Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 4, 2020

Похорон Лисенка перетворився на політичну ходу

Автор:

|

Листопад 06, 2014

|

Рубрика:

Похорон Лисенка перетворився на політичну ходу
Улюблений портрет Лисенка пензля Куриласа в гуцульській рамі

Улюблений портрет Лисенка пензля Куриласа в гуцульській рамі

Микола Лисенко був талановитим і плідним композитором, блискучим піаністом, диригентом, педагогом, фольклористом, культурно-громадським діячем, який разом із іншими митцями сміливо обстоював права українського народу на розвиток мови, літератури, мистецтва. Микола Лисенко  підняв  українські  пісні на новий рівень  тоді, коли української ще не вивчали у школах, а патріотичні рухи були під забороною в Російській імперії. А його смерть підштовхнула українців до чи не першої наймасовішої демонстрації. 7 листопада 1912 року попрощатись із Миколою Лисенком з’їхалось майже 100 тисяч українців з усієї держави.

Батько духовного гімну українців
Найвищою нагородою Миколі Лисенку стала, мабуть, не просто данина пам’яті й шана з боку нащадків, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, котрі утверджують духовну велич Людини і Народу. Перший із них — “Вічний революціонер” (1905 р.), написаний на вірші Івана Франка й довго та безпідставно експлуатований радянською владою, хоча славить революцію духовну, а не комуністичний переворот. Другий — “Дитячий гімн” на вірші Олександра Кониського (1885 р.), всесвітньо відома тепер “Молитва за Україну” — “Боже Великий, Єдиний…”, щ оз 1992 року затверджена офіційним гімном Української православної церкви (Київський патріархат), а наприкінці XX ст. стала другим державним гімном незалежної України.
До найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, опери “Тарас Бульба”, “Наталка Полтавка” й інші, його Друга фортепіанна рапсодія, Елегія для фортепіано, кантати “Б’ють пороги”, “Радуйся, ниво неполитая” (на слова Тараса Шевченка) й інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати).
Коли 1903-го творча громадськість України широко відзначила 35-річчя діяльності М. Лисенка, це було свято національної культури й за масштабами не мало собі рівних в Україні. Під час святкування ювілею друзі Лисенка організували збір коштів на видання його творів, але Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію Музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року й стала першим українським навчальним закладом, який надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. Микола Віталійович  викладав там фортепіанну гру. В організації діяльності школи, якій композитор приділяв дуже багато уваги, втілилися його демократичні принципи. Спираючись на досягнення світової культури, він прагнув створити національну музичну освіту.

Працював до останнього дня свого
Постійна напружена праця підірвала здоров’я композитора. Лікарі поставили невтішний діагноз: склероз коронарних судин серця. Улітку 1912 року він їде лікуватися на курорт Наугейм. Але життєві обставини не були сприятливими для поліпшення здоров’я — це й величезне навантаження в навчальному закладі, і творчі пошуки та невпинна громадська робота, а до того ще закриття  владою у жовтні 1912 року  “Українського клубу”, у якому М. Лисенко був головою.
Незважаючи на негаразди, Микола Віталійович працював до останнього дня свого життя. І 6 листопада 1912 року, так само, як в інші дні, він зібрався на заняття до своїх учнів, коли раптом почувся зле. Сів у крісло й знепритомнів. Коли прийшов до тями, біля нього було двоє лікарів. Він зробив порух правою рукою, як завжди, коли сідав до фортепіано. Присутні в кімнаті зраділи, але то був останній рух композитора: так він немов прощався із життям і з тим, що було для нього наймилішим, – музикою. Один із лікарів нахилився до нього й за мить сказав, що серце хворого не б’ється. А в кутку кімнати залишилося осиротіле фортепіано та ще портрет господаря на стіні пензля Куриласа в пречудовій різьбленій рамі – подарунок братів-галичан. Він висів над фортепіано і нагадував композиторові про щиру любов і приязнь «дітей одної нашої Матері», яким він радив «не роз’єднуватись, а скуплятись».

