Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 1, 2020

Про постанову Політбюро ЦК від 18 лютого 1934 року

Автор:

|

Лютий 06, 2014

|

Рубрика:

Про постанову Політбюро ЦК від 18 лютого 1934 року

Наприкінці 1933 року в Києві поширилися чутки, які вийшли на світло денне з надр канцелярій і архітектурних майстерень, що планується знесення Золотоверхого Михайлівського монастиря. Та, за планами Центрального комітету КП УРСР, було задумано зруйнувати не тільки його, а й Софійський собор, Трьохсвятительську церкву й сусідні з ними квартали міста. 

Згідно з постановою Політбюро від 18 лютого 1934 року про нове будівництво та реконструкцію в районі Софійської площі для центральних установ Компартії та маріонеткового уряду УРСР, мала відбутися загибель Золотоверхого Михаїла.
Після перенесення столичного партійного та державного керівництва влітку 1934 року з Харкова до Києва Москва вимагала надати столиці піднесення грандіозних масштабів. Саме на місці надзвичайно цінних пам’яток архітектури Київської Русі-України атеїстично налаштована влада вирішила будувати помпезні урядові будинки для совєтського комісаріату й ЦК КП більшовиків України, а між ними – велетенський пам’ятник більшовицькому ідолові Леніну.
Цій постанові було присвячено різні засідання, які відбувалися у березні. Втілення в життя горезвісної постанови уряду, із якої почалася наступна після Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. трагедія київських святинь, набирала швидкого темпу. За планом, генеральний розвиток соціалістичного Києва був підготовлений за шість місяців і набув широкого розголосу в пресі. У квітні було проголошено конкурс проектів побудови в місті величезної площі й урядового центру на ній. Різні архітектори почали працювати над проектами. Грошові нагороди були для них важливішими за українську старовину. Декотрі проектанти намагалися хоч якимсь способом урятувати Михайлівський собор, пропонуючи для будівництва приміщень урядового центру Хрещатик, Печерськ або паркові зони старого міста.
Василь Кричевський, Михайло Гречин, Володимир Заболотний і Павло Альошин із своїми помічниками й були тими архітекторами. Перший із них намагався переконати владу зберегти собор у його цілісності, й урядові споруди спланував будувати на Печерську. За його конкурсним проектом, будинки урядового центру із району Звіринця мали би бути з’єднані із центром Старого Києва мостовою спорудою через Подільський спуск між Володимирською гіркою та Пролетарським садом повз Михайлівський монастир. У такий спосіб не довелося би його руйнувати. На ескізному проекті чітко видко верхівки Михайлівського собору ліворуч і досить далеко від мосту. Його проект дуже добре вирішував транспортні зв’язки в цьому районі. Удалий проект Кричевського заслужив «особое признание и одобрение».
Місто церков і монастирів мало бути перетворене на «зразкове соціалістичне місто». Для упокорення України посланець Сталіна Павло Постишев робив усе, щоби на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря й інших пам’яток «міста Ярослава» постала грандіозна площа для парадів – від мурів Святої Софії до схилів Дніпра.
Перший тур конкурсу проектів, що відбувався 11 жовтня, завершився перемогою архітектора з Харкова
Я. Штейнберга та його бригади. За місяць відбувся наступний — всесоюзний, із шістьма переможцями. Щоби громадськість Києва була задоволена й уряд не виглядав винним, було створено комісії, й одна з них провела третій конкурс у листопаді 1935-го, на якому був обраний проект ленінградського архітектора Й. Ланґбарда. Кілька його проектів, на яких урядовий центр був запланований на території Трьохсвятительської церкви та Михайлівського Золотоверхого, насправді не вирізнялося нічим особливим. Пропозиції не поєднувалися з ландшафтом Старого Києва, не захоплювали своїм виглядом, не викликали інтересу й не відзначалися чимось, що би запам’ятовувалося. Безжальний щодо вандалізму над княжим центром Києва Ланґбард спроектував дві симетричні споруди, що мали увінчуватися на схилах Дніпра стометровим пам’ятником Леніну.
