Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Під нацистською п’ятою. Понад два роки тривала окупація Києва

Автор:

|

Вересень 13, 2012

|

Рубрика:

Під нацистською п’ятою. Понад два роки тривала окупація Києва

22 червня 1941 року війська нацистської Німеччини вторглися на територію СРСР. А вже 19 вересня 1941-го столиця України опинилися в руках завойовників. Звільнено ж Київ було 6 листопада 1943 року. Із-поміж інших європейських столиць тільки Відень, Прага та Варшава перебували в ярмі у нацистів довше.

Покинуті напризволяще

До приходу німців у Києві залишалося близько 400 тисяч городян. Усі інші пішли на війну або поїхали в евакуацію. Евакуювали в першу чергу сім’ї працівників НКВС, ЦК, командного складу й партійних органів, кваліфікованих робітників 3-го та вищих розрядів, учених, артистів. Евакуація відбувалася на п’яти залізничних станціях: Дарниця, Київ-Пасажирський, Київ-Московський, Київ-Товарний, Київ-Лук’янівка.

Охочих виїхати було багато, але не всі могли. На вокзалах було все оточено й функціонували спеціальні пропускні пункти. За огорожу пропускали тільки тих, у кого була броня, загалом 325 тисяч осіб. Дехто намагався виїхати сам. Але більшість відмовлялася від такої думки, так як не було грошей, та й радіо запевняло: мовляв, Києва не здамо.

11 липня почалася оборона Києва. Завдяки їй на 70 днів затримали наступ німецьких військ на схід, чим фактично врятували Москву від нападу німців до настання холодів. А 19 вересня 1941 року більшовики покинули Київ напризволяще.

Чи діти — винні?

Спорожніли міські будинки, а потім — і цілі квартали. Кажуть, на Липках, де жив увесь НКВС, не зосталося живої душі. Коли зі 17 вересня з Києва почали відходити радянські війська, населення стало масово грабувати магазини. Це тривало до 19 вересня, коли в місто ввійшли німці. Люди тягли абсолютно все — від голок і шкарпеток до габаритних меблів. Усе це мало вимінюватися потім на їжу, тому що влада вивезла з міста всі продукти, а що не встигла — потопила в Дніпрі. Діти, які залишилися при німцях у місті, не знали смаку фруктів і солодощів.

Коли робилося геть сутужно, дітей віддавали в дитбудинок на Солом’янці, організований у період окупації міською управою. Там годували тричі на день: уранці та ввечері — теплою коричневою водичкою (відвар меляси), а вдень — ріденьким кандьором (рідка каша, переважно з пшона. — Авт.) і шматочком ерзац-хліба.

Від дітей приховували правду про війну. Коли радянські літаки бомбили вокзал так, що в одній кімнаті від потужної вибухової хвилі вивалилися віконні рами, уранці виховательки сказали: «Діти, уночі була сильна гроза». А діти у відповідь: «Така сильна, що аж бомби падали». Ось такий був гумор…

Школи ж в 1941-му відкрилися не 1-го, а 8 вересня.

Тільки для німців!

Киян залишили без їжі, води та світла. У той час Київ був напівпорожній — хто виїхав у евакуацію, а кого вже розстріляли у Бабиному Яру. Коли ж прийшли німці, вони вимагали у двірників ключі від квартир і самі туди заселялися. Нацисти могли зайти в будь-яку квартиру й забрати все, що хотіли. Очевидці розповідали, що найчастіше ті забирали пір’яні подушки й… парфуми «Червона Москва».

Спочатку води та світла у квартирах не було. Кияни в ті перші дні ходили на Дніпро з чайниками та відрами. Тоді річкова вода була ще порівняно чистою. Хтось брав воду з водопровідних колодязів, підземних пожежних резервуарів. Потім німці змусили відновити водопостачання. Світла в помешканнях теж не було, якщо десь вікна й світилися, то тільки там, де жили німці або фольксдойче (громадяни німецького походження).

Кияни ж користувалися гасовими лампами, а як гас закінчувався, лягали спати, коли темніло. Виходити на вулицю у вечірній і нічний час заборонялося: з 18-ї і до 5-ї діяла комендантська година. Тих, хто не послухався, розстрілювали без розмов.

Усім — на роботу

Крамниці в той час працювали лише для німців, а для населення були базари, які розташовувалися на Львівській площі, на Лук’янівці та на Подолі. На ринки люди ходили без грошей, але з тим, що можна обміняти на їжу. Городян годували село й передмістя, тому що несли на ринок продукти. Але цей натуробмін був нерівним. Наприклад, дитячий і дорослий одяг можна було виміняти на склянку пшона — найдешевшої крупи. Ціни на продукти змінювалися залежно від ситуації на фронті: що далі заходили німці, то дорожче коштувала їжа.

Одним з перших наказів, які видали німці в Києві, був наказ іти всім на роботу. Так запрацювали всі заводи, зокрема «Арсенал»,«Ленінська кузня». Щоправда, основне обладнання (верстатний парк) звідси було вивезено, та робітникам (тим, хто залишився) доводилося займатися не колишнім виробництвом, а, наприклад, ремонтом автомобілів і німецької техніки.

Усім працюючим видавали так звані «арбайтскарте», де за кожен відпрацьований тиждень ставили штампик. Під час облав німці вимагали показати картку й за її прострочення відправляли до Німеччини. Платили так мало, що вистачало на один буханець хліба на місяць, — 300 окупаційних карбованців. До слова, 1 кг сала на базарі (раніше в Києві не говорили «ринок», а тільки «базар») коштував 7 тис. крб. Деякі кияни «ухилялися» від робіт, щоб доглядати за дітьми. Німці виловлювали всіх, хто був на вулиці.

«Тільки баби та каліки»

Під час окупації в Києві з громадського транспорту курсував тільки трамвай. Усі автобуси, яких і до війни було не так багато, забрала армія, а частину тролейбусного парку німці відвезли до Німеччини. За проїзд у трамваї платити мали лише городяни. Німці їздили безкоштовно, ба більше, тільки на першій площадці (біля передніх дверей і вагоновода).

«Зайців» у транспорті не було, у кожному вагоні працював кондуктор, який брав платню з мирних жителів. Якось трапилося, коли в трамваї кишеньковий злодій заліз до когось у кишеню. Люди зчинили галас і впіймали його. На передньому майданчику в цей час їхав німецький офіцер. Він одразу ж з’ясував, у чому річ, зупинив трамвай, вивів злодія й застрелив його на очах у всіх. Потім повернувся в трамвай, і всі поїхали далі…

Але загалом люди пересувалася вулицями пішки, навіть на значні відстані. Без особливої на те потреби кияни намагалися взагалі не виходити з дому, так як у місті періодично влаштовували облави. А всіх, кого вдавалося зловити, заштовхували в машини й везли на збірний пункт, звідки вивозили в Німеччину. А багатьох злодіїв і підпільників публічно стратили на ліхтарях навпроти Бессарабки.

Наприкінці окупації в місті залишилося 186 тис. жителів — у п’ять разів менше, ніж до війни. Кінорежисер Олександр Довженко одразу ж після визволення Києва писав: «Населення в Києві фактично немає. Є невеликі купки вбогих і жебраків. Ні дітей, ні дівчат, ні хлопців. Тільки баби та каліки…»

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...