Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 28, 2020

Львівський університет «гастролював» у Кракові

Автор:

|

Жовтень 10, 2020

|

Рубрика:

Львівський університет «гастролював» у Кракові
Львівський національний університет ім. І. Франка

11 жовтня відзначають День найпершого в Україні вищого навчального закладу.

Віват, академія?
Прийнято вважати, що Львівський університет (з 1940 року — ім. Івана Франка, а з 1999-го — національний) заснували в 1661 року. Адже король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир надав тоді єзуїтській колегії у столиці Галичини «гідність академії та титул університету», право на викладання університетських дисциплін і присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра та доктора.
Але, погортавши енциклопедії, читач пересвідчиться, що університети — багатопрофільні вищі навчальні заклади, які готують висококваліфіковані кадри зі широкого кола спеціальностей у галузі природничих, суспільних і гуманітарних наук та здійснюють науково-дослідну роботу. А у Львівській єзуїтській академії-університеті навчали лише на двох відділеннях (факультетах) — філософському та теологічному (богословському).
Щойно 1744-го ній відкрили ще й кафедру математики, математично-фізичний кабінет та обсерваторію й почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію й історію як окремі предмети. Від своїх світських «тезок» академія-університет на Краківській вулиці у Львові відрізнялася й браком у неї самоврядування, бо повністю підпорядковувалася главі чернечого ордену єзуїтів.
До того ж, їхні навчальні заклади, за даними дослідника Ярослава Кота, «реальні знання давали мінімально, та й то в основному для риторичного та теологічного вжитку». А позаяк іншої мети, крім латинізації, не мали, то повноцінними університетами, відтак, навіть за тодішніми мірками не були.

Той заклад щез
Надаючи Львівській єзуїтській колегії «титул університету», Ян ІІ Казимир не лише штучно завищив її авторитет і престижність. Король ще й відмовив таким чином у статусі вищої школи «гімнасіону» львівського Успенського ставропігійського православного братства, бо двох академій в одному місті тоді не відкривали.
Тим часом саме братські школи найбільше надавалися на роль двох вищих навчальних закладів, передбачених в угодах між Річчю Посполитою та українськими гетьманами — Гадяцькій 1658 року й Слободищенській 1660-го. Одна з тих академій-університетів мала бути у Києві, а друга — там, «де для неї знайдеться відповідне місце».
Саме таким осередком для неї передусім була Львівська братська школа, де навчали церковнослов’янській, грецькій, латинській і польській мовам, математиці, граматиці, риториці, астрономії, філософії. Саме вона, як запевняла дослідниця Зоя Хижняк, була першою в Україні не лише за часом свого виникнення та слугувала взірцем для інших шкіл.
Та позаяк ті, зі слів історика Ореста Субтельного, «окрім сучасних знань, несли почуття власної гідності й непримиренності», Ян ІІ Казимир волів підвищити у ранзі один із єзуїтських навчальних закладів. Тим паче, що ті вже неабияк прислужилися королю, нацькувавши Ярему Вишневецького на його співвітчизників-українців.
Той факт, що про Львівську академію-університет розходилося лише патронам-ченцям і польським королям, промовисто засвідчило її закриття після першого поділу Речі Посполитої Австрійською й Російською імперіями та Пруссією 1772 року й ліквідацією ордену єзуїтів папою 1773-го.

Його також «сповив» Йосиф
І тільки через 11 років австрійський імператор Йосиф ІІ, зі слів д-ра Субтельного, «прагнучи мати більше освічених чиновників і священників, засновує у Львові університет, який став першим закладом вищої освіти такого типу на українській землі». Саме він першим у нашій країні відповідав тим вимогам до університетів, які подають енциклопедії, бо навчав не на двох факультетах, як єзуїти, а на чотирьох — філософському, правничому, медичному та теологічному.
Та й знаннями збагачував не настільки обмеженими й тенденційними, як ті, котрими ділилися єзуїти. Ба більше — якщо в їхній академії, за даними д-ра Кота, «переважно панувала латина й обридлива навіть для поляків латинсько-польська мішанина» та прищеплювалася відраза до усього українського, то на філософському та теологічному факультетах «Йосифінського» університету з 1787-го навчали тодішньою українською літературною мовою (прозвану «язичієм»).
Зі слів д-ра Субтельного, «оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілою українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх організували окремий факультет, що називався «Студіум рутенум» («Руські студії»). Щоправда, його закрили вже 1806 року (за іншими даними — 1808-го або 1809-го).
На думку Михайла Грушевського, тому, що гімназії вже підготували українців для німецькомовних лекцій. Іван Франко писав, що студенти не розуміли «язичія», тому просили, аби їм викладали польською мовою. Віталій Сарбей стверджував, що на вимогу студентів лекції почали читати німецькою. А за даними Олега Романіва й Ярослава Грицака, студії закрили під тиском польських шовіністичних кіл.

Зерна — крізь терни
І все ж той факультет, як запевняють історики, встиг посіяти неабиякі зерна. На думку Дмитра Дорошенка, студії «мали велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів». А проф. Грушевський визнав, що хоч ті «заходи не дали такої користи, яку б могли дати», «на початках ХІХ віку з’являються освічені і тямущі люде, які думають… про інтереси народні, національні, заходяться коло піднесення народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури».
Щоправда, унаслідок тривалої полонізації українців ці зерна проросли не одразу. Тим паче, що 1805 року Львівський університет перевели до Кракова, повернувши його до столиці Галичини лише 1817-го.
Утім, у 1805-1817 рр. на його базі у Львові функціонував ліцей, де більшість дисциплін викладали в університетському обсязі. І все ж дослідник Роман Горак стверджував, що центр українського руху в Галичині перемістився до Львова лише після повернення університету «додому».
Та ще тривалий час той був, за визначенням д-ра Горака, «заґумінковим». А Іван Франко узагалі назвав його «сіячем тьми».
Щойно 1834 року студент університету та духовної семінарії Маркіян Шашкевич першим виголосив у церкві проповідь українською, а не польською мовою. До цього греко-католицькі священники, зрівняні у правах з латинськими, демонстрували, що нічим не поступаються останнім, натомість відрізняються від селян-українців.
А після неодноразових поразок польських повстанців і придушення російським військом угорських значна частина освічених галичан зачисляла себе до єдиного, на їхню думку, «народу, який живе між Карпатами та Камчаткою». Навіть соратник Шашкевича Яків Головацький, очоливши 1848-го кафедру «Руської філології», відкриту тоді у Львівському університеті, читав свої лекції «язичієм».

Епіцентр відродження
Та паралельно проростали й ті паростки національного відродження, які Дмитро Дорошенко та Михайло Грушевський пов’язували зі Львівським університетом. Саме його випускник Іван Могильницький видав 1829 року першу в Галичині граматику української мови, у передмові до якої першим довів самобутність свого народу. Саме Могильницького визнав Франко першим теоретиком, істориком і дослідником української мови, першим, кому завдячують своєю появою «руськомовні» школи, першим, хто написав для тих шкіл підручники.
А 1868 року саме група з майже 60 студентів Львівського університету на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», друковані видання та читальні якого переконували галичан у тому, що вони — українці. Та остаточно крапку у тій полеміці поставили лекції, статті й книги Михайла Грушевського, котрий очолив 1894 року у Львівському університеті українськомовну кафедру «загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи». Найпромовистіше оцінив його тодішню діяльність російський професор Тимофій Флоринський, назвавши 1907 року свого львівського колегу майбутнім президентом української республіки.
На завершення публікації нагадаємо, що опір полонізації Львівського університету відбувався під гаслом «бути чи не бути українській нації» та вважався, зі слів четаря січових стрільців Степана Ріпецького, «однією з перших передумов у боротьбі за нашу державність». Саме у боротьбі за свій університет гартувалися і майбутні січові стрільці, і творці ОУН та УПА.
А серед його випускників були й депутати Верховної Ради, котрі проголосили 1991 року Акт незалежності України. Тож навряд чи помилимося, коли визнаємо, що Львівський університет є однією з тих небагатьох вищих шкіл, на фасаді якого можна викарбувати, що це «Всеукраїнська «альма матер».
Як повідомляв «Міст», тепер студенти ЛНУ вимагають прозорого призначення викладачів.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online