Новини для українців всього свту

Friday, Jul. 19, 2019

Перипетії з монументом

Автор:

|

Березень 26, 2015

|

Рубрика:

Перипетії з монументом

Пам'ятник Шевченку в Харкові

Ми, люди, просто обожнюємо символіку. Навіть вигляд багатоликих міст намагаємося втиснути в який-небудь символ — як правило, скульптурний. Хто, приміром, посперечається з тим фактом, що Нью-Йорк — це статуя Свободи, Копенгаґен – замріяна Русалонька, а Париж – Ейфелева вежа? В українському Харкові є 150 пам’ятників, але запитайте в перехожих на вулицях, які з них можуть символізувати це місто на світовому рівні, і в 99 зі 100 відповідей буде згадано пам’ятник Шевченкові. 24 березня 1935-го, через дев’ять місяців після того, як Харків перестав бути столицею УРСР, у ньому врочисто відкрили пам’ятник Шевченку.

Перший – без дозволу влади
Любов до великого Кобзаря в цьому російськомовному місті має глибоке коріння. Хоча сам Шевченко в Харкові ніколи не бував, перший у світі пам’ятник поету був поставлений саме тут. Сім’я підприємців, просвітителів і меценатів Алчевських замовила бюст Шевченка в Петербурзі відомому академіку, професору Петербурзької академії мистецтв і скульпторові Беклемішеву, до слова, вихідцю з Харкова, ще в 90-х роках ХІХ століття.
1898 року бюст Кобзаря, виконаний із білого мармуру був встановлений біля садиби відомої просвітительки, засновниці жіночої недільної школи для дорослих Христини Алчевської (на вулиці Садово-Куликовській). Робилося це нелегально – без дозволу царської влади.
У трактуванні Беклемішева Тарас Шевченко був філософом і борцем, готовим до рішучих, активних дій. Біля цього пам’ятника часто збиралася студентська молодь, вихованці недільної школи. Однак 1901 року, напередодні сорокових роковин із дня смерті Шевченка, пам’ятник був знятий за наказом тодішньої влади.
За іншою версією, тоді ж, під час економічної кризи Олексій Алчевський збанкрутував і наклав на себе руки, сім’ї довелося терміново позбутися розкішного особняка — садибу продали купцеві Шабельському, і коли новий власник хотів було знищити бюст Кобзаря, Алчевські забрали його із собою й ще протягом двадцяти років зберігали в родині. 1932 року Микола Олексійович Алчевський, викладач юридичного інституту, передав бюст у Картинну галерею Тараса Шевченка, і зараз цей експонат зберігається в Києві, у державному музеї поета.

До справи взялася держава
Але вже 1910 року виникає нова ідея щодо встановлення пам’ятника Шевченкові. Поставити його вирішили в саду Технологічного інституту. Як припускав автор ідеї харківський скульптор Сабо, на стежці, що веде всередину штучного пагорба — музею й читальні — мав стояти бронзовий пам’ятник Тарасу, що зображав його у простому українському костюмі з книгою в руках. Спорудити монумент передбачалося на пожертви громадян, але почалася Перша світова війна, потім – революція, і всім стало якось не до пам’ятників.
Уже після встановлення радянської влади, в липні 1919 року, на місці пам’ятника царю Олександру ІІ встановили тимчасовий гіпсовий бюст Тараса Шевченка, виготовлений за проектом скульптора Кратка. Цей бюст зняли з постаменту денікінці, і про його подальшу долю нічого не відомо.
До думки про створення пам’ятника повернулися тільки 1929 року. Тепер справу взяла в свої руки не громадськість, а нова влада. Тому основна ідея пам’ятника була сформульована таким чином: Шевченко — поет-революціонер, борець за національне і соціалістичне визволення України, провісник нового — комуністичного — устрою. Було оголошено конкурс, який потім проводили ще п’ять разів — можливо, тому що ідея дещо суперечила дійсності…
Місцем для пам’ятника обрали центр площі Тевелєва (тепер — пл. Конституції), поряд із будівлею ВУЦВК. Процедуру закладки фундаменту, що відбулася 1930 року, провели дуже помпезно – з промовами, мітингами і знаменами — цілком у дусі того часу. Після врочистостей, як повідомляли газети, трудящі вирушили в оперний театр — висловлювати свою солідарність із владою в судовому процесі над українськими націоналістами, а скульптори — у майстерні, творити.

