Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Картоплина на ялинці

Автор:

|

Січень 14, 2016

|

Рубрика:

Картоплина на ялинці
Улітку 1939-го дев'ятилітня Елеонора не могла навіть уявити, що її родина переживе вже через три роки

Улітку 1939-го дев’ятилітня Елеонора не могла навіть уявити, що її родина переживе вже через три роки

Мама розрахувала, що нашого запасу дров вистачить до середини січня, тому до холоду ми ставилися без особливого занепокоєння. Але голод на початку листопада став звичним відчуттям. Крамниці відкривалися, але виключно для фольксдойчів — німецьких сімей, які жили в Києві ще до війни. У мами була приятелька німкеня, котра запропонувала свою допомогу, але мама категорично відмовилася.
Ми трималися тільки на тому, що вдавалося виміняти у селян на ринку, і це був єдиний варіант. На початок грудня з будинку всі речі, що мали цінність, були винесені та виміняні. Навіть нові тюлеві штори виміняли на пляшку олії.
У нас було гарне старовинне бабусине дзеркало, не можу пригадати, на що його проміняли, але розставання з кожною річчю було драматичним, наче підтвердженням розлуки з колишнім життям назавжди. Найважче було дістати гас, тому пристосувалися готувати у печі. Пам’ятаю, мама віддала свої нові модні і дуже гарні мешти за чотирилітрову пляшку гасу, якого заледве вистачило на місяць. Я мало не ридала, коли мама винесла з дому дуже гарну старовинну гасову лампу з розписним порцеляновим абажуром.
Квартира поступово спустошувалася і з’явилося нове розуміння залежності виживання від наявності речей. Я вже починала усвідомлювати, що не всім однаково важко, позаяк багато хто награбував різного добра з магазинів і квартир, із яких виїхали люди, і тепер мали достатній фонд для обміну. Не сміла ображати подібними закидами маму, котра засуджувала та забороняла мародерство, хоча їсти хотілося до болю в шлунку.
Коли ми вже доїдали останню цибулину, яку розподілили на два дні, раптом приїхала мамина подруга з Баришівки. Перед самим початком війни Ольгу Іванівну запроторили до Лук’янівської в’язниці за розказаний комусь неоднозначний анекдот.
Жінку вважали «ворогом народу» попри те, що її роботи демонстрували на Виставці досягнень народного господарства у Москві, нагороджували почесними грамотами. Вона створювала портрети вождів із насіння маку різних відтінків, а мак вирощувала сама.
Коли прийшли німці, вони всіх випустили з в’язниць і Ольга Іванівна зайшла до нас дізнатися новини. Знаючи, що ми не поїхали, вирішила допомогти. Дістатися з Баришівки до Києва було зовсім непросто, бо організованого транспорту не було, тож ходили пішки, а, якщо пощастить, під’їжджали на підводах, іноді без будь-якої оплати.
Траса з Києва на Бориспіль була по обидва боки захаращена розбитими військовими машинами й якимось військовим майном. Але найбільшою перешкодою був Дніпро: влаштованим німцями понтонним мостом населення пропускали не завжди і, поки річка не замерзла, доводилося переправлятися на човнах мешканців Труханового острова та Слобідки.
Ольга Іванівна привезла пів кілограма квасолі та стограмову пляшечку ріпакової олії. Більше у неї теж нічого не було, бо за її відсутності хтось побував у неї вдома. У Києві жила її невістка, до котрої жінка і пішла.
Грудень був дуже холодним, і голод відчувався особливо гостро. Для обміну вже фактично нічого не залишалося, але я вперто ходила на базар. Раптом чую, як якась жінка цікавиться ялинковими іграшками. Готова була обіймати й цілувати її, просила почекати, поки збігаю додому за іграшками. Вона дочекалася мене, а я натомість отримала торбинку з картоплею, яку несла як скарб.
Іграшками я дорожила, раніше і на гадку спадало розлучитися з ними. Батько подарував мені електрогірлянду (до війни це було рідкістю) і гарні кульки. Особливою радістю був песик, що світився у темряві. Я не змогла з ним розлучитися і досі зберігаю як талісман.
Дрова у нас закінчувались, але я вже навчилася ходити зі саночками до Пущі-Водиці та привозити знайдені там гілки та шишки. На це йшов цілий день. Напередодні Нового року привезла ще й знайдену в лісі маленьку сосну, яку хтось зрубав і чомусь не взяв. Звісно, доставка «трофею» коштувала зусиль, снігу було багато, але дуже хотілося свята. У нас залишалася тільки одна картоплина, і ми вирішили повісити її на ялинку, яку прикрасили також клаптями вати.
Уранці цю картоплину відварили, і влаштували святковий сніданок. Я й зараз непомітно підкладаю картоплину під ялинку. Так починався 1942-й рік…

Елеонора Коваль, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...