Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 13, 2017

Польська дослідниця Вікторія Маліцька — про Львів, поляків та ідентичність

Автор:

|

Січень 26, 2017

|

Рубрика:

Польська дослідниця Вікторія Маліцька — про Львів, поляків та ідентичність

Вікторія Маліцька — етнолог із Польщі, котра вже шість років живе в Україні. У Львові працює представницею Національної бібліотеки ім. Оссолінських, а також досліджує туристичний простір міста.

Про міфи й ідентичність
Я вивчаю зв’язок між простором сучасного Львова та ідентичністю його мешканців. Мої дослідження скеровані на дуже конкретну групу людей, які називають себе львів’янами. Передусім, це інтелігенція, інтелектуали, творчі люди Львова, які не мають комплексів, коли йде мова про історію міста. Група, яку досліджую, є меншиною — більшість львів’ян не настільки схильні до рефлексії, щоб відповідати на питання про простір та історію міста.
Моя мета — показати прогресивний напрям розвитку Львова, емоційне та раціональне ставлення мешканців до міського та символічного простору Львова та його історії. Я зосереджуюсь на інтелектуалах, бо вважаю, що лише ті люди, які примиряться з історією, зможуть розвивати Львів як європейське місто, аби він справді був відкритим для світу. Львів дуже толерантний до інших національностей, але, наприклад, до ґеїв та інших секс-меншин — ні. Це смішно і страшно водночас, бо демонструє, що місто готове приймати лише частину людей.
Львівська ідентичність — це ключ до моєї праці. Люди, з якими я працюю, часто визначають себе львів’янами більшою мірою, ніж українцями. Ще один елемент — це галицькість, тобто те, що вирізняє західний реґіон.
Те, що львів’яни свідомо тримаються за австрійське минуле, підтверджує, що Львів — європейське місто.
З іншого боку, є польська ідентичність, яка присутня у старих кнайпах і написах. Наприклад, тішуся, що з’явився «Атляс».
Це дуже важливе місце польської пам’яті, оскільки в 1930-х рр. тут був автентичний заклад із такою ж назвою, де зустрічалися артисти та літератори. Утім, причини появи цього ресторану тепер суто комерційні: польські туристи приїжджають до Львова, тому індустрія реагує на їхні потреби.
Є ще єврейський та вірменський Львів, які, на жаль, існують лише як туристичні місця. У Львові живе близько 5 тис. євреїв (хоча в переписі населення їх 1,9 тис.). Їх не видно, але це багато — майже стільки ж проживає у всій Польщі. Багато євреїв були змушені покинути Польщу 1968 року. У Львові ж євреї збереглися. Радію, що з’явився Простір Синагог — це початок розвитку нового діалогу про єврейський Львів.
За даними перепису, у Львові живе 88 % людей, котрі ідентифікують себе як українці, а 8,9 % — росіяни. Решта — представники інших національностей. Навіть якщо врахувати більше 2 тис. кримських татарів, котрі після анексії Криму вимушено переїхали до Львова, місто не є мультикультурним.
Формування ідентичності львів’ян залежало від періоду. Після війни Львів потрапив в УРСР і про нього перестали говорити в категоріях мультикультурного чи навіть українського міста, бо воно мало бути радянським. Тоді розвиток промисловості був першочерговим, тому до Львова з’їжджалося багато робітників. Низові ініціативи були небажанами, а культурне життя існувало тільки в радянському контексті.
Тому нині Львів — європейський і водночас пострадянський. Він має історію абсолютно європейського міста, і діяльність громадських інституцій та організацій це підтверджує. Але разом із тим є комуністичний спадок, який дуже проявляється в державних структурах. Однак навіть за радянських часів львів’яни були відокремлені від решти українців як західняки. Це проявляється також і зараз під час голосування на виборах.
Як полька, я цим пишаюся, оскільки такий розподіл голосів показує, наскільки міцними були передвоєнні кордони. Хоча польська влада, особливо в 1930-ті, і не була доброю до українців, але вона давала свободу вираження думок і демократичний спосіб мислення. Це і зараз відчувається у Львові — люди більш самостійні, самоорганізовані, тяжіють до ідей і хочуть змінюватись.
У 1990-х рр. з’явився міф Галичини. Розквітнув міф про Франца Йосифа як доброго дідуся, котрий усім допомагає, і Австро-Угорську державу, яка старалася опікуватися українцями на противагу до Польщі.
Австрійська Галичина дуже міцно сидить у свідомості львів’ян. Львів не був би таким як він є, якби Австрія не забрала його собі на 123 роки. Це важливо для мешканців Львова, оскільки є підтвердженням європейськості міста. На жаль, Польща ніколи не могла бути таким підтвердженням, бо саме в опозиції до неї творилась ідентичність українців.

