «Безбожник» і часопис із такою ж назвою, засновувала антирелігійні музеї, організувала атеїстичні семінари. Окрім того, виходили журнали «Антирелигиозник», «Воинствующий атеизм», «Юные безбожники». При Спілці войовничих безбожників діяли спеціальні курси — очні й заочні — для підготовки пропаґандистів наукового атеїзму.

Перестаралися?

Найбільший сплеск антирелігійної кампанії в Українській СРР припав на кінець 1920-х—початок 1930-х. У червні 1928-го ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про релігійний рух і антирелігійну пропаґанду». Незадовго перед тим, у травні, Наркомат освіти скликав перший Всеукраїнський з’їзд безбожників. На ньому створено Спілку войовничих безвірників. А 11 березня 1930 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет — попередник Верховної Ради — ухвалив рішення про знищення храмів. Пункт перший: «Забезпечувати негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні вогнища дурману перетворити в будинки пролетарської культури і розваги». Пункт другий: «Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб, а в разі неможливості негайно розібрати».

Шепетівський окружком КП(б)У (сучасна Хмельниччина) іще до виходу цієї постанови так намагався «підтягти антирелігійний фронт, максимально посилити антирелігійну роботу, спрямовуючи її в бік повної ліквідації релігійних забобонів, повного витіснення релігійних свят і ліквідації церков», що спричинив повстання в Шепетівці й окрузі. У лютому 1930 року натовп селян — близько 400 осіб із трьох сіл Плужанського району — підійшов до кордону з Польщею, що пролягав неподалік. Селяни вимагали відкрити церкви в районі, ліквідувати колгоспи й повернути усуспільнені реманент і насіння. Хвилювання невдовзі охопили 13 сіл околиці, та були придушені силами ДПУ. Загалом, 1930-й став роком масових селянських виступів в Україні.

Замість хрестів — п’ятикутні зірки

Перед тим, як перетворити церкву на клуб, школу чи комору, комуністи й сільські активісти знімали з храму дзвони та хрести, спалювали богослужбове начиння, знищували ікони й іконостаси. На банях храмів замість хрестів з’явилися п’ятикутні зірки, червоні прапори. В одному з українських сіл активісти організували в сільбуді суд над іконами, які здали місцеві члени партії, комсомольці й де­які налякані селяни. Перед початком ікони розклали на дорозі до сільбуду так, щоб кожен, хто проходив, наступав на них.

У деяких селах комсомольці й представники сільської влади влаштовували антирелігійні «червоні карнавали». Перед натовпом односельців заходили в церкву в шапках, розбирали церковне майно. А сільські активісти проводили кампанії проти народних і релігійних свят — «забобонів» і «пережитків». Напередодні в новостворених сільбудах, клубах, хатах-читальнях місцеві вчителі або прислані з повітових і губернських центрів пропаґандисти проводили антиріздвяні, антивеликодні чи загалом антирелігійні бесіди й давали вистави.

Нові «радянські» колядки

На зміну релігійним святам мали прийти нові, радянські. Із 1928-го протягом двох днів — 1 і 2 травня — почали святкувати День інтернаціоналу і влаштовувати «маївки». 1932-го для жінок запровадили Міжнародний комуністичний день 8 Березня. З’явилися також День врожаю, «Перший сніп на оборону країни», «Червоне різдво» — карнавал безбожників, річниця Жовтневої революції, День Паризької комуни й інші.

Та нові свята й обряди не витримували конкуренції з релігійними. Доходило до смішного. Приміром, у селянських хатах на покуті поряд з іконами з’явилися портрети більшовицьких вождів. А в одному волинському селі хлопці, готуючись до колядування на Різдво, виготовили звізду: з одного боку ікона Богородиці, з іншого — п’ятикутна зірка. Коли підходили до хати комуніста, обертали звізду до вікна п’ятикутною зіркою і співали нові «радянські» колядки.

Нова радість стала, яка не бувала:

Довгожданна зірка волі

в Жовтні засіяла.

Де цар був зажився,

з панством вкорінився,

Там з голотою простою

Ленін появився.

А як приходили до звичайного сільського дядька, обертали звізду тим боком, що з Божою Матір’ю, і колядували «Видить Бог», «Осіяло сонце».

Не так усе просто

«Безвір’я поширюється чимраз більше, до церкви ходять старі та куркулі», — замиготіло в радянських газетах. Або: «Селянство відійшло від церкви й попа». Насправді ж усе було не так просто.

1928-го голова Всеукраїнської ради Спілки безвірників Дмитро Ігнатюк в інтерв’ю газеті «Вісті ВУЦВК» визнав: «На селах 85 відсотків населення — добрий ґрунт для попівських агітацій».

Наступного року голова Спілки войовничих безбожників СРСР Омелян Ярославський відзначав, що лише близько 10 млн осіб зі 130 млн віруючих «порвали з релігією». Уцілілі священики й далі хрестили дітей, тільки вже частіше не в церкві, а вночі в хаті. Якщо молодята й не вінчалися, то благословення у батьків усе ж брали з іконами. А про похорони без відспівування казали: «Загребли, як собаку».

Наступ на церкву в СРСР припинився після нападу гітлерівської Німеччини. У вересні 1941-го було розпущено Лігу безбожників, перестали виходити антирелігійні часописи. Вдячний за полегшення тодішній глава Російської православної церкви митрополит Сергій (Страгородський), вітаючи Йосипа Сталіна з 25-ю річницею Жовтневої революції, назвав його «Богом вибраним вождем». Телеграму владики 9 листопада 1942-го на­друкувала газета «Правда». У вересні 1943 року з дозволу Сталіна його обрано патріархом Московським і всієї Русі. Виник термін «сергіанство» — політика цілковитої лояльності керівництва Церкви до комуністичного режиму.

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...