Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 23, 2019

Оксана Хом’як: «Вступ до дивізії «Галичина» означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині»

Автор:

|

Серпень 29, 2019

|

Рубрика:

Оксана Хом’як: «Вступ до дивізії «Галичина» означав уникнення поліційного нагляду та робіт у Німеччині»
Оксана Хом’як

Нещодавно минула 75-а річниця створення дивізії ваффен СС «Галичина» — воєнного формування, організованого нацистським режимом із українців. З висоти стількох років час осягнути всю складність феномену і трагедію тих, хто вступав до дивізії, так само як і різні причини такої мотивації. Натомість бачимо марші з банерами дивізії на вулицях Львова, і навіть серйозні аналітики повторюють, що вояки вступали до лав дивізії, перш за все, мріючи про майбутнє українське військо. На цьому тлі російська пропаґанда використовує тему дивізії у власних цілях. Тож, ким були вояки дивізії «Галичина»? Про те, що спонукало українців вступати до дивізії, і чи завжди цей вступ був добровільним розповіла кандидат історичних наук Оксана Хом’як, котра захистила дисертацію про представлення воєнного досвіду вояками дивізії.

Дивізію створювала німецька адміністрація
— Зазвичай у назві дивізії додають лише СС — це вади перекладу, спекуляції чи справді коректне формулювання?
— Загалом упродовж свого існування дивізія змінила кілька назв. Коли оголосили про створення підрозділу 28 квітня 1943 року, йшлося про набір до Галицької стрілецької дивізії СС . Вже в липні 1943-го й до травня 1944 року її називали добровольчою дивізією СС «Галичина». В тлумачення цих термінів ніхто не заглиблювався, тож в радянській пропаґанді штамп «дивізія СС «Галичина» залишився, а пізніше перекочував і в інші історіографічні традиції. «Добровольча» означає, що дивізію створювали в рамках ваффен СС за стандартами регулярних військових формацій, а не як каральний загін. Відповідно до Женевської конвенції 1907-го про правила та звичаї ведення війни до вермахту не можна було мобілізувати населення окупованих територій, тобто не німецьких громадян. Виняток становили добровольці. Тому створили спеціальні структури в рамках СС. Ми знаємо, що існувала не лише українська дивізія, а й російські, литовська, естонська, хорватська тощо. Їх було понад 30. Утім не всі дивізії були сформовані повноцінно, нерідко за стандартами та кількістю осіб вони були бригадами чи полками. Саме потреба поповнення людських ресурсів у 1942-1943 рр. змусила залучати й населення окупованих територій. Вважалося, що вояки краще воюють у національно однорідній формації, це також збільшувало й кількість добровольців. Втім, сама належність до дивізії ваффен СС «Галичина» не є злочином. З одного боку, після війни СС і ваффен СС Нюрнберзький трибунал визнав злочинними організаціями, але з важливим доповненням — засуджували не належність до СС або ваффен СС, в кожному випадку потрібно було довести індивідуальну вину особи. Крім цього, мобілізовані примусово, тобто без права вибору, також не підлягали засудженню. Про це часто забувають.
— Хто, чому й як створював дивізію?
— Щодо цього в літературі часто зустрічається плутанина. Можна почути думку, що дивізію створив Український центральний комітет (УЦК), легальна українська організація, створена 1940-го в Кракові, яка з 1941 року діяла й у Львові, або ж ведуть мову про ОУН (м). Насправді дивізію створювала німецька адміністрація. Це була ідея-фікс Отто фон Вехтера, губернатора дистрикту «Галичина». Саме він залучив українські організації. Вже пізніше у своїх спогадах Володимир Кубійович, голова УЦК, писав, що не стояло питання, чи хочуть цього українці, а йшлося про зобов’язання підтримати створення дивізії, яке відбудеться за будь-яких умов. Тож на місцях набором майбутніх вояків займалися саме відділи УЦК. Інша річ, що ідея створення військової частини з українців не була новою. Від початку війни цю ідею підіймали в українських колах і доводилася до відома німецьких керівників. Але до створення такої великої сили як дивізії дійшло лише 1943-го, коли Німеччина була виснажена війною й потребувала поповнення людських ресурсів.
— Як відбувалося створення дивізії й як мотивували до вступу?
— Вели активну пропаґанду щодо створення дивізії. Крім німецьких посадовців і діячів УЦК, у цьому процесі взяли участь ветерани Української галицької армії, Українських січових стрільців (УСС), армії Української Народної Республіки, священики, вчителі. Цих людей поважали, до них прислухалися. Основний акцент пропаґанди — антирадянська спрямованість, потреба боротьби з більшовизмом як найголовнішим ворогом українства. Звучали й заклики, що дивізія стане початком майбутнього українського війська, проводили аналогії із Леґіоном УСС. Такі гасла отримували широкий відгук, особливо серед молоді, й багато хто справді щиро вірив, що створення дивізії здатне осягнути такі цілі. Упродовж квітня-червня 1943 року офіційно відгукнулося майже 82 тис. людей. Однак це число доволі спекулятивне, бо відображає, наскільки мінливими були настрої в галицькому суспільстві того часу. З одного боку, це був час так званої дивізійної ейфорії у баченні колишніх вояків. Утім, станом на жовтень 1943-го на військове навчання виїхало 13 тис. осіб, з яких близько 1,5 тис. осіб повернули назад як непридатних до служби. Це при тому, що виклик отримало 19 тис. Якщо знайомитися зі звітами про вербування, то читаємо про те, що не один, не два, а тисячі людей не з’явилися на призовні пункти. Згодом багатьох із них привезли примусово, інших оголосили в розшук.

Дивізію поповнили військовополонені, остарбайтери та біженці
— Якщо така велика кількість «добровольців» не з’являлася, то, вочевидь, не вірили агітації?
— Процес набору до дивізії не був одномоментним. Спершу людина виявляла бажання вступити до дивізії, і згодом отримувала повідомлення про проходження медичної комісії, за результатами якої визнавали або не визнавали придатними до військової служби й видавали відповідне свідоцтво. За якийсь час можна було отримати виклик на військове навчання. Й останній пункт — власне прихід на вокзал і виїзд на місце вишколу. Свідоцтво реєстрації до дивізії було важливим документом, який дозволяв уникнути відправляння на роботу до Німеччини. Також це можливість уникнути чи отримати звільнення від будівельної служби (Баудінст). Це була важка робота. Тож наявність у кишені такого документа давала певні переваги і в таких випадках вступ до дивізії можна розглядати як стратегію виживання. Були ще приклади показної реєстрації до дивізії осіб, котрі займали певні посади, наприклад той же Володимир Кубійович. Навіть виник окремий термін — «реклямований дивізійник», тобто той, хто отримав відтермінування. Це означало, що він більше потрібен на цивільній службі.
Потрібно розуміти, що йшов уже третій рік німецької окупації, і для когось вступ до дивізії означав можливість уникнути поліційного нагляду. Показовий приклад — історія Олега Лисяка, учасника Похідних груп ОУН, котрий згодом за перший художній твір про дивізію отримав почесне звання «дивізійного письменника». Він був одним із тих, кому казали: «Ти ще досі не в дивізії? Хочеш до кацету?» (кацет — концентраційний табір. — Ред.). Риторика, якою послуговувався УЦК, не переконувала вступити до дивізії. Але чим далі, тим більше він розумів, що стати вояком буде для нього найкращим варіантом. Це й сталося в грудні 1943 року.
— А якою була ситуація 1944-го?
— Навесні 1944 року разом із стагнацією лінії фронту по річці Стрипа на Тернопільщині починаються облави на все чоловіче населення. Тому вибір часто стояв: йти до німецького війська чи до дивізії «Галичина». Звісно, хлопці, які потрапляли в ці облави, обирали «Галичину». Їх також вважали добровольцями. Але й хлопці, які уникали облави, самі часто зголошувалися, бо розуміли, що інакше їх мобілізують до Червоної армії. Зазвичай, коли говорять про мотивацію вступу до дивізії, ведуть мову переважно про 1943 рік. Про реалії 1944-го і масові облави згадують не часто. А про те, що особовий склад дивізії в другій половині 1944 року поповнювали радянськими військовополоненими, остарбайтерами, і біженцями з Галичини майже взагалі не кажуть. Хоча ці люди теж є частиною історії дивізії, якою складною вона б не була. Так, після втрати майже 70 % особового складу в битві під Бродами в липні 1944-го прийняли рішення про відновлення дивізії.

Кілька тисяч дивізійників поповнили ряди УПА
— Офіційною датою створення УПА вважають жовтень 1942-го — на півроку раніше від початку створення дивізії. Чому ті, хто таки мріяв про українське військо, йшли до дивізії, а не до УПА?
— На початку кампанії рекрутування до дивізії, УПА як значної бойової сили в Галичині ще не існувало, але вже навесні 1944 року ситуація змінилася, до того ж лінія німецько-радянського фронту вже підійшла під Галичину. Непоодинокими були випадки, коли хлопців «із лісу» відправляли назад додому й навіть до дивізії, бо в УПА не могли забезпечити їх ні зброєю, ні амуніцією. Адже тоді кілька тисяч вояків дивізії поповнили лави УПА після Бродівської битви або шляхом дезертирства.
— Не можу не порушити питання щодо участі дивізійників у боях. Де вони воювали і чи були задіяні у військових злочинах?
— Першим бойовим досвідом вояків дивізії стала участь близько 2 тис. осіб у складі групи Байєрсдорфа у лютому-березні 1944 року у Східній Польщі, де вони боролися з радянськими партизанами. А першим бойовим досвідом майже усієї дивізії (крім полку запасу) стала участь у битві під Бродами в липні 1944-го. Після відновлення дивізії її перекинули до Словаччину восени 1944 року, де тоді розгорнулося антинімецьке повстання. По тому були акції проти партизан Тіто в Югославії, а наприкінці війни — фронтові бої в Австрії. У травні 1945-го дивізію інтернували американські та британські війська. Важливо, що цих людей не репатріювали назад до СРСР, а після звільнення дозволили оселитися на Заході. Безпосередньої участі дивізії у воєнних злочинах не довели.
Розмовляла Ольга Скороход, «Цензор.НЕТ»

About Author

Meest-Online

Loading...