Новини для українців всього свту

Friday, Jul. 19, 2019

Поетове останнє кохання

Автор:

|

Березень 07, 2013

|

Рубрика:

Поетове останнє кохання

Кажуть, що поет просто мусить перебувати в стані перманентної закоханості. Ще краще, коли те кохання – нерозділене. Ось і Тараса Шевченка завжди вабили неприступні жінки. Навіть не неприступні, а недоступні — зі світу, до якого він не належав сам. Так було з Дунею (полькою з Вільна), і з Амалією-Машею (німкенею, яку колись відбив у художника Сошенка), і з Рєпніною (княжна!), і з Агатою Усковою (дружина Новопетровського коменданта), і багатьма іншими.
Ликера теж була зі світу, до якого він хотів повернутися й не міг. Саме перед тим сватав землячку, сироту Хариту Довгополенко. Не склалося. Брат Варфоломій нараяв узяти гувернантку Надю Шуляківну (”добра, розумна, хочеш, сама приїде до тебе?”). Тарас відповів: ”Не спіши!” Бо вже мав Ликеру, колишню кріпачку Миколи Макарова.
Він побачив її влітку 1860-го під Петербургом, у Стрєльні, на дачі Надії Забіли, сестри Олександри Куліш. Середня на зріст, кароока, кругловида, стан – гнучкий, тонкий. Письменник Тургенєв вважав її гарною, а на цьому паризький денді розумівся. Вони, до речі, із Шевченком обидва були закохані в Марка Вовчка, тож смаки збігалися.
У липні про роман із Ликерою знали вже всі довкола. І не схвалювали. Він сердився: ”Хочби й батько мій устав із домовини, я б і його не послухав!”
Кажуть, Шевченко витратив на подарунки їй 1000 крб. Стільки ж послав на купівлю землі під Каневом, куди хотів їхати з Ликерою на весну. А поки найняв їй квартиру. Щодня бував там, але тільки до дев’ятої вечора. За тиждень вона втекла звідти. Нібито Тарас застав хату неприбраною, сказав: не хочу такої жінки. Вона: і я не хочу такого старого й поганого!.. Ще казали, що він застав її з лакеєм. Останній їх прилюдний діалог описано так: ”Чи я коли-небудь вільно обходився з тобою?” — ”Ні.” — ”Чи казав тобі коли яке незвичайне слово?” — ”Ні.” — ”Так геть же від мене, а то я тебе задушу!” Усе це — з третіх уст. А що було насправді?
Сам Тарас казав Костомарову: було те, що у Дон Кіхота і Дульсинеї. Чи він не знав, що вона – вітрогонка? Знав. Бо сам виріс у лакейській і не міг не знати цих дівчат, вільних невільниць. Знав також, що їхні гріхи є насправді гріхами їхньої неволі. Тарас прийшов рятувати Ликеру з тої неволі. Отже, версія з лакеєм-коханцем — невдала. Чому ж стався розрив?
Та згадаймо, що він не залишався в неї після дев’ятої вечора. Для Дон Кіхота це – норма поведінки. А якщо Дульсинея сама якось попросила його залишитися? Це могло викликати обвал, не зрозумілий Ликері. Ця версія має право на існування. Адже Шевченкові ідоли падали й від меншого. Агату Ускову він обожнював, але вона вмить припинила для нього існувати, коли побачив її за грою в карти!
Він ще згадував Ликеру, її портрет стояв на його мольберті до кінця вересня. Писав записки, аж поки не отримав відповідь: ”Послушай Тара(с) твоеими записками издесь неихто не нужаеца…”
Може, у ній він шукав України, у яку можна повернутися? Повторював: ”Хочу додому!” Він умів плакати від найменшого щастя, не те що від горя. Але восени 1860-го, здається, розучився. Ще шукав заочно собі наречену — як не ту, то іншу. Був ладен ”женитися хоч на чортовій сестрі”. Від розпачу. Таким знервованим його ще не бачили. Невроз притлумлює волю до життя. На Різдво вони з декабристом Якушкіним тяжко напилися. Костомаров, який знав, скільки Тарас може випити не п’яніючи, згадував, що тоді бачив його п’яним уперше й востаннє…
Медики стверджують, що його тоді могла врятувати лиш пересадка серця. Або — якби прийшла Ликера. Але та не прийшла.

Олексій Гай

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...