У квітні 1934 року Політбюро ЦК КПУ ухвалило рішення зняти зі стін Михайлівського монастиря найцінніші мозаїки й фрески. До їх демонтажу був причетний професор В. Фролов, керівник мозаїчної майстерні Всеросійської академії мистецтв, котрий прибув до Києва з Ленінграда разом з іншими професорами та фаховими науковцями й майстрами. Роботи з демонтажу мозаїк почали 22 червня. Мозаїчні постаті св. Димитрія й архідиякона Стефана площею по 3 кв. м. кожна було знято цілісними шматками, а «Євхаристію» розміром 36 кв. м довелося поділити на кілька частин.
Демонтажем фресок займався, зокрема, московський фахівець із технології живопису й реставратор Д. Кіпік. Варто зазначити, що в музейних колах Москви виникло величезне бажання здобути бодай деякі з пам’яток. Мудрагелі Третьяковської галереї вигадали влаштувати виставку до 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Вони написали звернення до Києва надіслати їм «Димитрія Солунського» — мозаїку з Михайлівського монастиря, «Шиферний барельєф зі зображенням двох вершників», фрески «Св. Самуїл» і «Музикант». Ці реліквії досі не повернуто Україні. Крім уже згаданих до Москви було забрано й інші пам’ятки старовини. Вони також ніколи не повернулися до Києва.
Як свідчать тогочасні документи, долю Михайлівського монастиря було вирішено на початку 1934 року, і демонтаж мозаїк, фресок, іконостасу тощо випередили роботи зі знімання золота з його бань, золотих хрестів і викрадання дрібніших позолочених вівтарних предметів як дуже потрібних для розбудови соціалізму. Отож соціалізм у особі московського Кремля зазіхнув на сиву українську давнину.
У розвитку цього суспільного ладу допомагала боротьба його ідеологів із релігією, радянську людину виховували атеїстичною та ворожо налаштованою до давніх культурних традицій, які століттями культивувались українським народом.
Про намір зруйнувати Михайлівський Золотоверхий монастир дізналося чимало українських науковців і діячів культури України. Вони почали протестувати, намагаючись урятувати собор. Відомий учений-подвижник Микола Макаренко (1877-1936), знаний археолог, історик мистецтва, мистець і графік, автор наукових праць, вирішив самотужки протистояти такій постанові комуністів. Як видатний знавець церковної археології та мистецтва, він виступив проти урядового проекту зі знесення Михайлівського монастиря.
Використовуючи свої зв’язки в науковому світі, історик заохотив учених світу підняти голос на захист святині. Він стійко наполягав на тому, що знищення такої дорогоцінної пам’ятки, як Михайлівський собор, засвідчить про невігластво проекту, некультурність і неуцтво тих осіб, котрі намагалися по-рабському потурати партійним вельможам.
Серед тих, хто підкорювався верховним партійним правителям, були народний комісар освіти України Володимир Затонський, старий більшовик Фелікс Кон, знаний організатор терору в Україні, голова комісії з реконструкції Києва Всеволод Балицький й інші. Тим часом, проф. Макаренко не міг погодитися з думкою, що у ХХ ст. загине слід по культурній пам’ятці, що вистояла сотні років. Тому він відважився надіслати телеграму Сталінові, який, натомість наказав заарештувати істинного українця, і влітку 1934-го його вивезли до міста Казані, де вчений поневірявся майже чотири роки.
Пристрасті навколо Михайлівського Золотоверхого монастиря підштовхнули низку урядовців до активізації дій. В. Задонський під тиском радянщини був змушений докласти зусиль до прискорення руйнації монастиря та церкви. Усі ці події збігаються із шквалом сталінського терору, що накотився на українську культуру. Не витримавши репресій і цькувань, 28 липня 1938 року Затонський скоїв самогубство. Андрія Хвилю, заступника народного комісара освіти УРСР і голову Всеукраїнського комітету в справах мистецтва, було репресовано й страчено 1939-го.
Постанову Політбюро було запопадливо виконано. Вирви від вибухів мін, які однієї жовтневої ночі 1936-го дощенту знищили мури Золотоверхого собору, сягали до 5 м вглиб. Вибухівки не шкодували. А на місці храму таки нічого й не побудували. Специфічне бажання змінити вигляд колишнього міста церков і монастирів на соціалістичний центр Радянської України, усе ж не сповнилося. Разом із собором було зруйновано трапезну церкву, дзвіницю й інші споруди монастиря. Так загинула величезна архітектурно-мистецька пам’ятка Києва — Золотоверхо-Михайлівська святиня українського народу.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply