Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 26, 2020

Пам’ятнику Богданові Хмельницькому в Києві — 125 років

Автор:

|

Червень 06, 2013

|

Рубрика:

Пам’ятнику Богданові Хмельницькому в Києві — 125 років

Коли точно виникла ідея спорудити пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві, тепер важко визначити. Складно встановити особу, котра висловила думку про побудову монумента гетьманові в столиці України. Деякі дослідники згадують про Михайла Юзефовича (1802-1889), інші – про Михайла Максимовича (1804-1873). Що стосується першого, то цей заклятий ворог усього українського, українофоб і попечитель Емського указу, який названо також «законом Юзефовича», не дозволив би собі прославити творця козацько-гетьманської держави. 

Тож реальніше буде приписати ініціативу створити пам’ятник Хмельницькому для Києва Максимовичу. Він був істориком, фольклористом і мовознавцем, першим ректором Київського університету. Сама думка в нього могла народитися на початку 1850 року. Він був певний, що якраз за чотири роки, до 200-ліття Переяславської ради, можна було би реалізувати цей намір. Тож він звернувся до міської ради Києва, але вже з перших днів наштовхнувся на опір із боку декотрих урядовців. Через рік-два, він знову звернувся до них, щоби до 200-х роковин смерті Хмельницького було схвалено його ідею. Тимчасова київська комісія, утворена 1843-го для розгляду давніх актів, майже пішла назустріч Максимовичу та його однодумцям, але раптом на заваді стало фінансування.
28 липня 1853 року в Києві було встановлено монумент князю Володимиру Святославовичу за проектом Василя Демута-Малиновського, Костянтина Тона у виконанні скульптора Петра Клодта. Постать київського князя й хрестителя українського народу заввишки 4,5 м має довгу мантію й тримає великий хрест у правиці. Загальна висота пам’ятника — 20,4 м. Його добре видно далеко з-за Дніпра. Отже, ставити в той сам час ще один пам’ятник було невигідно.
Історик і публіцист Микола Костомаров, дізнавшись про плани Максимовича, закликав українську громадськість посприяти їм. До 1859-го, коли він виїхав до Петербурга, кияни підтримали ініціативу Костомарова. Нарешті, після багаторічних клопотань, було отримано на це дозвіл, створено комітет на чолі з тим же Юзефовичем, який усілякими шляхами гальмував цю справу, хоча показово підтримував її. Інші урядовці самоусунулися від справи увічнення гетьмана Хмельницького, який, до речі, росіянам мав би подобатися, бо між ним і московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року було укладено Переяславську угоду.
Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. постало питання, кому доручити опрацювання проекту. Комітет вирішив звернутися до Михайла Микешина. На той час той був уже автором кількох історичних пам’ятників як у Росії, так і в Україні. Він створив монументи адміралів для Миколаєва та Севастополя. За два роки праці над проектом пам’ятника Хмельницькому він виконав три моделі, які мало що відрізнялися одна від одної. Коли скульптор прибув із Петербурга до Києва, імовірно, 1869 року, після ухвалення «височайшими», він представив первісний проект пам’ятника, який було прийнято з умовою, що деякі історики допоможуть йому ближче познайомитися з постаттю й портретом Хмельницького. Найбільше зусиль до цього доклав Володимир Антонович, який представив скульпторові зразки військового старшинського одягу та зброї того часу. У січні 1870-го розпочався й добровільний збір коштів на майбутній пам’ятник.
В усіх трьох проектах Микешина можна було побачити на скелі під копитами коня мертвого ксьондза, укритого подертим польським прапором, а також польського пана, що втікає, і потоптану постать польського багатія з награбованими речами в руках. Усі ці фігури було розміщено на чотиригранному п’єдесталі. Із трьох боків постаменту скульптор спроектував бронзові барельєфи: тріумфальний в’їзд Хмельницького в Київ на Різдво 1648 року; Збаразьку битву 1649-го та Переяславську угоду 1654-го. На баского коня скульптор посадив самого Богдана Хмельницького. У правій руці той тримає булаву, а лівою зупиняє тварину. На мужньому обличчі гетьмана відбиваються його енергійні риси, непохитна воля в діях і рішучість. Погляд очей у нього — сконцентрований, у них читається одна думка козацького вождя: бути непоборним у війнах проти ворогів козацької України. Під скелею Микешин виліпив фігуру кобзаря, що сидів на постаменті, а його оточували три дівчини в українському національному вбранні, такі собі три музи-грації.
Наприкінці ХІХ ст. почався розвиток народно-реалістичного мистецтва в скульптурі, і тому всі проекти Микешина наповнені реалізмом. Кошторис для спорудження пам’ятника становив 145 тис. карбованців, а зібрати вдалося тільки під 40 тис. Замість того, щоб уряд погодився асигнувати з казни бодай якусь копійку, він узагалі відмовився покрити кошти на закупівлю бронзи. Комітет зі спорудження пам’ятника запропонував Микешину створити інший варіант монумента: самого вершника, щоби таким чином зменшити витрати. Усю багатофігурну алегоричну композицію скульпторові довелось усунути, а скелю у вигляді половини арки замінити на одну суцільну гору, на верхівці якої був гетьман із конем. Потрібно додати, що Юзефович був тоді головою ініціативного комітету, а в минулому безпосередньо брав участь у арештах і обшуках помешкань членів таємного Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема й Тараса Шевченка. Хоч обидва були знайомі та зустрічалися під час роботи в Київській тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, перший написав донос до свого начальника про існування згаданого таємного братства в Києві. Маючи антиукраїнські погляди, він, мабуть, не схотів бачити постать Шевченка в композиції пам’ятника Хмельницькому. Микешин погодився на пропозицію комітету, але, щоби не дійшло до реалізації планів скульптора, бюрократія не тільки в Києві, а й у Петербурзі почала чинити йому перепони, а то й писати доноси на нього. За сприяння представників організованих громад скульптор домігся від Міністерства морського флоту Росії дозволу отримати кольоровий метал, що залишився у вигляді старої військової зброї, для відливання коня й гетьмана. Антиукраїнські сили пустили плітку, що Микешин начебто продав дорогий метал задля власного збагачення. Почалася судова справа, було вирішено відібрати майстерню й на весь маєток скульптора накласти арешт. Робота над скульптурою припинилася на кілька років.
Проте Микешин не полишав свого заняття, переконаний, що раніше чи пізніше справа з’ясується й пам’ятник Хмельницькому таки стоятиме в Києві. Він писав листи, у котрих підкреслював, що образ гетьмана є важливим у історії, бо той поєднав «землі російські й малоросійські» в одне-єдине й неподільне «на всі віки» царське самодержавство. Скульптор погодився працювати під наглядом «київського чиновника з особливих доручень», і то не в будинку Адміралтейства, де він працював доти. Виселений звідти, був змушений просто виблагати в міністра шляхів і сполучення дозвіл продовжувати роботу.
Манеж, тобто майданчик або арена, яку довелось упорядкувати й прибрати, не зовсім задовольняв Микешина. Не минуло й місяця, як і з цього місця довелося забратися. Років зо два або й більше скульптор працював над створенням власної майстерні. Для мистця настав період спокою, що дав йому змогу зберегти душевну рівновагу та знайти натхнення для активного продовження праці, щоби ніщо, зроблене доти, не змарнувалося.
Гіпсову модель прийняв ливарний завод Берда, що взявся відлити бронзові фігури коня й гетьмана. У цьому Микешину допомагали скульптори Артемій Обер і Пій Веліонський. Робота над скульптурою, високохудожнім мистецьким твором, нарешті завершилася. Залишилося вирішити питання перевезення бронзової споруди з Петербурга до Києва й те, де будуть її зберігати до часу встановлення на відповідному постаменті й де він узагалі стоятиме. Добровільні внески становили майже 50 тис. карбованців.
1880-го пам’ятник перевезли до Києва. Скульптуру поставили у дворі поліції Старокиївського району, де вона простояла багато років. Проти появи монумента на Софійській площі виступило київське духівництво, очолюване обер-прокурором Синоду Костянтином Побєдоносцем. Він був натхненником царя Олександра ІІІ і суворо дотримувався політики жорсткого національного гніту українського народу та його культури. Суперечка між ним і комітетом тривала досить довго, бо, мовляв, вірні йтимуть від Михайлівського до Софійського собору і їм буде на заваді хвіст гетьманового коня. Ще 1874-го влада Києва дала згоду помістити скульптуру на Бесарабській площі. Але й це місце не було відповідним, бо все ж кияни вітали Хмельницького на Софійській площі. До справи побудови пам’ятника зневажливо ставився міністр фінансів Рейтерн. А київський генерал-губернатор Олександр Дондук-Корсаков уперся на тому, щоб Київ — провінційне місто, яке не славилося українською культурою.
Однак тоді Київ був одним із центрів народницького руху. У місті відбувалися перші робітничі страйки, масові арешти, розгроми жандармами різних гуртків студентів і української інтелігенції. Отже, проросійським чиновникам у місті довелося займатися боротьбою з патріотичними силами.
1853-го було закінчене будівництво Ланцюгового мосту через Дніпро. Зі залишків гранітних тесаних брил молодий архітектор Володимир Ніколаєв у жовтні 1885 року реалізував проект постамента під пам’ятник Богданові Хмельницькому. Після 30 років, наповнених інтриґами російсько-царських шовіністів, із нагоди 900-ліття Хрещення Київської Русі-України, 11 червня 1888 року, за іншими джерелами — 2 липня, відбулося довгоочікуване відкриття пам’ятника гетьманові Хмельницькому, на святкування якого навіть не запросили славетного скульптора.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply