Новини для українців всього свту

Sunday, Mar. 29, 2020

Останній удар імперії завершився загибеллю 3 360 українців

Автор:

|

Грудень 25, 2019

|

Рубрика:

Останній удар імперії завершився загибеллю 3 360 українців
Так українці поверталися додому

24 грудня 40 років тому року СРСР розпочав окупацію Афганістану.

Вводили на рік
12 грудня 1979-го Політбюро Центрального Комітету (ЦК) Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) ухвалило рішення про введення радянських військ до Афганістану, звідки лише за офіційними даними повернувся у цинкових трунах 15 051 громадянин СРСР, у т. ч. 3 360 українців.
Члени Політбюро ЦК КПРС пояснили своїм співгромадянам, що радянські війська сприятимуть будівництву соціалізму в тій країні, де ще й капіталізм не розпочинався. А відтак не було робітничого класу, який марксисти проголосили «рушійною силою революції».
Тому Кремль прагнув радше випередити в Афганістані як іранських фанатиків-мусульман, котрі щойно проголосили свою країну ісламською республікою, так і США, що намагалися оточити Іран тісним колом своїх сателітів. Однак допустити будь-кого з них до сусідньої з СРСР країни у Москві остерігалися не на жарт.
Тим паче, що у вересні 1979 року прем’єром Афганістану проголосив себе патологічний убивця Амін, котрий своєю сліпою жорстокістю мимоволі наближав у країні ісламську революцію. Адже афганські артилеристи знищувалися цілі села, чиї жителі були з роду особистого ворога Аміна, та й в’язниці переповнилися, а маса людей щезала без сліду.
Для того, щоб Амін не спровокував громадянську війну й остаточно не скомпрометував у ній своїх московських патронів, радянські шпигуни навіть підсипали йому та його міністрам до їжі отруту. І він уже був при смерті, але його врятували тоді… радянські лікарі, котрих забули попередити, щоб вони не лікували тирана всерйоз.
Позаяк, прийшовши до тями, той міг іще більше ускладнити відносини з СРСР, його того ж вечора під час штурму палацу радянськими підрозділами спеціального призначення «Грім» і «Зеніт» ліквідували. А до Афганістану для підтримання нового уряду на чолі з Бабраком Кармалем увійшов «обмежений контингент» радянських військ — 40-ва армія, посилена додатковими частинами.
Їхній особистий склад щиро запевняли тоді, що вони повернуться додому за рік, позаяк у Кремлі сподівалися, що за цей час влада Кармаля укріпиться. Однак голодна афганська армія, солдатам якої не те що платили ні копійки, а й навіть веліли брати постіль із дому, на той час уже практично розклалася, перебігаючи до антиурядових партизанів-моджахедів, оплачуваних саудівськими нафтовими шейхами.
А підстав для опору радянським військам в афганських партизанів було безліч. Адже їх не приваблювала ні перспектива вступу до колгоспів, ні антирелігійна практика будівників соціалізму, ні державна монополія в найголовнішій статті доходу афганців — вирощуванні опіумного маку. Тому в Афганістані радянські вояки…

Пов’язли на десятиліття
Про те, що вони вирушали до Афганістану лише на один рік, їхні генерали нагадали генеральному секретареві ЦК КПРС і голові Верховної Ради СРСР Леонідові Брежнєву ще наприкінці 1980-го. Але тоді в афганській столиці Кабул під час обстрілу партизанами радянського посольства загинули цивільні громадяни СРСР, котрі будували для афганських неофітів соціалізму дороги, заводи та фабрики.
Відтак, Брежнєв велів, щоби сорокова армія затрималася в Афганістані ще на два роки — допомогти кабульському уряду сформувати армію, спроможну втримати при владі місцевих друзів Москви. Коли ж і відведені на це два роки минули, то у Кармаля справді було порівняно сучасніше проурядове військо, ніж досі.
Тому Юрій Андропов, щойно очоливши після смерті Брежнєва як КПРС, так і СРСР, одразу ж заявив, що радянські солдати уже невдовзі Афганістан покинуть. І навіть уже розпочав із цього приводу перемовини з Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Але їх призупинив після смерті Андропова Костянтин Черненко, його наступник на посаді генсека КПРС, котрий був останнім сталіністом, що очолював СРСР. І лише після його смерті, а точніше — 13 листопада 1986 року, на засіданні Політбюро ЦК КПРС новий генеральний секретар Михайло Горбачов не лише знову запропонував припинити авантюру в Афганістані, а й встановив конкретні терміни.
1987 року Політбюро ЦК КПРС постановив вивести 50 % своїх військ, а 1988-го — решту. Та позаяк угоду між СРСР і США про врегулювання афганського конфлікту підписали щойно 14 квітня 1988-го, то перший етап повернення 40-ї армії в Радянський Союз розпочався щойно 15 травня того року.
Як і годилося за радянських часів, цю подію в узбецькому містечку Термез на березі прикордонної ріки Аму-Дар’я обставили з відповідною помпою. Звучали заздоровні промови великих чиновників і начальників, грали бравурні марші, парадним кроком марширували воїни, котрі щойно вийшли з боїв, гримів салют, майоріли кумачем чергові транспаранти та переможні гасла.
А вночі десантників, виведених із Афганістану під пильними поглядами численних представників вітчизняної і закордонної преси та західних спостерігачів, знову переправили під… Кабул. Бо Едуард Шеварднадзе, тодішній міністр закордонних справ СРСР, дослухавшись до прохань нового афганського лідера Наджибули, запропонував виводити з Афганістану не всі війська, а залишити там кілька тисяч добровольців.
Тому доти, доки тривали дискусії з цього приводу, командування 40-ї армії призупинило виведення військ і навіть розпочало повертати частини, які вже переправилися через Аму-Дар’ю. Бо для ворога, якого не могла приборкати вся армія, ті кілька тисяч взагалі були краплиною в морі, а відтак їх прирікали на вірну загибель.

День скорботи
Повне повернення «обмеженого контингенту» Політбюро ЦК КПРС санкціонувало лише на своєму засіданні 27 січня 1989 року. Але ще довго після того, як 15 лютого 1989-го в СРСР офіційно проголосили про його остаточне виведення, кілька тисяч добровольців-водіїв та їхніх експортерів возили до Кабула зброю, боєприпаси та пальне. Звісно ж, під перехресним вогнем моджахедів.
Проте щороку в лютому обласні та районні спілки ветеранів Афганістану організовують жалобні походи через Львів, Дрогобич, Жидачів, Стрий та інші міста України, вшановуючи пам’ять наших співвітчизників, полеглих у далекій середньоазійській країні. Закінчуються ці походи мітинґами-реквіємами, зокрема, у Львові — біля пам’ятника Тарасу Шевченку, до підніжжя якого полковник-«афганець» і його побратим-рядовий спільно кладуть вінок.
Чому саме Шевченку адресований «афганський» день календаря? Відповідь на це дав у своєму лаконічному виступі на одному лютневому мітинґу-реквіємі Микола Криворучко, колишній розвідник, а тепер — голова Львівської обласної спілки ветеранів Афганістану: «Ми прийшли вшанувати сюди не лише великого пророка та поета, а й солдата, котрий віддав понад десять років свого життя важкій службі у пісках і завжди був гідною людиною».
Відтак ветерани війни в Афганістані, вочевидь, цілком солідарні й з поемою «Кавказ» Шевченка, у якій поет, звертаючись до жителів гір рядком «Чурек і сакля — все твоє», чітко дав зрозуміти, що українці зазвичай не з власної волі опинялися посеред далекої Азії зі зброєю в руках. Тим паче, що їм доводилося власним життям і здоров’ям розраховуватися за те, що вони були пішаками в чужій грі.
Тому нагадування про українські втрати на війні в Афганістані — чи не найвагоміші арґументи на користь власної незалежної держави, які не спростує ні політична, ні економічна, ні псевдокультурницька демагогія реставраторів СРСР. А втрати ці були неабиякими.
Адже тільки за офіційними даними у Афганістані загинули 3 360 українців (кожен 30-й із тих, кого рекрутували з України та згодом відправили в сорокову армію). Зокрема, 116 — зі Львівщини. Ще понад 8 тис. українців повернулися з тієї війни з пораненнями, 4 687 із них стали інвалідами. А 70 — перебувають у списках тих, хто зник безвісти або потрапив у полон. Без підтримки тих, хто не повернувся з Афганістану, залишилися 4 611 родин і стали вдовами 505 молодих жінок. А сиротами — 711 дітей. За даними ж Анатолія Янкова, заступника голови Львівської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану, в Україні зараз проживають понад 150 тис. учасників тієї війни, у т. ч. 5 580 — на Львівщині.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply