Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 23, 2018

Оксана Кісь: «У таборах роль священика брали на себе жінки»

Автор:

|

Липень 19, 2018

|

Рубрика:

Оксана Кісь: «У таборах роль священика брали на себе жінки»

Попри те, що репресії проти українців за їхні національні, політичні та релігійні переконання є однією з найтрагічніших сторінок новітньої української історії, вітчизняна історична наука досі не запропонувала жодного ґрунтовного дослідження повсякденного життя українських політв’язнів ГУЛАГу. Оксана Кісь — автор першого історико-антропологічного дослідження повсякденного життя українок — політв’язнів ГУЛАГу.

«Переступивши поріг рідної хати, упав»
— Ви взялися за надзвичайно важку тему: жінки ГУЛАГу й їхні подальші долі. Чому саме на неї припав ваш вибір?
— Загалом мене цікавила жіноча стратегія виживання у незвичайних обставинах. І перша тема, до якої я звернулася раніше, була тема Голодомору. Виживання, пристосування, спротив, як жінки давали собі раду.
На вражених голодом теренах залишилися переважно жінки та діти, бо чоловіків або репресували, або вони втікали, ховаючись від арештів. Тому мене цікавило, як жінки рятували себе і свої родини, що з ними відбувалося. Далі вирішила поглянути на інші аспекти: на жінок у націоналістичному підпіллі, в ОУН, УПА. Бо це також війна, протистояння, і цілком логічно від цієї теми я перейшла до ГУЛАГу, бо багатьох підпільниць заарештували, засудили на дуже довгі терміни у таборах та в’язницях. У мене була ілюзія, що оскільки для українців тема політичних репресій є дуже болісною, мабуть, про це вже написано. Але з подивом виявила, що ні. Дослідники не завдали собі труду проаналізувати, як люди виживали у тих нелюдських умовах. І коли це збагнула, вирішила, що мушу це зробити.
— У вашій родині не було репресованих?
— У моїй не було, а в мого чоловіка дідусь був репресований. Це був освічений чоловік, знав кілька мов і під час німецької окупації був змушений утримувати родину, працюючи на пошті. Коли повернулися радянські війська, його засудили як колаборанта і вислали до табору в Караганді, де перебував 18 років. Звідти повернувся і фізично, і психічно скаліченим. Перше, що він зробив, це понавішував замки на всі шафки, де зберігалися продукти. Вочевидь, дуже терпів від голоду. Хоч дружина, котра виживала сама з трьома дітьми, посилала йому посилки з харчами, завдяки яким він вижив. Але переступивши поріг рідної хати, упав: сили залишили.
Колись я проводила інтерв’ю в межах зовсім іншого історичного проекту: з колишньою остарбайтеркою, котра працювала на примусових роботах у Німеччині. Після цього в СРСР її звинуватили у колаборантстві й заслали в радянські табори. «Вони хотіли нас убивати, а ми жили. Ми були дуже хитрі, ми виживали, варили трави, лікували наші рани та хвороби», — розповідала вона.
У моїй книжці використані спогади 120 жінок. Не всі вони українки, є єврейки, росіянки родом із України, декотрі — іноземки. Але більшість із них — мешканці Західної України, звинувачені у зв’язках із націоналістичним підпіллям. Це специфічна група, яка не презентує всіх жінок України.

Жінок допускали лише до годування малюків
— Що вас найбільше вразило у цих спогадах?
— Те, що пов’язане з християнською вірою та релігійними практиками. В таборах, у в’язницях, під час допитів, слідства жінки дуже страждали, над ними знущалися і фізично, і сексуально, і психологічно. Тому віруючі жінки зверталися за духовною підтримкою, за силою до Бога, до Матері Божої. Вони молилися і гуртом: на вервечці, за здоров’я одна одної, коли хворіли, коли вели на допити, коли були великі терпіння. Але для більшості жінок зі Західної України щонедільна служба Божа була невід’ємною частиною їхнього життя. Таємно, бо за це карали. Спіймані на гарячому, вони могли опинитися в карцері, бараках посиленого режиму, а це майже вирок. Часом роль священика виконувала монахиня, в інших спогадах — донька священика, ще в інших — дівчина, яка була лідером підпілля і відчувала моральний обов’язок підтримати своїх подруг. Ні тоді, ні тепер, ні в греко-католицькій церкві, ні в православній в звичних обставинах вони не мали шансів на це. Лише там.
— Як розцінює це Церква?
— Припускаю, що Церква суворо до цього ставиться. Віруючі були свідомі, що порушують церковний канон, але духовно-християнська потреба перевищила церковне табу.
— Дітей, народжених у таборах, також жінки-священики хрестили?
— З хрещенням дітей було складніше, хоча діти у таборах були, жінки потрапляли у неволю і вагітними, і з дітьми на руках. Але дітей утримували окремо від жінок — у яслях за межами таборів. Вони вважалися «вільними громадянами» СРСР. Жінок допускали лише до годування малюків, поки було молоко. Якщо молока не ставало, то на тому побачення й закінчувалися. Я чула, що дітей хрестили на пізніших етапах ГУЛАГу уже після смерті Сталіна, були деякі пом’якшення режиму, лібералізація правил. Траплялися випадки, що можна було комусь доручити, передоручити і дитинку охрестити таємно чи напівтаємно. Зі шлюбами було складніше, хоча є кілька задокументованих випадків укладення шлюбів під час повстань, зокрема, норильського, коли в’язні на якийсь час встановили свою владу в таборах. Тоді священики обвінчали кілька пар.

Жодна жінка не була убезпечена від зґвалтування
— Знаю багатьох людей, котрі попри пережиті неймовірні страждання у таборах і тюрмах дожили до глибокої старості. Що дало їм довголіття: незламний дух, тривале голодування, до якого наші сучасники вдаються як до лікувальної процедури, чи ще щось?
— Читала, що в людей, котрі пережили суворий голод, щось відбувається в організмі, збільшується тривалість життя. Наскільки це правда — не можу судити. Мабуть, про це потрібно питати фізіологів. Але це відомий феномен. Інша річ, що після тривалого перебування в таборах у багатьох із них дуже підірване здоров’я. Жінки набули таких хронічних недуг, каліцтв, які залишилися з ними на все життя. Але мене вражає інше: людям, котрі перейшли через таке жахіття, вдалося відновитися психологічно та залишитися людьми у повному сенсі слова. Створити родини, мати друзів, адаптуватись у суспільство, яке вчинило над ними таку жорстоку наругу.
— Ви торкнулися теми, яка тривалий час була під «сором’язливим» табу: тему табірного насилля, зокрема, сексуального. Що спонукало вас це зробити?
— Самі жінки про це практично мовчать, хоча об’єктивно, як вважають дослідники ГУЛАГу, жодна жінка не була убезпечена від зґвалтування. І вірогідно, дуже багато жінок справді зазнали сексуальної наруги не лише у формі роздягання, оголення при обшуках, а й у формі зґвалтувань. В українській та європейській культурі існує тенденція стигматизувати жертв насильства. Жертв зґвалтування звинувачують, що вони неправильно повелися: спровокували, дозволили. І ця загроза, осуд і сором, який жінки почувають за те, що з ними відбулося, їх додатково травмує і спонукає мовчати.
— Якою була реакція на вашу книгу, чи не звучало якихось погроз?
— Якось Бог милував. Відгуки, які я чула, були вдячними. Більше того, коли книжка вже вийшла, до мене почали зголошуватися різні люди з тим, що у них також є спогади родичів. Часом, навіть опубліковані, але мізерним накладом, брошуркою, так би мовити, для родинного вжитку, як сімейні пам’ятки, які роздавали лише родичам і друзям. Я про них не знала і була б так і не дізналась, якби вони не почули про мою книжку і не збагнули, що це має цінність не лише як родинна історія, але й як історичний документ і що цей спогад важливий, щоб оцінити складніші речі.

Намагалися надолужити втрачене
— Ви презентуєте свою книгу у різних реґіонах. Чи є різниця у сприйнятті цієї страшної правди?
— В Одесі, де «жінки-політв’язні» — не найактуальніша тема, в обласній універсальній бібліотеці, де відбувалася презентація, крім цілком очікуваних мною студентів, фахових істориків, викладачів, дослідників, було чимало людей середнього та старшого віку, активів громадських правозахисних організацій. Їх цікавили питання, пов’язані з реабілітацією цих жінок, досвід реінтеграції після звільнення. В Харкові, в університеті було більше студентів, молодих дослідників, котрих більше цікавили методики аналізу, робота з джерелами, тобто технічний бік справи.
— Ще одна дражлива тема: зрадництво. Чи було воно серед тих, кому ви присвятили свою книгу?
— Припускаю, що було і не могло не бути. В таких жорстоких умовах далеко не в усіх людей проявляються найкращі якості. В критичних обставинах люди поводяться по-різному. Багато дослідників пишуть про вовчі закони. Але що характерно — в українських спогадах немає згадок про те, що хтось поводився не так — зраджував, намагався вижити за рахунок інших. Мені було прикро, що немає такої інформації. Це дало б можливість показати різні сторони. Але потім второпала, чому жінки говорять про позитивні практики й ігнорують негатив. Вони активно пишуть про солідарність, взаємодопомогу, підтримку, про різні форми жіночої співпраці, бо саме це сприяло виживанню!
— Як пояснити, що багато жінок, пройшовши пекло таборів і вийшовши на волю, залишались у містах і селах неподалік своєї каторги?
— Декотрі жінки в спогадах пояснюють це. На кілька років вони мусили залишатися на примусовому поселенні. Але чимало залишились і на довший час. Насамперед тому, що їм не було куди повертатись. Їхні родини були вивезені на Сибір, знищені по таборах. Друге — повертатися з чим? Намагалися заробити собі якийсь стартовий капітал, щоб почуватися впевненіше. Але часто рік звільнення був роком одруження і наступний — народження дитини. Намагалися надолужити втрачене, тому не стільки думали про повернення на Батьківщину, а про те, щоб встигнути прожити нормальне людське життя, створити свій куточок і, обростаючи родиною, осідали там.
Розмовляла Нінель Кисілевська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...