Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, May. 26, 2019

На роботу — як на свято. 100 років тому працедавець не мав права переобтяжувати підлеглих

Автор:

|

Лютий 02, 2012

|

Рубрика:

На роботу —  як на свято. 100 років тому працедавець не мав права переобтяжувати підлеглих

Зараз трудові взаємовідносини в Україні реґулюються Кодексом законів про працю, ухваленим 1971-го. За 40 останніх років у документ 89 разів уносили зміни. Уже понад три роки Верховна Рада України не може прийняти новий Трудовий кодекс.

Знову в кабалу?

Робота над проектом Трудового кодексу була розпочата 2001-го, через шість років він був переданий до парламенту. У першому читанні проект Трудового кодексу був ухвалений у травні 2008 року. Наразі документ доопрацьовується для розгляду в другому читанні.

Так, ст. 143 нового трудового закону дозволяє збільшення максимальної тривалості робочого дня до 12 годин. Нині максимальна тривалість не встановлена, а робочий день у нормі має становити 8 годин. Також новий кодекс дозволяє збільшення тривалості робочого тижня до 48, тоді як зараз це 40 годин. Щоправда, на це потрібна письмова згода працівника.

Ст. 28 нового кодексу узаконює право роботодавця контролювати виконання працівниками своїх обов’язків. Це він може робити з використанням технічних засобів, у тому числі й відеоспостереження. А це, до речі, супере­чить ст. 32 Конституції України про втручання в особисте життя. Також роботодавець отримує повноваження залучати працівників до роботи у вихідні дні, дні державних, релігійних свят без оплати в подвійному розмірі.

Активна громадська критика примушує парламентаріїв відтерміновувати прийняття цього антиконституційного закону, оскільки він фактично поверне українців у рабство. Цікаво, а як же це було, ну, хоча би років сто тому?

Загальна картина

Для прикладу візьмімо столичне місто Київ. На державній службі 100 років тому працював кожен п’ятий киянин. Це були службовці губернських і міських органів влади, офіцери Київського військового округу, викладачі університету й державних гімназій, робітники державного заводу «Арсенал», працівники казенних винарень, поліцейські, пожежні, поштарі й інші.

Більша частина городян крутилася в недержавному секторі. 1911 року в Києві налічувалося близько 1700 власників малого бізнесу — пекарі, м’ясники, шпалерники, галантерейники, аптекарі, кондитери, шинкарі, власники невеличких крамничок. У кожного працювало приблизно з десяток людей.

Середній бізнес був представлений понад 400 підприємцями — будівельними підрядниками, власниками готелів, ювелірами, пивоварами, ковбасниками, мельниками, виробниками горілки. У них працювало до сотні людей. «Олігархів» — промисловців, фабрикантів, цукрозаводчиків, банкірів — було 282. Загалом у приватному секторі працювало приблизно 350 тис. киян. А населення міста становило 440 тис. осіб.

Вихідні й свята

Правами найманих працівників опікувалася міська дума. Ще 1892 року вона затвердила «Обов’язкові постанови про нормування торговельного дня та про святкові дні відпочинку». Вони з доповненнями 1909-го й 1910 років діяли до 1917-го.

«Обов’язкові постанови» вимагали, аби підприємець надавав своїм працівникам принаймні один вихідний на тиждень. Ішлося про неділю, за винятком випадку, коли на неї припадав переддень Різдва. Неділя напередодні цього свята була робочою, але лише до першої дня.

До прикладу, у ювеліра Йосифа Маршака приблизно половина працівників була православного сповідання, решта — юдейського. Першим віра не дозволяла працювати в неділю, другим — забороняла в суботу. Тож Маршак оголосив на своїй фабриці неробочими для всіх працівників обидва дні — і суботу, і неділю. П’ятиденний робочий тиждень не завадив підприємству ввійти до ювелірної топ-п’ятірки Російської імперії.

Протягом року підприємці були зобов’язані ще тричі надати працівникам вихідні: на Різдво, Пасху та Трійцю.

У державному секторі неробочих днів було знач­но більше. Передусім найважливіші релігійні свята — Різдво (три дні), Водохреще, Стрітення, Великдень, Вознесіння, Преображення Господнє тощо.

Держслужбовці також не працювали в дні народження імператора Миколи ІІ (6 травня), його дружини Олександри (25 травня) і спадкоємця престолу Олексія (30 липня). Дні їхніх ангелів так само були неробочими. Окрім того, вихідними були річниця початку царювання Миколи ІІ (21 жовтня) і річниця коронації царського подружжя (14 травня).

Урядовці, отже, протягом року мали додатково близько 40 неробочих днів. Це вважалося однією з переваг «государевої» служби, здебільшого низькооплачуваної. Бо, приміром, дрібний чиновник одержував 20—25 рублів на місяць, муляр заробляв 40, коваль — 48, тесля — 60.

Трудові будні

У звичайні робочі дні клерків — хоч державних, хоч приватних — не можна було змушувати стати до роботи раніше ніж о дев’ятій ранку. Залишали робоче місце вони не пізніше 19-ї. При цьому про 10-годинний робочий день не йшлося. У зазначеному інтервалі кожен підприємець сам мусив визначити тривалість робочого дня у своїй фірмі, а також години відкриття-закриття.

Чиновники, які працювали в державних установах, мали шестигодинний робочий день: в управлінні Київського генерал-губернатора працювали від 10-ї до 16-ї, а в Київській казенній палаті — з 9-ї до 15-ї. В останній робота починалася щодня з того, що начальник відділення тиснув усім без винятку підлеглим чиновникам руку. А працювали під його керівництвом 120 осіб. Начальник, неквапливо пливучи від столу до столу довжелезною кімнатою, робив 120 рукостискань і в кожного питав, як справи. Доки він ручкався, усі чиновники мали стояти. Інколи це тривало з півгодини. І лише коли шеф зникав у кабінеті, усі бралися за роботу.

Працівників м’ясних магазинів можна було затримувати на роботі до 13-ї. А розпочинався їхній робочий день о шостій ранку. Тоді ж відкривалися продовольчі крамниці. Але їхній персонал міг працювати аж до 18-ї. Стільки ж, тобто 12 год. на добу, дозволялося тримати на роботі й продавців у непродовольчих крамницях (від 8-ї до 20-ї), аптеках (від 9-ї до 21-ї).

Заклади харчування мали інший графік. Молочарні, кав’ярні, кондитерські могли відкриватися о сьомій ранку й обслуговувати клієнтів не пізніше другої ночі.

На шосту ранку поспішали на роботу працівники булочних і пекарень (працювали до 18-ї). А найпершими робочий день починали працівники складів, що торгували лісоматеріалами й пальним, — о п’ятій ранку. Додому вирушали о 17-й.

Усе — за згодою

Кожен мав право на 2 години обідньої перерви. Цей час уключався в загальну тривалість робочого дня. Тому, наприклад, чиновник, який формально мав шестигодинний робочий день, насправді вирішував службові питання протягом 4 годин. А робітник заводу «Арсенал», чий робочий день офіційно становив 11,5 години, реально стояв біля верстата 9,5 години, а в суботу і в переддень свят — вісім.

Чи міг підприємець залишити працівника на понаднормову роботу «без особого вознаграждения»? Лише за умови, що сталося щось надзвичайне, коли приміщенню крамниці або товару загрожує небезпека. «Понаднормові роботи, — вимагали «Обов’язкові постанови», — можуть допускатися в усякий час, коли торгівля не повинна бути здійснювана і приміщення зачинене, але протягом часу не більш ніж однієї години для сортування, прибирання товару й інших дій, що стосуються запобігання псування товару».

Той, хто пропрацював понад 5 год. у вихідний день, одержував відгул. А якщо менш ніж 5 год. — половину відгулу.

Про відпустку в «Обов’язкових постановах» сказано, що вона «встановлюється за згодою з працівниками». Тобто оплачувана відпустка була обов’язковою. Але документ не визначав, скільки вона мала тривати.

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...