Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 24, 2020

Перший Майдан

Автор:

|

Грудень 19, 2013

|

Рубрика:

Перший Майдан

Не минуло й десяти років, як сотні тисяч українців знову вийшли на головну площу країни, аби висловити невдоволення рішенням уряду України припинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. І з перших днів київський Євромайдан порівнюють із Майданом «помаранчевим». Інакше й бути не могло, і паралелі тут просто неминучі. Спробуймо пригадати, як це було.

Ющенко vs Янукович
31 жовтня 2004 року Україна обирала Президента. У першому турі з результатом 39,87 % переміг Віктор Ющенко. Його найближчий суперник Віктор Янукович відстав лише на 0,55 %. Усе мало було вирішитися в другому турі, призначеному на 21 листопада.
Увечері 21-го, після закриття виборчих дільниць, були оприлюднені дані екзит-полів. Усі вони вказували на перемогу Віктору Ющенку. Але в ЦВК, очолюваному Сергієм Ківаловим, озвучили зовсім інші дані: вибори виграв Віктор Янукович з відривом 2,73 % голосів.
Невдоволені такою різницею в даних, прихильники Ющенка заявили, що вибори були сфальсифікованими й вийшли на акції протесту. Уранці 22 листопада на майдані Незалежності в Києві з’явилися перші намети .
Обурені адміністративним тиском і фальсифікаціями українці заблокували всі адміністративні будівлі: Кабінет Міністрів України, Адміністрацію Президента, Верховну Раду.
Тим часом, чинний тоді президент Леонід Кучма не показував носа в Києві, проводячи наради на державній дачі в Кончі-Заспі.

Повстання мас
Люди вийшли на вулицю не через власні матеріальні інтереси, а з міркувань гідності – їх образило ба навіть розлютило, що влада насміхається з їхнього вибору й гадає, що його легко можна проігнорувати. У перший день протестів на Хрещатику перебувало кілька тисяч людей. У наступні дні кількість протестувальників сягнула 500 тисяч осіб.
Численні мітинги з вимогою не визнавати офіційних результатів проходили під Адміністрацією Президента, Верховною Радою, будівлями ЦВК, Верховного суду.
Тими днями кожен другий житель Києва мав при собі якусь помаранчеву атрибутику – колір виборчої кампанії Ющенка. Помаранчевими стрічками, квітами й кулями прикрашали щити спецназівців, що стояли в оточенні навколо Адміністрації Президента.
Мітинги на підтримку Ющенка люди організовували як у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Хмельницькому, Луцьку, Рівному, так і на сході України – у Дніпропетровську, Запоріжжі, навіть Донецьку.
На Майдан у Києві з’їжджалися люди з усіх областей. У наметах на Хрещатику постійно жило кілька тисяч чоловік.
Протестувальники захопили Будівлю профспілок і Український дім, перетворивши їх на бази для ночівлі. Мер Києва Олександр Омельченко підтримав протести, надавши частину будівлі Київської міської адміністрації для учасників акції.
У наметовому містечку організували польові кухні та медпункти, людям безкоштовно роздавали чай і канапки. Кияни приносили мітинґувальникам теплі речі, жертвували гроші, годували гарячою їжею й запрошували до себе додому на ночівлю. Бізнесмени з усіх куточків України відправляли в Київ автомашини з продуктами й речами, передавали гроші для підтримки протестів.
Медіа-рупором акцій протесту в режимі живого часу став «5-й канал», який ретранслювали десятки телеекранів уздовж усього Хрещатика та в більшості прилеглих кафе, ресторанів.

Опозиція – попереду
Щодня до мітингувальників виходили представники опозиції на чолі з Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. Саме після Майдану цей дует очікували побачити при владі разом – на посадах президента й прем’єра, адже завдяки полум’яним промовам Леді Ю. стала всенародною улюбленицею.
Публічні організатори акцій протесту Микола Томенко, Юрій Луценко, Роман Безсмертний, Давид Жванія, Тарас Стецьків і Володимир Філенко отримали прізвиська “польові командири Майдану”.
Основними гаслами протестувальників були: “Разом нас багато! Нас не подолати!”, “Фальсіфікаціям – ні! Ні – брехні!”, “Міліція з народом” і “Бандитам – тюрми”.
Незважаючи на політичні вимоги атмосфера протестів була піднесеною, святковою. На сцені виступали десятки українських гуртів і співаків, серед яких – ТНМК, “Гринджоли”, Руслана, Олег Скрипка, Тарас Петриненко й інші.
Живим символом Майдану стала Параска Василівна Королюк, або баба Параска, – колишня доярка з Тернопільської області. Напередодні президентських виборів 2004 року вона їздила по селах України, агітуючи за Віктора Ющенка.
Мітингувальники домоглися свого: 3 грудня Верховний суд України скасував постанову ЦВК про результати виборів і зобов’язав її знову провести повторний тур голосування.

Про «наколоті апельсинчики» й таке інше
2004 році свій майдан був і у Віктора Януковича. Його прихильники під біло-блакитними прапорами збиралися на мітинги перед Центральним залізничним вокзалом у Києві й на Європейській площі.
Через народні протести Віктору Януковичу довелося скласти повноваження прем’єр-міністра, передавши уряд під керівництво Миколи Азарова.
У штабі Януковича заявляли, що майдан Ющенка організували спецслужби США, а деякі гарячі голови вимагали розгону мітингів. Доходило до курйозів. Так, дружина кандидата в президенти Людмила Янукович на мітингу в Донецьку виголосила свою знамениту промову про «наколоті апельсинчики» й «валянки з Америки».
За Януковича мітингували Луганськ, Харків і Донецьк. А в Сєверодонецьку Луганської області відбувся з’їзд еліти південного сходу України, де пролунали ідеї про розділ країни згідно з електоральними симпатіями.
Сам Віктор Янукович на з’їзді не був. Він пішов на перемовини за участю міжнародних посередників представника ЄС Хав’єра Солани, президентів Польщі та Литви Олександра Кваснєвського й Валдаса Адамкуса, спікера Верховної Ради Володимира Литвина та президента Леоніда Кучми. Усі сторони конфлікту добровільно погодилися на переголосування .
26 грудня Україна знову пішла на вибори. У третьому турі перемогу здобув Віктор Ющенко, отримавши 51,99 % голосів. Намети в Києві простояли до лютого 2005 року – дня інавгурації нового президента країни.

Кілька паралелей
Утім, за всієї схожості в Помаранчевого майдану є чимало відмінносте. Звісно, аналізувати картину загалом наразі зарано – хвилювання в столиці ще не вляглися. Але деякі суттєві риси проявилися настільки рельєфно, що можна робити певні висновки.
1. 2004 року безстроковий мітинг на майдані Незалежності відбувся через суперечки навколо фальсифікації результатів президентських виборів. Тоді на порядку денному стояло питання: «Хто стане президентом?» Нині найгарячіші суперечки – про те, який шлях розвитку обере країна. Порівняно із цим сутичка за президентське крісло виглядає дещо дрібнішою, хоча в тодішній ситуації вибір глави держави опосередковано означав вибір вектора розвитку України.
2. Під час Помаранчевої революції в Київ були стягнуті додаткові сили міліції й «Беркут», на самому Майдані їх також було більш ніж достатньо, але до учасників подій вони не застосовували палиць і газу. Янукович зразка 2013 року не встояв перед подібною спокусою й розпорядився зачистити центр Києва від протестувальників.
3. Дев’ять років тому прихильники Ющенка й Тимошенко розбили намети на майдані Незалежності й вирішили стояти там до переможного кінця, узявши владу змором. Нині протестні настрої киян і тих, хто приїхав до них на підмогу з інших міст, виявляються більш активно. Євромайдан виходить куди більш динамічним.
4. У час першого Майдану Україна була чітко поділена два табори: помаранчевий і біло-блакитний. Байдужих і тих, хто не визначився, фактично не було. Причому поділ був, у тому числі, і географічним. Зараз такої монолітності немає. Акції прихильників євроінтеграції збирають по кілька тисяч осіб навіть у східних і південних містах.
5. Після виборів 2004 року половина електорату залишилася незадоволена їх результатами. Помаранчевий майдану будувався на тому, що в людей вкрали їхнє право вибирати собі владу. 2013 року обурення народних мас викликає незрозумілий демарш керівників держави, які півроку готували країну до укладання угоди з Євросоюзом, а за тиждень до «години X» раптом дали задній хід.
6. Майдан-2004 – це Ющенко й Тимошенко. Без їхньої харизми, їхнього драйву й енергії нічого би не вдалося. 2013 року все відбувається інакше. Лідери опозиційних сил знову тут як тут, але вони грають не те що не першу, але навіть і не десяту роль. Навіть якби їх зараз не було на Майдані, нічого б не змінилося. Вони не очолили юрбу українців, а влилися в загальний потік.

Віталій Степ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply