Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 26, 2019

Микола Бандрівський: «У похованнях Висоцької культури у чоловіка й жінки — вуста до вуст, долоня в долоні»

Автор:

|

Лютий 13, 2019

|

Рубрика:

Микола Бандрівський: «У похованнях Висоцької культури у чоловіка й жінки — вуста до вуст, долоня в долоні»

Чи можуть розповісти про кохання та подружню вірність людські останки? Ті, що зберігаються у заскленому саркофазі у Львівському музеї історії релігії, — аж надто красномовні. Парне поховання біля села Петриків на південній околиці Тернополя ще 1995 року знайшла археологічна експедиція під керівництвом Миколи Бандрівського, завідувача відділу археології Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича Національної академії наук України (НАНУ), професора кафедри археології Львівського національного університету ім. Франка та завідувача відділу Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії.

За останками можна відтворити достовірні «фотографії» людей
— Наскільки рідкісні парні поховання в Україні та світі?
— Надзвичайно рідкісні, адже зустрічаються вони лише на території північних районів Львівської та Тернопільської областей. Це Висоцька культура і саме для неї характерні парні поховання. В інших реґіонах Центральної і Західної Європи їх немає.
— Скільки таких поховань знайшли?
— 183 захоронення, серед них — шість парних, де чоловік і жінка, жінка з дитиною. Маємо збережені скелети, за лицевими кістками черепа яких можемо відтворити фізіономічні особливості, тобто, не фантазувати, а мати достовірну «фотографію».

— Не пробували зробити це з львівськими Ромео та Джульєттою?
— Зараз для таких реконструкцій за кістками черепа є комп’ютерні програми, якими користуються криміналісти усього світу. За збереженими кістковими рештками вони відтворюють зовнішній вигляд. Це недешева робота, і ми як бюджетна організація не можемо собі цього дозволити — шукаємо спонсорів.
— А чи не могло бути так, що цю жінку принесли у жертву?
— Підзахоронення жінки виключене, мертвому тілу неможливо надати такого положення. Вона перед смертю могла випити отруту, щоб піти в інший світ разом зі своїм чоловіком. І це не був виняток у Висоцькій культурі, а стала традиція для невеликої групи племен, які мешкали на нашій території. Чоловік помирав, а жінка ще живою сама лягала обіч і відходила вслід за своїм чоловіком. Для людей початку ХХІ ст. смерть є чимось трагічним, фатальним, а в людей тієї пори було інше ставлення до смерті — для них це були двері в інший світ, а земне життя було приготуванням до того іншого світу.


— Це було ще до християнських часів, Церква ж суворо засуджує самогубства…
— На мою думку, в жодному випадку це не було самогубством. Не треба плутати причину появи таких парних поховань із суїцидом. Самогубство — це коли стрибають із багатоповерхівки, кидаються під потяг або ріжуть собі вени у ваннах. Це свідоме уникнення проблем, в які потрапила людина. У випадку ж із парними похованнями Висоцької культури йдеться не про уникнення проблем, а прагнення йти вслід за своїм обранцем. Це був абсолютно свідомий вибір. Парні поховання Висоцької культури почали досліджувати ще з кінця ХІХ ст., в т. ч. Михайло Грушевський, котрий проводив розкопки у селі Висоцьке Бродівського повіту на Львівщині і знайшов 14 поховань, серед них і парні. Археологів увесь час дивувало і цікавило: чому в парних похованнях Висоцької культури долоні жінки іноді вкладені в долоні чоловіка або ж чому уста чоловіка торкаються чола жінки. Дуже часто тіла обох померлих, ну просто зливаються в обіймах. І патологоанатоми, які вивчали ці рештки, стверджували, що заплести в такі обійми мертве тіло неможливо. Вивчати парні поховання лише археологічними інструментами неможливо. Тут потрібно задіяти міждисциплінарний підхід на стику археології, релігії та релігієзнавства, антропології, психології, зрештою, соціології.

Поховання було вирізане монолітом
— А наскільки етично, що людські останки виставляють на загальний огляд?
— Це запитання я задавав сам собі 1995 року, коли знайшов це парне поховання. Чи я би хотів, щоб із моїми кістками колись повелися саме так? Але, поставимо питання інакше: як ми зможемо довести, що справді ці кістки були у такому положенні, в якому викопані, а не в інакшому? В археології, як і в судочинстві, на першому місці є не лише сам факт, але й «чистота» його представлення, тобто, чи можна йому довіряти. Якби я зрушив з місця хоча б одну з кісток, назад її вже «вставити» не можна, наука цього не дозволяє, оскільки достовірність була б порушена. Автентика в усьому світі цінується найбільше. З іншого боку, дивлячись на ці палкі обійми після розчистки вже там, у полі, вирішив що не маю права порушувати їхню ідилію. Принаймні, це буду не я, і не зараз.
— Зарубіжні колеги не цікавилися цим експонатом?
— У нас є співпраця з американцями, зокрема, з проф. Нікітіним. Вони приїжджали, брали кістковий матеріал із цього поховання на С14 (вуглецевий аналіз. — Ред.) і на молекулярний аналіз і навіть здобули молекули ДНК із кістяка жінки, в якому ДНК-структура чудово збереглася. У нас вийшла гарна стаття англійською, яка простежує предків жінки із цього поховання на багато поколінь углиб століть.
— А нащадків?
— Простежити, чи в сьогоднішніх західних українців збереглися бодай сліди того генофонду Висоцької культури, дуже цікаво. Але дорого.
— Нібито подібні до наших парних поховань знаходили і в Італії…
— Маєте на увазі поховання з Мантуї? Там кістяки лежать на боці з підігнутими ногами один напроти одного без обіймів. Знаємо і про парні поховання у багатьох інших культурах, де чоловік і жінка лежать поруч, не торкаючись одне одного. Але таких обіймів, як із наших західноукраїнських теренів, які б засвідчували, що це одночасні поховання, більше немає ніде.

Історія «наполеонівського» скарбу
— Над чим ви зараз працюєте?
— Не хочу розповідати наперед.
— Тоді повернімося назад, знаю, що ви знайшли «наполеонівський скарб»…
— Я не певен, чи його можна назвати «наполеонівським», це монети часу правління Наполеона ІІІ. Той випадок трапився 30 березня 1995 року. Якраз за чотири місяці до відкриття згаданих парних поховань у Петрикові. Директор Львівського органного залу вирішив дослідити крипту під храмом святої Марії Магдалени (тепер це органний зал на вул. С. Бандери. — Ред.) і звернувся з листом до Олега Романіва, тодішнього голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) і член-кореспондента НАНУ з проханням провести розкопки. З членів Археологічної комісії НТШ була створена група у складі Романа Сулика, історика церковного будівництва; Юрія Лукомського, дослідника білокам’яних церков княжого Галича і мене. Крипта — це утаємничене підземне приміщення, де захоронювали найбільш видатних церковних достойників, зокрема, й осіб чернечого стану. У тій крипті ми знайшли багато людських кісток, металеві деталі оббивок трун, вервечки, натільні хрестики, медальйони. Особливий інтерес викликала кістниця — своєрідний колодязь у кутку крипти, вщент наповнений акуратно складеними людськими останками. Її розчищав д-р Лукомський, а я розкопував поряд ділянку біля порогу. За нами стояв Юліан Винницький, директор органного залу, і спостерігав. У мене з-під ножа посипалися дві-три монети, потім більше. Перша думка, яка майнула, — не з якого вони металу, а чому не зелені? Бо мідь чи бронза, які ми зазвичай знаходимо на розкопках, мають надзвичайно гарну смарагдову патину. А щойно виявлені монети були такого ніби рудуватого кольору. Але тільки-но проведеш пальцем по монеті, як увесь той рудуватий наліт з неї щезає, і вона сяє, як щойно відкарбована! Тільки тоді я зрозумів, що випадково натрапив на виняткову річ. Знайшли 26 монет: 25 — по двадцять франків і одна — десятифранкова. Найдавніша монета датується 1853 роком, найпізніша — 1913-м. Ми тут же дали знати про знахідку у міське управління внутрішніх справ. Майор звідтіля повідомив, що згідно з чинним законодавством, має скласти протокол добровільної видачі скарбу. Я, звичайно, з розумінням кивнув і не дуже собі то брав до голови. А в Інспекції пробірного нагляду при Міністерстві фінансів України підтвердили, що знайдене золото — найвищої дев’ятсотої проби. Вирішили, що знахідка має зберігатися в фондах Музею історії релігії. Скарб і досі там.
— А свої 25 % за знайдений скарб ви отримали?
— Ні, я офіційно відмовився. Так прийнято у нашому археологічному середовищі, що ніхто з колег, котрі знаходять, скажімо, золоту скіфську пектораль чи інші скарби, не претендує на дивіденди: не за цим ми копаємо і не за цим полюємо.
— Які ще знакові речі траплялися вам на археологічній ниві?
— Ще були розкопки ранньоскіфських курганів на Тернопільщині та Хмельниччині. 2007 року у Чортківському районі ми відкопали величезну усипальницю, виявили дуже складну споруду: кам’яний майданчик, викладений плитами і стовпові конструкції, які підтримували кам’яне склепіння. На час розкопок уже просіло і придавило собою речі, які там були. Мабуть, тому вони й уціліли від рук грабіжників.
Дуже зацікавили три залізні панцирі ассирійського (лускатого) типу, один із яких був підвішений на стовпі, а два — розстелені на долівці. Ці захисні обладунки були, можливо, трофеями з котрогось із військових походів. На один панцир йшло близько 7 тис. лусочок розміром 1,5-2 см, що нашивалися на шкіряну основу, як риб’яча луска. Від неї рикошетили не лише стріли, її не пробивали навіть списи.
У селі Коцюбинчики, ближче до Хмельниччини, в наступні два роки розкопок наша експедиція знайшла значно більшу і всуціль вимурувану на вапняковому розчині ритуально-поховальну споруду, у якій виявили золоту нашивку у вигляді гірського цапа з підкуленими під живіт ногами і з повернутою назад голівкою з великими гіллястими рогами. Там же знайшли шпильки, зроблені з електру, з обтягнутими зовні золотом голівками, руків’я дзеркала, наконечники стріл. В одному із сусідніх курганів ми під час розкопок знайшли рештки від колісниці.
Розмовляла Нінель Кисілевська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...