Про польський Львів
Львів — це величезний символ і міф для поляків. Це одне з міст-засновників Польщі, центр культури, історії, науки. Саме у Львові почалася діяльність десятків наукових товариств, серед яких Львівська математична школа, Львівсько-Варшавська філософська школа, Польські історичне та географічне товариства, Школа історії мистецтв.
Поляків також приваблює чудова архітектура, яку в часи Польщі насправді ніколи б не створили, якби не вплив різних національних культур. Туристи сприймають Львів чудово. Але, на жаль, більшість поляків переконані, що це польське місто. Цей пов’язано з ностальгією за втратою Львова і переміщенням польського населення після війни до нової Польщі з новими кордонами.
Комуністична влада не дозволяла говорити про це місто. Майже півстоліття, до 1989-го, забороняли згадувати про Львів і так звані Kresy Poludniowo-Wschodnie — тобто території, які були забрані у Польщі після війни. Комуністи хотіли, щоб поляки забули про Львів, бо не можна шкодувати за втраченим.
Видавалися тисячі публікацій, переважно спогадів людей про передвоєнний Львів, хоча самі ці люди були психологічно не готові повернутися сюди. Тому серед польських туристів часто трапляються вислови про «наш Львів». Але німці, котрі приїжджають до Вроцлава, поводяться так само.
Не треба мати комплексів історії. Що було, те було, і цього не змінити. Ніхто не думає змінювати кордони зараз. Це лише переосмислення неприємної частини української історії. Домовитися можливо тільки у сфері культурної співпраці. Поляки, котрі приїжджають до Львова, перш за все бачать, що місто стрімко розвивається саме як українське. Це найкращий показник того, що Львів не польський.
Майже всі польсько-українські проекти, які пов’язані з Польським консульством, спрямовані на загальнокультурні теми, тому тема польського Львова майже не випливає. Для польських ініціатив дуже важливими є стосунки з українцями. Ми пропонуємо не дуже болючі теми для обговорення, заходи, які не заважатимуть львів’янам.
2015-го міжурядова комісія у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей запропонувала обмінятися фондами. Оссолінеум дістав би один господарчий фонд, який мала Бібліотека ім. Стефаника, а віддав би архів Національного товариства ім. Шевченка, який свого часу до Варшави вивезли німці. Така нагода була ідеальною для обміну культурними цінностями. Але відповіддю на цю пропозицію став неймовірний скандал — львів’яни не захотіли віддавати колекцію Оссолінеуму, бо вона не була переміщена, а тому не може підлягати обміну. Однак архів НТШ був, тому поляки мають його просто віддати. Адольф Юзвенко, директор Оссолінеуму, народжений на Поділлі 1939-го, сказав тоді: «Так, може, фонд і не був переміщений, але я був. Люди були переміщені, що з ними зробити?»

Від комплексів до переосмислення
Польські сліди у Львові дуже видимі. Досить того, щоб кожен, хто мешкає у центрі Львова, відкрив на сходовому майданчику електроскриньку і побачив напис Wlasnosc elektrownia miejska. Однак переосмислення історії вимагає великої освітньої роботи й історичної політики України, яка не має права стирати цей період зі своєї історії, але, на жаль, робить це.
Наприклад, на сторінці Львівської міської ради є інформація лише про те, що 1340 року Львів був захоплений Казимиром Великим. Після цього приходить Австрія, зовсім немає міжвоєнного періоду і починається Радянська Україна. Добре, що хоча б про останній період згадується, бо так само, як львів’яни забувають про польські часи, вони викреслюють і комуністичну спадщину.
Поляки майже завжди домінували у Львові. До війни тут проживало лише 15 % українців. Однак радянська історія дуже впливає на свідомість простих мешканців Львова. Не так просто змінити ментальність, як того хочуть культурні діячі й інтелектуали. Все вимагає часу.
У Києві відбуваються політичні відносини між Україною та Польщею. У Львові ж є місце для культурної дипломатії, для справжніх зв’язків і розмов. Наприклад, я організувала тут зустріч для обговорення Волинської трагедії, а де-факто фільму «Волинь». Для мене важливо, аби люди його побачили. Однак фільм заборонений. Я не сподіваюся, що показ «Волині» покращить українсько-польські стосунки, але українці хоча б побачать загальну думку поляків про Волинську трагедію.
Щоб виправити ситуацію, яка склалася довкола Волинської трагедії, треба дуже багато говорити. З боку обох держав має бути примирення у цьому питанні. Треба створити двомовні пам’ятки про трагедію. Це величезна історія, яку складно розказати.

Анастасія Іванців, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...