Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 13, 2019

Обмін помешкання за радянських часів міг тривати роками

Автор:

|

Березень 14, 2013

|

Рубрика:

Обмін помешкання за радянських часів міг тривати роками

Радянські громадяни не були власниками житла — люди винаймали свої помешкання в держави. Тому квартири не продавали, а обмінювали.
У 1960-х при міських відділах обліку й розподілу житлоплощі працювали госпрозрахункові обмінні бюро. Вони мали картотеку, де черговий інспектор допомагав підшукати вигідний варіант. У Києві таке бюро розташовувалося у будинку на вул. Вокзальній, 7.
Черга до кабінету інспектора рухалася повільно. За користування картотекою стягували 1 крб. На цю суму можна було два тижні їздити тролейбусом на роботу й додому. Найбільш привабливі квартири в картотеці майже не з’являлися.
А вечорами біля входу до обмінного бюро вирував стихійний квартирний ”товчок”. Відвідувачі тримали папірець із бажаним варіантом. Наприклад: ”3=2+1”. Це означало, що людина хоче обміняти трикімнатну квартиру на дво- й однокімнатну. Нерідко на плакатиках траплялися рівняння ”1+1=3”. Тобто, дві однокімнатки в обмін на трикімнатну — із доплатою, але про гроші не писали, бо така операція була незаконною.
Завсідники ”товчка” відвідували його двічі-тричі на тиждень — інколи протягом кількох років. Крутилися там і маклери, переважно чоловіки з інтелігентною зовнішністю. Вони мали час водити клієнтів по квартирах, бо зазвичай працювали на півставки десь у науково-дослідних установах. На відміну від обмінного бюро, маклери пропонували справді цікаві варіанти. Але їхні послуги коштували недешево: за вдалу оборудку посередник заробляв три-чотири свої офіційні зарплатні.
Коли відвідувач ”товчка” помічав людину з потрібним рівнянням, починалося розпитування. Насамперед цікавилися: квартира в центрі чи на масиві? У 1960-х центром вважався лише Хрещатик і прилеглі до нього квартали. Щоби переїхати туди з масиву, слід було погоджуватися на меншу житлоплощу, як-от ”3+1=3”. Або доплачувати — як хто домовиться.
Перший поверх вважався невигідним — квартири здебільшого без балконів, у вікно можуть залізти. Останній – теж: постійні проблеми з дахом, який тече, улітку – спека.
Далі розпитували, цегляний будинок чи бетонний. На початку 1970-х ширилися чутки, ніби мешканці бетонних будинків частіше хворіють, бо волога, не повністю випаровуючись, виділяє отруйні речовини. Стіни квартир у таких будинках справді були сирими через смолу, якою заливали стики між бетонними плитами. Затим розпитували про квадратні метри,  планування житла, санвузол. І нарешті, чи є телефон. Окремий він чи паралельний із сусідньою квартирою?
Коли шукач уже ніби знайшов оптимальний варіант, могло виявитися, що натомість не підходить його житло. Тоді людина починала шукати варіант для господарів уподобаної квартири. А потім – для тих, які не хочуть іти до помешкання третьої сторони. В обмінному ланцюжку бувало по п’ять-шість ланок. Якось у Києві відбувся обмін за участю десяти сторін.
Та перш ніж замовляти вантажівку для переїзду, треба було отримати згоду на операцію від власника житла — держави. У кожному райвиконкомі був відділ обліку й розподілу житлоплощі, а в ньому — інспектор з обміну. Він стежив, щоби громадяни обмінювалися рівноцінними квартирами. По-перше, щоб перекрити варіанти з нелегальною доплатою, а по-друге – уникнути ситуації, коли на кожного новосела припадатиме менш як 6 кв. м житлової площі. Бо тоді родина стане у квартирну чергу й претендуватиме вже на кілька помешкань.
Якщо ж інспектор не дозволяв обміну, усе треба було розпочинати з нуля. Квартирні поневіряння продовжувалися…

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...