Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 24, 2018

Історія 14-річної підпільниці УПА Марії Гаврилів

Автор:

|

Жовтень 27, 2016

|

Рубрика:

Історія 14-річної підпільниці УПА Марії Гаврилів

Марія Гаврилів

Вони добровільно йшли на смерть. Без примусу чи маніпуляції. В юні роки наражалися на тортури, катування, пересильні табори, жахливі умови життя — і все заради ідеї та мрії мати єдину непоборну та суверенну Українську державу.
Наша героїня пішла в підпілля у 14 і стала медсестрою УПА. Зараз Марії Гаврилів — 86 років, вона проживає в рідному селі Хишевичі на Городоччині. У старому кам’яному будинку — лише вона. Її коханий, друг і опора Петро Гаврилів помер ще 16 років тому. Діти й онуки роз’їхалися по Україні. Втім, жінка не сумує, адже їй щодня телефонують рідні, і вона неймовірно тішиться, коли до родинної оселі всі з’їжджаються, адже п. Марія знає справжню ціну щастя.
27 липня 1944 року успішно завершилася Львівсько-Сандомирська операція. Радянська армія входить у Львів. Помпезно, на танках, колонами центральними вулицями міста. От тільки цього разу в місті Лева червоноармійців ніхто не вітав. «Якщо 1939-го більшовиків зустрічали з прапорами та хлібом сіллю і ставилися або нейтрально, або вітали цей прихід, то 1944-го, коли радянські війська заходять на цю територію, ми бачимо масовий опір, масові сутички і радянські війська змушені боротися не так із німцями, як із організованою українською національною обороною», — розповідає історик Віталій Ляска.
Більшовики змінювали таблички, назви вулиць, вішали портрети вождів і навіть українські стяги. Та коли одні обживалися на нових місяцях і намагалися задобрити місцевих, інші по селах робили те, до чого давно звикли. Грабунки й убивства породжують гнів та опір. Молодь дедалі частіше зникає в Чорному лісі.
Марійці Гаврилів виповниться лише 14. Вона прощається з думкою стати медсестрою і втікає зі Львова до рідного села. Та мрія її ще наздожене. Якось літнього вечора перша вчителька постукає до батьківської оселі та попросить 14-річну Марічку рятувати повстанців, стати медсестрою. «Україна в крові… Йди, дитино, тільки не будь зрадницею, яке б тебе життя не чекало», — згадує Марія Гаврилів.
Повоєнне село — збідоване і залякане. У легенькій сукні, нашвидкуруч зістриженими косами, з маленьким вузликом, у якому окраєць хліба та трійко яєць. Це все, що мама з батьком змогли дати в путь. Батьки Марійки того вечора прощалися з нею назавжди. «Я знала, що маю загинути, знала, що маю прекрасно вчитися і рани завивати», — не може стримати сліз підпільниця.
А далі шлях у гори, у непрохідні ліси. Там серед смерек і тиші гущавини була армія, в якої ще не було своєї країни. Але були сотні тих, хто давав добровільну згоду на смерть заради України. «Це не була маніпуляція, такий запал був підкріплений молоддю, і цей запал йти за волю України, на той час вже ілюзорну після Другої світової війни, йти на смерть, — це був свідомий вибір», — зазначає д-р Ляска.
Тут вона зрікається імені. Вже не Марія, а — «Ірка». Кілька місяців вчилася бандажувати, лікувати та надавати першу медичну допомогу. Жили в нелюдських умовах і в постійній небезпеці бути впійманими та розстріляними працівниками НКВС. Зради чекали за кожним порухом листя, за кожним вигином ріки, але найбільше серед тих, кому довіряли.
Село Виців, 1946 рік, осінь. Марійка і ще п’ятеро повстанців кілька днів блукали місцевими лісами, переховуючись від НКВС. Звісно, зі собою нічого, крім зброї, не мали. Гнані голодом, спустилися з лісу до першої хати. Втім, замість їжі і підтримки господар оселі вибіг і відразу зник за дверима, а жінка благала повстанців тікати, адже її чоловік побіг за більшовиками. Відстрілюючись і ховаючись від куль, група розділилася. Марія Гаврилів цих лісів не знала і заблукала. Проте темний ліс юну повстанку не злякав. Для неї тут — дім. І найкращий сховок та надійне ліжко були угорі.
Зради селян траплялися дедалі частіше. Починаються масові розстріли націоналістів і всіх, хто не згоден із політикою радянської Росії. Починається колективізація. Селян шарпають і приручають. Налякані і загнані у глухий кут, вони зневірились у лісових братчиках. Цю зневіру посилюють і постійні провокації. «Пропаганда страшна. Перебиралися у повстанську форму і вбивали людей, казали, що то повстанці», — розповідає Марія Гаврилів.
Повстанці вже не ведуть великих відкритих боїв. Їх тихо і підступно відловлюють у лісах. Полюють і влаштовують облави. Для Марії Гаврилів останній бій відбудеться на початку 1947-го в Чорному лісі біля гори Бренів. За наказом проводу дівчина повертається до рідного села. І там на півроку поруч із рідною хатою за кілька кроків від людей, просто під носом НКВС сходить під землю. «Зробили криївку з брусів, але земля — то земля, й я мала п’ятьох поранених, а їсти мені носила моя мама кожні другий-третій день», — згадує підпільниця.
У своїй шпитальці вона впродовж року рятуватиме поранених. Її руки зашивали і бинтували десятки повстанців. І за чотири роки підпільної професії у неї не помер жоден борець за волю. Та у своїй криївці вона пробула недовго. Адже крім вправних рук Марія Гаврилів має надприродне чуття до брехні. Чоловік, котрий видав себе за пораненого, працював на НКВС. Йому прострелили руку, аби знайти схованку повстанців. План вдався — зрадник здав місце криївки. Та там уже не було нікого. Інтуїція дівчини врятувала їй життя і життя ще двох партизанів.
Відтоді Марійка переховується, але далі працює. Шукає і доставляє ліки. Передає інформацію та зброю тим, хто ще залишився у лісі. І в цей час вона познайомилася з тим, хто дав їй крила… Далі ношу боротьби за волю вони нестимуть удвох. Його звали Петро. 18-літній хлопець із гарячим серцем і вірою в Обіцяну землю. Він був відчайдухом із усміхненими очима. Вони майже не бачилися. Крали у війни нечасті найсолодші миті.
Їхнє спільне діло надихало, але кохання поставило підніжку. Якось у двері їхньої підпільної квартири увірвалися ті, хто зламали тіла, але не любов. 1948-го вони у чужій оселі, без свята і свідків взяли з Петром шлюб. Через 20 років шлюбні клятви повторили, і теж без свята, без суконь, але вже в колі найрідніших. Та саме любов завела їх у пастку. У їхній перший Великдень у двері постукала біда. 1948-го повстанці, як ніколи, потребували зброї. Тож Петро наважився її вкрасти. «Він служив при війську, і він взяв дві сумки пістолетів, багато набоїв було», — згадує п. Марія.
Зброю у ліс вона мала передати. Треба було їхати потягом до Самбора. На вокзалі зустріла рідну тітку, котра її здала НКВС. Заарештували Марію Гаврилів 8 травня 1948 року. Чоловікові вдалося втекти. Її ж, 18-річну, кинули до найстрашнішої в’язниці на Лонцького. Щоб вийти живим звідти, треба було мати велику силу духу. Витримували не всі.
«Не було ні де лягти, ні сісти, було нас так, як оселедців. Одна жінка біля мене навіть народила дитину, я гримала, а вони не приходили. Так дитина й задушилася, а жінка і ми всі були в крові», — розповідає підпільниця.
Марію допитували раз на день. Влаштовували провокації і навіть запрошували на допит рідну тітку, ту саму, котра зрадила. Між допитами катували. «Я мала волосся густе та кучеряве, то не залишилося жодної волосинки. Найбільше били, коли казала, що я українка», — пригадує знущання старенька.
Через три місяці катувань — вирок, десять років мордовських таборів, без права на помилування і без права на листування. За ґратами опинився і Петро. Свою кохану він побачить лише через вісім років. І за цей час вона отримає лише один лист, одну єдину звістку від свого чоловіка. 1956 року жінка повертається. Час на засланні змінив ту країну, в яку поверталася Марія, докорінно. Церкви забиті дошками, ніхто не молиться відкрито. Немає власного господарства — все у колгоспах. А сусіди з острахом дивляться на тебе, боячись підійти на гарматний постріл.
Петро відсидів лише три роки і через брак доказів його відпустили. Та тінь неблагонадійного постійно переслідувала. Поневірявся на сезонних роботах і чекав Марію. Вона повернулася з ув’язнення у свою хату, в якій завжди жеврів каганець надії. Удвох було веселіше, але не солодко. «Їздила до Львова і брала яйця чи масло, продавала, а там були такі німецькі мішки, дуже дешеві. То брала одну нитку на клубок і фарбувала, в’язала костюми дитячі, які потім продавала», — розповідає Марія Гаврилів.
Вони дочекалися світлого дня, коли жовто-блакитний стяг став символом їхньої держави. Та навіть подумати не могли, що на їхню землю знову прийде війна. Й якби були сили, п. Марія знову б пішла на фронт. «Коли би мені було 70 років чи 75, я би там була, я би там брала автомат, і мені було б не страшно», — каже старенька.
Тепер Марія Гаврилів дослухається до звісток із фронту. Знову життя патріотів — плата за Україну. Але й ця війна закінчиться перемогою. УПА залишила хороших нащадків.

Ірина Папірник, Zaxid.net

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...