Конкурсний марафон
Уже за рік у невеликому особняку на вулиці Дарвіна було виставлено результати творчості скульпторів. Понад 100 проектів, авторами яких були студенти і визнані фахівці, провінціали і столичні метри, художники СРСР, Франції, Німеччини, Італії, Польщі, крім авторитетного журі оглянуло ще й 15 тисяч звичайних громадян.
Інтерес до виставки, і без того величезний, підігрівався пресою, але й відвідувачі, і журі після огляду робіт виглядали дещо розгублено. І їх цілком можна зрозуміти: адже навіть сьогодні ці проекти приголомшують своєю незграбністю. Конкурс був закритим, і про авторів можна судити тільки за назвами, втім, теж досить красномовним: «Бригада», «4 – 5», «До волi», «вражою злою кров’ю». Роботи західних скульпторів, виконані в стилі конструктивізму, не містили навіть натяку на фігуру. Це були кулі та диски, що перетинають один одного під різними кутами. Винятком стали, мабуть, тільки французи, які представили Тараса, що підіймається до Бога в супроводі двох янголів із серпом і молотом у руках, і поляки, що зобразили його в одязі шляхтича з типово шляхетським жестом.
Нині можемо тільки радіти з того, що журі не затвердило жодного з тих проектів. Конкурсний марафон тривав. На початку 1933 року відомі майстри, які взяли участь у фінальному його етапі, укотре представили свої проекти. Мухіна, Страхов, Чайков, Кричевський і Меркулов, Бульдін, Дараган і Торубаров – ось лише деякі прізвища із цього титулованого переліку учасників.
Але жоден із 30 проектів, на думку журі, не задовольняв умов і не впорався зі завданням конкурсу. Щоправда, чотири з них журі запропонувало авторам доопрацювати, зокрема проект ленінградців — скульптора Манізера й архітектора Лангбарда. Через три місяці вони подали новий варіант, який і було визнано за найкращий. Конкурс, таким чином, нарешті завершився, і Матвій Манізер вявся до праці над скульптурою.

Про що плескали злі язики
На цьому, однак, пригоди майбутнього пам’ятника не закінчилися. Влада, поміркувавши протягом чотирьох років, постановила перенести його з площі Тевелєва в Університетський сад, на те саме місце, де протягом майже 30 років стояв собі пам’ятник засновнику університету Каразіну. Василя Назаровича в прямому сенсі слова попхали ближче до університету, а на його місці в березні 1934-го повторно заклали пам’ятник Тарасові Григоровичу. У червні того ж року група відомих артистів театру «Березіль» виїхала до Ленінграда, щоби позувати Матвію Манізеру, який творив скульптурну галерею героїв минулого й сучасного, що серпантином мали оточувати Кобзаря.
Пропонуємо до вашої уваги спогади кількох учасників цієї групи. Наталя Ужвій, що втілювала образ Катерини: «Якось моторошно стає від дивної думки, що в якийсь один день тебе на світі не стане, а в бронзі залишишся на століття». Амвросій Бучма (Кріпак): «За весь мій довгий творчий шлях таку роботу мені доводилося виконувати вперше. Вона мене так захопила, що я не відчував втоми». Іван Мар’яненко (Запорожець ): «Під час сеансів я з великим хвилюванням спостерігав, як із безформної глини з-під пальців художника поступово виростали плечі, голова, обличчя…» Прототипом селянки стала молода актриса «Березіля» Світлана Коваль; повстанцем, що «розриває пута», став Лесь Сердюк, а от фігури героїв нашого часу – безіменні, усі, окрім однієї. Це — Наталія Гордієнко, харків’янка, працівниця заводу «Червоний Жовтень». Її бронзове втілення завершило цю складну шістнадцятифігурну композицію.
Злі язики, щоправда, ще довго плескали про те, що поворот голови Манізер запозичив у харківського скульптора Страхова, а композицію – у молодих скульпторів Муравіна і Ражби, які на конкурсі 1933-го представили багатофігурний варіант пам’ятника з тим самим принципом розміщення героїв — тільки на площині. Але як би там не було, ідея, час і місце зійшлися в одній точці, щоби перетворитися на скульптурний шедевр, гідний бути символом першої столиці України.
Біля підніжжя пам’ятника, спорудженого вісім десятиліть тому, сьогодні тече звичне міське життя, і тільки гід розповість вам про те, що на його виготовлення пішло 30 тонн бронзи і 400 тонн лабрадориту; що для будівництва була спеціально проведена вузькоколійка й тут працювало 200 робітників різних спеціальностей; що до війни він вважався найбільшим бронзовим пам’ятником у СРСР і досі визнається одним із найкращих у світі. А бронзовий Тарас спокійно споглядає зі своєї висоти все, що відбувається внизу, і думає свою думу…

Віталій Степ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...