Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Геополітика ВКЛ, або Хто справжній союзник України

Автор:

|

Липень 31, 2019

|

Рубрика:

Геополітика ВКЛ, або Хто справжній союзник України

Від перших місяців української незалежності 1991 року новим імперативом наших сподівань у просторі міжнародної політики стали систематичні пошуки головного союзника України, який надійніше підпер би її суверенність. Спершу таким союзником стала Польща, це протривало всі 1990­-ті рр. та захопило 2000-­ті: тоді Варшава була надійним адвокатом України в просуванні наших про європейських інтересів і стремлінь. Польські політики стали важливим рупором у Європі й світі з ретрансляції українських ідеалів, на саму Польщу велика частина українського суспільства почала дивитися як на модель успішних реформ і трансформації суспільства.
Проте наприкінці президентства Кучми (початок 2000­-х рр.) Україна постала перед обличчям Європи гігантським монстром корупції, цинічно­ненажерливого олігархату й огидного малоросійства. Міф про Україну як про «молодшу сестру Європи» («дещо занадто поруйноване суспільство»), якій треба трохи допомогти, щоб вона увійшла до європейської спільноти, розвіявся. Польські еліти тверезо поглянули на Україну, на її ментальні й цивілізаційні сутності і, що закономірно, дещо охололи до цього союзника.
А до влади в Польщі почали приходити тверді консерватори, котрі цією ідеологією лише маскували правдиві принципи націоналізму, якими керувалися, вирішивши повернутися до давніх геополітичних стратегем імперської політики Польщі.
Після «революції троянд» 2003 року в Грузії на перше місце у сфері союзницьких пошуків України вийшла ця країна, історично близька нам цивілізаційно. Після кардинальних і бурхливих реформ президента Саакашвілі Грузія постала новою моделлю для України. 2008­го країни ще більше здружила війна Російської Федерації (РФ) проти Грузії. Однак незабаром виявилося, що грузинські реформи програють радянському менталітету: після реформатора Саакашвілі до влади при йшов олігарх Іванішвілі, соціальні трансформації виявилися поверховими, і цю трагічну кавказьку країну (третину її території окупувала РФ) знову накрили бідність і нестабільність.
Тоді вималювався новий головний союзник України — Литва. Особливо ця лінія посилила ся, коли владу там очолила Даля Грибаускайте. Ця жінка, мабуть, найпопулярніший політик в Україні, і якби виставила свою кандидатуру на президентських виборах, то перемогла б. За 1990­ті й 2000­ті рр. ми побачили, як три колишні радянські нації — литовці, латвійці й естонці — перетворилися на три модернізовані, мобільні, високоосвічені, пройняті пружним націоналізмом народи. І на чолі їх — саме Литва, справді єдиний геополітичний союзник України.
Тому настав час згадати про геополітику Великого Князівства Литовського (ВКЛ), яке колись, на недовгий час, стало найбільшою державою Середньої Європи, вкинуло в її цивілізацію особливі ферменти і розтануло, щоб стати для нащадків вічним привабливим маревом, вічною спокусливою фата­морґаною як країна вільної гармонії станів і народів, релігій і культур. Відлунням саме цієї держави є сучасна Литва.
Литовська народність сформувалася в середньовіччі з п’ятьох етнічних груп: ятвягів, голіндів, жемайтів, авкштайтів і литвинів. Ці народи згуртувалися, загартувалися і зміцніли у ХІІ-ХІІІ ст. під натиском німецьких лицарів­хрестоносців, які прийшли в Балтію, щоб християнізувати язичників, і робили це дуже жорстоко.
У ХІV ст. Литва не лише вистояла перед хрестоносцями, але й сама пішла в наступ, особливо на південному напрямку, на землі русичів (теперішню Білорусь), які переживали тоді період загальної деградації. До кінця ХІV ст. Литва за князів Гедиміна й Ольґерда захопила центральні землі теперішньої України — Волинь, Полісся, Сіверщину, Поділля, Середнє Подніпров’я. Піком її експансії можна вважати 1450 рік, коли держава
Вітовта Великого на півдні сягала Чорного моря (Хаджибей, теперішня Одеса, був її головним портом), на сході її землі простягалися далеко за Смоленськ і Брянськ і підпирали Москву за якихось 200 км, на заході через Підляшшя литовські володіння вклинювалися в корінні польські мазовецькі простори, а на півночі князівство тонким клином виходило через Жмудь до Балтійського моря.
Видатний український історик Мирон Кордуба (1876-1947) уважав, що саме перехід українських етнічних земель під владу Литви став вирішальним моментом в історії України й усієї Східної Європи. Якраз у ХІV-ХV ст. в умовах політично відкритого ВКЛ до України прийшли перші переломні західні цивілізаційні віяння: католицькі духовні впливи, магдебурзьке право, етика лицарства, із чого народився феномен українського войовничого козацтва, латиномовна культура. Межі ВКЛ розірвали єдність русько­православного простору, який тягнувся від Подніпров’я до Білого моря і Волги, дали можливість вистояти новій українсько­руській ідентичності й цим витворити своєрідний бар’єр перед майбутньою експансією Москви на захід. Українська нація, як і білоруська, сформувалася саме в литовський період.
ВКЛ не встояло перед викликами історії: спершу його «всмоктала» в себе хоч і менша, але етнічно міцніша польська держава, так 1569­го постала Річ Посполита, а згодом частинами його простір «проковтнула» Москва. Однак історична спадщина ВКЛ, хоч і зовні не дуже видима, покрила весь простір від Балтики і майже до Чорного моря, надавши трьом основним народам у ньому — литовцям, литвинам (білорусам) та українцям ментальних ознак вірності окцидентальним принципам організації своєї цивілізації, пройнявши їх середньоєвропейським духом культуротворення й естетичного сприйняття світу, прищепивши їм особливу громадянсько­демократичну свідомість.
Тому цей простір був таким ненависним для ординсько­деспотичної Москви, яка з таким шаленим завзяттям викорінювала всі рештки пам’яті та самобутні форми культури, систематично знищуючи ці три народи впродовж ХVІІІ-ХІХ ст.
Нині геополітична ідея ВКЛ знову проступає основними своїми контурами. Великою проблемою для геополітичної мобілізації цього простору є сучасна Білорусь — національно анемічна, авторитарна, залежна від РФ. Водночас такий стан Білорусі є тим викликом, що повинен якраз актуалізувати геополітичну ідею ВКЛ як неодмінного фактора для стабілізації простору на межі Середньої та Східної Європи. Другий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: активна міжнародна політика на Чорному морі. Колись саме литовські князі подарували полякам ідею Польщі від моря до моря, яку самі не змогли реалізувати.
Тепер роль головного протагоніста, лідера чорноморських ініціатив має взяти на себе Україна. Тому такі постулати, як активна союзницька політика з державами Закавказзя (Грузія, Вірменія, Азербайджан) і підтримка поневолених народів Кавказу, геополітична співпраця з Туреччиною, залучення балканських держав у чорноморські ініціативи, нові культурологічні та торгово­економічні проєкти в просторі Чорного моря, побудова нового великого міста­порту на березі Чорного моря для того, щоб воно стало символом і провідником наступальної політики України в Чорномор’ї тощо — аксіоми нашої геополітичної ідеї.
Третій заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: організація системної міжнародної оборонної лінії щодо Московії. Тут напрошується ще одна історична підказка: ще в ХІV ст. литовські князі збагнули, що для ефективного протистояння аґресії Московського князівства потрібна геополітична співдія з тюркськими державами, які б атакували Москву з півдня. Тепер очевидним є, що саме від мобілізації тюркських народів і держав, які тягнуться від Кавказу до Сибіру, залежить, наскільки теперішню агресивну Росію підважать геополітичною активністю та демографічними процесами в середовищі цих тюркських держав і народів.
І четвертий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ — активна політика в просторі самої Середньої Європи. Колись чеські гусити планували запросити на престол незалежної Чехії Вітовта, і це була одна з небагатьох ініціатив, яка мала по новому зміцнити цивілізаційну своєрідність Середньої Європи. Тепер роль країн із простору колишнього ВКЛ має полягати в тому, аби «відтягувати» всі середньоєвропейські держави (від Польщі до Північної Македонії та Болгарії) від однозначної, у чомусь засліпленої орієнтації на Захід, що веде до демографічного висотування середньоєвропейських народів, коли вони мільйонами покидають свої країни та виїжджають на багатий Захід,що призводить до зникання їхніх своєрідних культур.
Це має відбутися у час, коли згадані країни всуціль вестернізуються ментально, втрачають свою оригінальність, та не розуміючи загроз із боку РФ, в усьому покладаючись на США і НАТО, відмовляються від активної оборони цивілізаційних сутностей Середньої Європи. Тож ідея країн із простору ВКЛ якраз полягає в тому, аби мобілізувати й націлити Середню Європу на глобальне цивілізаційне протистояння РФ в усіх аспектах міжнародного життя.
Теперішнє зближення України та Литви, яке відбувається об’єктивно, без зусиль якихось політичних груп і течій, означає реанімацію геополітичної ідеї ВКЛ, яка, своєю чергою, має органічну та сакральну історичну традицію. Литовці нині — найбільш антиросійська нація в Європі. А суттю теперішнього історичного моменту для всієї Євразії є проблема повернення на світову політичну арену Росії як суперімперії.
Це зараз намагається реалізувати режим Путіна. Він кладе на карту все, чим володіє Росія. Закономірно, що головним об’єктом російської експансії стає Середня Європа. Тож війна на Донбасі — лише перший удар. Що цей удар буде мати свою «тяглість», передусім розуміє «сторожовий пес» Європи. Тому так послідовно і так скрупульозно литовські політики й ідеологи використовують усі можливі міжнародні важелі впливу та засоби пропаґанди, щоби протистояти цій російській експансії. Сучасні українські політичні еліти мають усвідомлювати це й вибудовувати геостратегію держави так, аби вона максимально ефективніше додала
фактор активності ВКЛ.

Олег Баган, «Вголос»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...