Тільки хор і родина
Тіло композитора прибрали, забальзамували й винесли до вітальні. Над ним за звичаєм читали спершу Євангеліє, а потім – псалтир українською мовою, що дало привід до злісних докорів і закидів в українофільстві з боку деяких київських газет.
На похорон прибули представники не тільки західної й східної України, а й з Росії. Із Галичини приїхала велика група: від музичного інституту імені Лисенка – Станіслав Людкевич, від стрийського «Бояна» – о. Остап Нижанківський, від львівського «Бояна» – професор Філарет Колесса, від львівського «Сокола Батька» – й від львівської громади Максиміліан Волошин і Володимир Шухевич, від українського студентства – Володимир Бандрівський.
Перенесення тіла покійного до Володимирського собору відбулося наступного дня. Біля його будинку зібралася величезна юрба. І хоч на вулиці панував лад, поліція наказала зняти з вінків червоні стрічки й намагалася було стягнути з труни червону китайку,якою за традицією було прикрите тіло Козацького сина (рід Лисенків походив із козацької старшини часів Богдана Хмельницького). І тільки після прохання священика погодилася залишити її на домовині з тим, щоби підібгали в труну.
Надворі сніжило, але багатотисячний натовп ішов з непокритими головами. Почало смеркатися, і запалили смолоскипи. Сумною й урочистою була ця хода. У собор поліція пропустила тільки хор і родину композитора. Решта людей залишилася стояти перед зачиненими дверима.

Грандіозна хода
А на ранок до собору почала стікатися величезна маса народу. У церкві співало аж три хори: посередині стояв великий хор студентів під керівництвом Кошиця, правий крилос зайняв хор собору під орудою Надеждинського, а лівий – хор київських артистів під управою Яциневича. Літургію відспівав хор Кошиця, а на панахиді співали всі три почергово. Разом було понад 800 співаків!
По жалобній відправі на Байкове кладовище рушила грандіозна хода. За свідченнями очевидців, Київ іще ніколи не бачив такого походу. Зібралося вісім хорів,які спершу співали нарізно, а потім злилися в один могутній голос. Труну несли весь час на плечах, а більш як сто вінків було розміщено на трьох колісницях.
Коли процесія проходила повз Троїцький народний дім, де якраз виступала трупа Садовського, звідти залунали акорди жалобного маршу, написаного Лисенком до драми Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Поліція кинулася зачиняти вікна в будинку, але артисти знову їх відчиняли.
Тільки-но домовину було занесене на цвинтар, як поліція замкнула браму. Впустили тільки родину композитора, хор і делегації. Із дозволу губернатора промовляло тільки четверо: від Великої України – Русов і Стеценко, а від австрійської – Шухевич і Нижанківський.
Коли труну спускали в землю, на неї поклали великий вінок, сплетений із польових квітів і житніх колосків і прикрашений двома жовто-блакитними стрічками. Це складав останній привіт той простий народ, якому композитор служив усе своє життя.
І дарма лютувала поліція, марно зривала з вінків стрічки, надарма намагалася розігнати оркестр, що востаннє грав для Миколи Віталійовича Лисенка: не до снаги їй поневолити живу душу народу. А доки житиме український народ, живою буде й пам’ять про Великого українця.

«Прекрасна смерть…»
Відомий в Україні меценат, громадський діяч, публіцист і видавець Євген Чикаленко, який знав Миколу Лисенка протягом 30 років, зробив у своєму “Щоденнику” такий запис у зв’язку зі смертю композитора: “Він усе своє многострадальне життя поклав на працю для рідного краю, він служив йому не тільки музикальним своїм талантом, а всією своєю істотою, і не тільки служив, а й кликав инших служити. При всій своїй незлобивости, він часами гостро докоряв тим, що не хотіли працювати, він плямував таких “яловими” громадянами. Навіть смертю своєю він послужив Україні, бо розбурхав байдужих сонних громадян, і вони впорядили йому такий урочистий похорон, якого досі не бачив Київ і який так збентежив адміністрацію, що вона вжила всіх засобів, щоб він не приняв характеру “мазепинської” демонстрації, але все ж таки вийшла ґрандіозна демонстрація”.
А Михайло Грушевський сказав про композитора, що “…він безсмертний. Він був вищим творцем краси, володарем чистих насолод мелодій”.
Високої думки про М.Лисенка були не лише українці, а й представники інших народів. Зокрема, російський письменник Максим Горький у листі до Михайла Коцюбинського висловив свої почуття з приводу смерті композитора: “Смерть Лысенко понимаю как огромную потерю, но, читая описание его похорон, – извините меня за странное, м. ч., слово! – ощущаю какую-то дрожь радости в сердце: как любит народ свого человека! Как глубоко поучительна эта печальная, но такая могучая церемония проводов отслужившего своему делу человека, и как ясно чувствуешь, что народ понял величие его труда! Прекрасна и смерть, когда она влечёт за собою такое возбуждение жизни, такой пламенный расцвет чувства любви и почтения к усопшему”.

Віталій Степ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply