Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 25, 2020

«Народні месники» воювали й проти співвітчизників

Автор:

|

Вересень 06, 2020

|

Рубрика:

«Народні месники» воювали й проти співвітчизників
Радянські партизани

22 вересня в Україні вже не відзначали запроваджений 30 жовтня 2001 року указом тодішнього президента Леоніда Кучми «День партизанської слави».

Мародери
Радянські партизани, звісно, сприяли перемозі над гітлерівцями — знищивши тільки в Україні, за даними історика Всеволода Клокова, до 469 тис. німців, відволікли на себе 25 їхніх дивізій. Лише 1943-го підірвали 3 688 ешелонів із вояками, технікою та боєприпасами, яких фатально забракло під Сталінградом і на Курськом.
За словами Сталіна, «якби не партизани, то війна тривала б п’ять років, а не чотири». Але сучасники та дослідники назвали факти, які позбавили «народних месників» героїчного ореолу.
Історик Олександр Гогун цитував головного чекіста Лаврентія Берії: «Особовий склад 12-го (партизанського. — Авт.) батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує та грабує населення, навіть родичів своїх бійців». Цей же дослідник розповів: «Пропаґанда подавала боротьбу радянських партизанів як боротьбу проти німців, але це було не зовсім так. Радянські партизани воювали в Україні насамперед проти місцевих допоміжних формувань, створених німцями. У 1941-1943 рр. це був основний ворог «червоних партизанів». Грабувати та знищувати інші категорії громадян не заборонялося або навіть рекомендувалося».
Про те, як ці рекомендації виконували, писав командир партизанського з’єднання Дмитро Мєдвєдєв. Зокрема, згадував про розстріли німцями українських націоналістів після того, як його підлеглий — провокатор Микола Кузнєцов — підкинув на місці вбивства ним гітлерівця документи, які «свідчили», що теракт нібито скоїв «бандерівець». При цьому Кузнєцов ігнорував те, що українців ув’язнили не за колабораціонізм, а за спротив окупантам.
Навіть представник Ставки совєтського головного командування Олександр Русанов, котрий координував діяльність партизанів, обурився: «Вони так здійснюють диверсійні акти, щоб винним виявилось мирне населення, яке часто й не знає, за що репресії. Тому починає думати, що це свавілля німців та озлоблюється. А тоді його вже легко пропаґувати та кликати до лісу».
Але Русанов визнав, що «більшість населення боїться партизанів». І що в запілля гітлерівцям спеціально засилали засуджених за вбивства, аби вони провокували замахами на гітлерівців розстріли заручників. А Гогун цитував спогади мешканки волинського села Стара Рафалівка про те, як партизани ґвалтували у ньому дівчат і вбили усе його населення, спалюючи дітей живцем і розпорюючи їм животи.
Історик Іван Дерейко пояснив: «І поліційні, і партизанські структури були породженнями тоталітарних режимів, які боролися за володіння Україною. І поліцаї, і партизани були передусім засобом цієї боротьби, а не широкою ініціативою місцевих сил. Мало того, вони виникли під егідами найодіозніших структур обох режимів — НКВС із радянського боку та СС з німецького».
«Тисячі дезертирів зі шуцбатальйонів, поліції й частин вермахту в Україні в переважній більшості потрапляли до лав партизанів і Радянської армії, в складі яких вони і закінчили війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо й підрозділу контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР — СМЕРШ, і армійському командуванню, але політичні питання в цьому випадку відступали на другий план перед питаннями суто військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України», — з’ясував дослідник.
Він також розповів: «Більшість шуцманів, поліцаїв, як тих, хто потрапили в полон після війни, так і тих, що воювали в Радянській армії, по закінченню бойових дій були заарештовані СМЕРШем і НКВС. Основна маса отримала терміни покарання у виправно-трудових таборах від 10 до 25 років. Лише частину, переважно офіцерів, розстрілювали. 1955 року всі вони потрапили під амністію».

Проти УПА й від її імені
Дружина тодішнього міністра освіти УРСР Павла Тичини Лідія розповіла, що партизанський генерал Сидір Ковпак ділився спогадами про те, як домовився під час свого рейду в Прикарпаття з вояками УПА про нейтралітет, а коли поверталися на Лівобережжя, підступно вдарив по них. А про ковпаківського комісара Семена Руднєва писали, що за протести проти порушення цієї домовленості його застрелила заслана до партизанів чекістка.
За даними українських і польських дослідників, бійню на Волині 1943 року також спровокували радянські «народні месники». Приміром, Тадеуш Анджей Ольшаньський з’ясував: «Частина пролитої на Кресах польської крови лежить на сумлінні совєцьких партизанів. Видається також, що їхні операції були найкривавішими — адже вони не могли залишати свідків, здатних демаскувати провокацію».
Історик Ігор Ілюшин визнав: «Польське населення, спостерігаючи безпорадність польського підпілля щодо боротьби з українцями, почало переходити до комуністичних польських партизанських загонів», які знищували на своєму шляху всі українські села».
А дослідник Володимир Трофимович запевняв: «Численні факти свідчать, що партизанські загони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік і в розпалюванні українсько-польського конфлікту. Зв’язкові старшини польської армії при Головній квартирі американських збройних сил в Європі у Франкфурті-на-Майні стверджували, що взаємний терор між українцями та поляками спровокувала більшовицька аґентура у проводі обох».
Він оприлюднив також свідчення радянського розвідника П. Крука про те, як готувалися спеціальні групи з «вельми досвідчених людей, які потім виступали як вояки УПА і вояки АК на Волині»: «Ці групи повинні були одночасно вдарити по поляках та українцях, нещадно вбиваючи та знищуючи людей, які шанованих у суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій»; «вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку польських»; «незабаром у дію вступали месники й оборонці обох національних інтересів».
Історик також цитував: «Згідно з мемуарами командира польського партизанського загону Миколая Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВС».
А Олександр Чхеїдзе («Чапаєв»), один із керівників більшовицької розвідки, свідчив: «Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під виглядом «бандерівців» кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити у боротьбі того ж населення перед «бандерівським» терором і в такий спосіб ще більше зв’язати поляків із нами».
Географ та історик Володимир Кубійович згадував, що й на Галичині «спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи Сидора Ковпака», котрий «залишив у Галичині своїх аґентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками та німцями; ще більше втрат, ніж у Галичині, ми зазнали на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких аґентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням».

Замість епілогу
Випустивши партизанського «джина» з пляшки, чекісти не одразу запроторили його назад. «У багатьох партизанів після війни були деякі складності з реінтеграцією в нормальне суспільство. Звикнувши до суворого слабко контрольованого життя в умовах постійної небезпеки, вони складно входили як у мирне життя, так і в розвинутий сталінізм», — пояснив л-р Дерейко.
Цей же історик цитував спецповідомлення заступника народного комісара внутрішніх справ УРСР, майора державної безпеки Кальненка: «У Холмському районі колишній партизан, 1-й секретар РК КП(б)У Гузяр дав партизанам розпорядження зброю органам НКВС не здавати. В цьому ж районі колишні партизани, озброєні автоматами, за вказівкою секретаря райкому Гузяра, систематично здійснюють вилучення різних носильних речей, цінностей і продовольства. Вилучені речі привласнюють собі».
Навіть про Ковпака писали, що коли після війни йому вирішили нагадати скоєне у ході неї, то він знову подався до лісу й переховувався там доти, доки його високопоставлені заступники не вмовили чекістів «залишити діда у спокої». Утім, більшість решти партизанів не виходила після війни з лісів легально — отримала завдання патрулювати у них у ролі або «істребків» (тобто бійців радянських «истребительных» загонів), або фальшивих вояків УПА.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online