Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 17, 2019

Із приводу процесу над Погружальським

Автор:

|

Вересень 05, 2013

|

Рубрика:

Із приводу процесу над Погружальським

У Києві 24 травня 1964 року сталася подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена й згоріла найбільша українська книгозбірня — Публічна бібліотека Академії наук УРСР. Як може згоріти в середині XX ст. найкрупніша наукова бібліотека, ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо вони й бувають, то їх швидко ліквідують. А в сучасних бібліотеках світу справу поставлено так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала жодного випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі або Москві (після 1812 року) згоріла національна книгозбірня. А от найбільша українська бібліотека була спалена 1964-го — в епоху космосу, атому та кібернетики.
Ба більше: численний натовп людей, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину, був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи. Протягом двох годин їх було неможливо почати, бо в усьому цьому районі не було води. Пожежу було ліквідовано тільки на третій день, коли вже вигорів дотла весь український відділ.
Згоріла саме україніка, у тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви. Частина із цих архівів не була навіть описана та розібрана, тож ніхто не знає, що там було й що згоріло. Ці книги назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціальні фонди україніки, які до 1932 року збиралися за вказівкою Скрипника, а потім, після усунення Скрипника, були «засекречені», як і вся українська історія. Згоріла картотека, так що неможливо навіть відновити реєстр книжок, які були знищені. На суді називалося число 600 тис. томів. Можна лишень уявити, скільки їх згоріло насправді!
Отже, згоріла частка української історії, частка української культури. Назавжди втрачено величезні духовні скарби. Тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізано шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші, може, ще десь існують у дублікатах, але не доступні читачеві. Тепер навіть у Києві вже немає де по-справжньому працювати науковцеві, аспірантові, студентові, особливо якщо їх цікавить минуле України.
Як могла статися ця неймовірна трагедія? Відповідь мав дати процес над людиною, яку було спіймано на місці злочину, — працівником бібліотеки Погружальським. Процес проходив у невеличкому залі народного суду на Володарській вулиці в Києві.
Однак від самого початку процес набув дуже дивного характеру. Старанно обминалося увагою все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки — наперебій намагалися продемонструвати, що в підсудного просто погана вдача, тож немає нічого дивного в тому, що він підпалив бібліотеку, щоби помститися її директорові за образу.
Довго й нудно обговорювалося, скільки в підсудного було жінок, як він із ними сходився та розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат заглиблювався в психологію багатоженця та показував, які кривди з боку співробітників привели цю тонку натуру до ідеї попалити українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав, що коли підпалював бібліотеку, то бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора.
Погружальський — казенний патріот. Він писав вірші, де хвалив Хрущова, а потім спалив бібліотеку. На процесі він почувався героєм, і з усього було видно: знає, що багато йому не дадуть. І справді, засудили його до десяти років позбавлення волі. «Гуманні» радянські закони цього разу виявили співчуття до сентиментальних пригод «морально неповноцінної людини». Людини, додамо, яка закінчила два інститути й університет марксизму-ленінізму та дуже добре знала, що й для чого вона робить.
Звісно, від того, що Погружальського засудили би до розстрілу, бібліотека не повернулася б. Але виникає кілька логічних запитань. Чому ні слова на згадувалося про те, що пожежу гасити було важко. Це пояснюється тим, що палії обкидали книжки магнієвими стрічками та фосфорними шашками. На суді про це — ні слова. А Погружальський із готовістю пояснює, що він усе зробив за допомогою коробки сірників.
Як міг протягом десяти років працювати у бібліотеці, де КДБ цікавиться навіть читачами, такий сумнівний тип, як Погружальський? Чому не постало питання про те, що в найбільшій бібліотеці республіки не було жодного протипожежного захисту? Тоді як сучасні бібліотеки, наприклад, бібліотека імені Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи будь-яке вогнище загоряння буде ліквідоване одразу ж.
Чому цінні архівні документи зберігалися не в сейфах, а навалом? Чому відому вже всьому світові трагедію українського народу суд звів до рівня чергової пригоди багатоженця Погружальського? Чому так пильно наглядав суддя за тим, щоб у залі суду ніхто не вів ніяких записів.
І нарешті, головне: якщо палієві було байдуже, що палити, то чому він палив саме український відділ, а не, скажімо, відділ марксизму-ленінізму, де сам працював? Чому із семи поверхів бібліотеки згорів тільки один — саме той, де була українська книга? Чому суд замазував цей факт фразами про «пошкодження російської й української літератур»?
Ці й інші подібні запитання на суді не поставили. Та й як їх могли ставити, коли процесом займався КДБ, що навіть свідків попередньо «обробляв», а від працівників бібліотеки брав підписку, що ті не будуть «болтать лишнее»?
І все-таки дещо на процесі з’ясувалося. Наприклад, що протягом багатьох років з українських бібліотек масово вивозяться й знищуються книжки. Це говорив на свій захист Погружальський: мовляв, не такий уже я злодій, і до мене книжки організовано нищили. То була, так би мовити, юридична контратака Погружальського. На це суд знайшов таку відповідь: книжки нищилися на законній підставі, бо існує розпорядження про ліквідацію «идейно и научно устарелых книг». За що ж засудили бідного Погружальського? Адже він усього-на-всього ширше застосував цю формулу!
А втім, про долю Погружальського, очевидно, подбають його спільники й однодумці. Ми ж подумаймо про висновки, які з цієї справи випливають. Виморивши голодом мільйони українців 1933 року, закатувавши найкращих представників нашої інтелігенції, придушуючи найменшу спробу мислити, із нас роблять покірних рабів. Віддаючи державі всі сили та плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: хто ми? для чого живемо? куди нас ведуть?
Нам уже не раз плювали в обличчя. Цього разу плюнули особливо нахабно. Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним. Коли ми навіть від цього плювка не опам’ятаємося, а підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не «раби, підніжки, грязь Москви»?
Українські книжки спалено. Як ці книжки проходили російську й австрійську цензуру — про це ще колись напишуть дивовижну історію. Але навіть те, що міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний. Він казився від люті, що колись ці книжки можуть вирватися на волю. Вони витримали сталінський терор, витримали гітлерівську окупацію. Потім їх стали вивозити на макулатуру як «идейно устаревшие». На одному зі семи поверхів у будівлі бібліотеки вони тулилися на дерев’яних поличках і чекали «чистки». Вони валяються, рвуться, гниють мільйонами, звалюються на купи по монастирях. Але російський чорносотенний рух – нетерпимий, він не хоче чекати, він – войовничий!
Російський великодержавний шовінізм, як і антисемітизм, – давно реабілітований у колоніальній імперії. Наступ ведеться широким фронтом. Пожежі національних бібліотек у Туркменії (Ашгабад) й Узбекистані (Самарканд) — хіба це не ланка одного чорносотенного ланцюга?
Показовий факт, що бібліотека була підпалена 24 травня, у час Шевченківських свят. Це надає події особливо зловісного характеру. Може, не всі знають, як багато робилося протягом 1963-1964 рр. для того, щоб у тих святкуваннях не було нічого Шевченківського. Зовні Тараса ніби вславляють. Бо що ж інакше робити з ним? Але насправді йде велика війна із Шевченком. Його найбільші політичні поезії («Осії глава XIV», «І мертвим і живим», «Розрита могила» й ін.) замовчуються. Є спеціальна вказівка суворо наглядати за шевченківськими концертами й вечорами, щоби вони проходили на рівні гопака, а то, не дай, Боже, сплине щире слово Кобзаря, пробудить у когось думку про Україну, про «нашу, не свою землю».
Так вони бояться Шевченка. І так воюють із ним. А війна із Шевченком — це тільки частина війни з українською культурою й українським народом. Спалення україніки в публічній бібліотеці — також частина цієї війни. Ми знаємо, що народ – безсмертний, його не задушиш, не спалиш його духу. Звісно, коли в народі є дух боротьби. Але коли немає того духу — він стає мертвим. Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!
«Сучасність», рік V, ч. 2, лютий 1965. — С. 78–84
Публікується скорочено

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...